3
Епіграф
"Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго
Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,
В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,
5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути."
Гомер
Щоденник Ігоря від н.н.нн числа
(уривок запису).
...Ми стояли на зупинці, говорили.
Я говорив з Тарасом; його дружок зі Сніжаною. Я почував себе не морально туго; не люблю говорити з такими нарисами в чорновику Бьорджиса, хоча ті, можливо, були більш пістрявими...
Мене питали— куди іду?
Хотів би і я знать.
Зачим я відправився сюди?(обривок)
Куди "сюди"? Навіщо рятуватись? Кого врятувати і від кого? Сам від(обривок).
Якось за цими привидними ідеями, друг щось повіствував своїй дівці...
Чомусь мені здалось, що говорили до мене.
— Пробач, ти щось ка...
— Стулись; я не до тебе говорю!
— Оу, звиняй.
Далі пішли якісь погрози. Його уйняли.
Прибув їх автобус; Тарас і дружок сіли до 108 автобусу, обійнявшись з Сніжаною, і затим рушили.
Я впевнений, що вони сплять з нею обидва; хоча з мого боку було б паршиво так думати.
Сніжана— ніби виправдовуючи своє ім'я— легко подріботіла через пішохідний перехід.
Я дивився їй вслід. Вона була ніби і дійсно сніжинка.
Хто ж з них встх більш огидніший? Певно вони всі. Окрім цієї дівчини— не те, щоб я її любив, чи це був сплеск симпатії.
Скоріше всього нічого з цього, але не розгледіти чистоту в цьому кришталі може тільки людина, охоплена зимою людських душ(обривок).
Зима людських душ— може і моя душа...
20.00. Запис того ж числа.
Мені іноді видається, що ніби я пливу на плоту серед моря. Море коливається, коливається— хоче скинути, та не тут то було б.
Вдалині моря берег; я бачу його— і хоч навколо туман, я чітко бачу дім.
І щось мене туди так тягне, що я гребу з усіх сил, зрештою, падаючи від знесилення на плот...
А дім все ближче і ближче.
Наді мною чайка. Вона щось співа і співа собі; серце обривається і бере невідома туманність від пісні. А потім відпускає, а потім знову.
Ніби слухаєш горду пісню норманів, про галери, весла і далекі береги.
Але вона жалобна... Їй-богу, така жалобна!
А від берега, видно, хтось штовхнув човен, з яким я зблизився.
Я впав на його дерев'яну підлогу з жаданням доплести до берега. В ньому лежали весла.
Біля мене були розкидані шмати паперу. На одному я прочитавши, впізнав заспів "Одісеї".
Я тримав цей шматок паперу, а поітм, як я його дочитав, текст— о диво!— опинився на піску, на який тойчас налинула хвиля, зтерши все, окрім "додому вернути..."
Я встав і оглядівся. Я побачив той дім, що являвся мені зкрізь туман.
Оглянувся ще раз наокіл. Був штіль.
Човен килем врізався в берег.
Я не тямлячи голови побіг до того невеличкого будиночка.
Я все біг, а він все віддалявся.
Знесилившись, я впав посеред широкої трави, і над головою я побачив її профіль.
—Мамо...
— От дурко бабусин!.. Куди ж ти в море, і без куртки!— я лежав на її колінах, а її безмежно сумнуватий і світлий погляд дивився в мої очі.
— Пробач, мамо. Яке ж море?... Навіщо я туди подався?
— Ти і сам мінливий як море. Одпочинь— уклади свої бурі. Всіх не втамуєш і туману в душі теж. Але приляж, засни.
В тихій заводі хай опиняться усі твої кораблі... Спи, дорогий. Засни.
І мене повільно склонило в сон.
Прокинувся я вже сам серед степу. Встав; оглянувся навкруг. Мами не було, зате в зелені стояла садиба навпроти мене— саме та, що ще в морі привидялась.
Я розумію, що конче хочу її побачити.
Десь глибоко всередині розумію, що вона в тому домі.
І я біжу до нього зо всих сил; зо всих сил заходжу вдім. Та він пустий.
Але начиння стоїть.
А на столі, писана її рукою записка—
"Ось виріс вже ти сину, вирушив в дорогу,
Виросли з тобою приспані тривоги...
Буду тебе кликать у сади зелені,
Там тебе чекаю... Знайдеш там наречену."
І після цих всих рядок з мого раннього вірша: "я полину в долину квітучих садів..."
І я вибігаю на заднє подвір'я, там де сад. Але в ньому нікого, окрім невеликого насипного пагорка; над нею верба, що своїми гілками той пагорок оплакує.
А над пагорком— хрестик.
Написано чиєсь ім'я.
Я ніби зовсім його не знаю, та втім схиляюсь над пагороком, і тихо плачу...
Так щоб плач злився з подихами вітру, щоб не чутно було; щоб мама не втішала.
Над могилою— верба. В неї зовсім материнські коси; і ніби очі такі ж самі.
"Прощай... Покладу на могилу твою тюльпани, що ти так любила і вирощувала що літо на нашій дачі."
"Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго
Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,
В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,
5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути."
Гомер
Щоденник Ігоря від н.н.нн числа
(уривок запису).
...Ми стояли на зупинці, говорили.
Я говорив з Тарасом; його дружок зі Сніжаною. Я почував себе не морально туго; не люблю говорити з такими нарисами в чорновику Бьорджиса, хоча ті, можливо, були більш пістрявими...
Мене питали— куди іду?
Хотів би і я знать.
Зачим я відправився сюди?(обривок)
Куди "сюди"? Навіщо рятуватись? Кого врятувати і від кого? Сам від(обривок).
Якось за цими привидними ідеями, друг щось повіствував своїй дівці...
Чомусь мені здалось, що говорили до мене.
— Пробач, ти щось ка...
— Стулись; я не до тебе говорю!
— Оу, звиняй.
Далі пішли якісь погрози. Його уйняли.
Прибув їх автобус; Тарас і дружок сіли до 108 автобусу, обійнявшись з Сніжаною, і затим рушили.
Я впевнений, що вони сплять з нею обидва; хоча з мого боку було б паршиво так думати.
Сніжана— ніби виправдовуючи своє ім'я— легко подріботіла через пішохідний перехід.
Я дивився їй вслід. Вона була ніби і дійсно сніжинка.
Хто ж з них встх більш огидніший? Певно вони всі. Окрім цієї дівчини— не те, щоб я її любив, чи це був сплеск симпатії.
Скоріше всього нічого з цього, але не розгледіти чистоту в цьому кришталі може тільки людина, охоплена зимою людських душ(обривок).
Зима людських душ— може і моя душа...
20.00. Запис того ж числа.
Мені іноді видається, що ніби я пливу на плоту серед моря. Море коливається, коливається— хоче скинути, та не тут то було б.
Вдалині моря берег; я бачу його— і хоч навколо туман, я чітко бачу дім.
І щось мене туди так тягне, що я гребу з усіх сил, зрештою, падаючи від знесилення на плот...
А дім все ближче і ближче.
Наді мною чайка. Вона щось співа і співа собі; серце обривається і бере невідома туманність від пісні. А потім відпускає, а потім знову.
Ніби слухаєш горду пісню норманів, про галери, весла і далекі береги.
Але вона жалобна... Їй-богу, така жалобна!
А від берега, видно, хтось штовхнув човен, з яким я зблизився.
Я впав на його дерев'яну підлогу з жаданням доплести до берега. В ньому лежали весла.
Біля мене були розкидані шмати паперу. На одному я прочитавши, впізнав заспів "Одісеї".
Я тримав цей шматок паперу, а поітм, як я його дочитав, текст— о диво!— опинився на піску, на який тойчас налинула хвиля, зтерши все, окрім "додому вернути..."
Я встав і оглядівся. Я побачив той дім, що являвся мені зкрізь туман.
Оглянувся ще раз наокіл. Був штіль.
Човен килем врізався в берег.
Я не тямлячи голови побіг до того невеличкого будиночка.
Я все біг, а він все віддалявся.
Знесилившись, я впав посеред широкої трави, і над головою я побачив її профіль.
—Мамо...
— От дурко бабусин!.. Куди ж ти в море, і без куртки!— я лежав на її колінах, а її безмежно сумнуватий і світлий погляд дивився в мої очі.
— Пробач, мамо. Яке ж море?... Навіщо я туди подався?
— Ти і сам мінливий як море. Одпочинь— уклади свої бурі. Всіх не втамуєш і туману в душі теж. Але приляж, засни.
В тихій заводі хай опиняться усі твої кораблі... Спи, дорогий. Засни.
І мене повільно склонило в сон.
Прокинувся я вже сам серед степу. Встав; оглянувся навкруг. Мами не було, зате в зелені стояла садиба навпроти мене— саме та, що ще в морі привидялась.
Я розумію, що конче хочу її побачити.
Десь глибоко всередині розумію, що вона в тому домі.
І я біжу до нього зо всих сил; зо всих сил заходжу вдім. Та він пустий.
Але начиння стоїть.
А на столі, писана її рукою записка—
"Ось виріс вже ти сину, вирушив в дорогу,
Виросли з тобою приспані тривоги...
Буду тебе кликать у сади зелені,
Там тебе чекаю... Знайдеш там наречену."
І після цих всих рядок з мого раннього вірша: "я полину в долину квітучих садів..."
І я вибігаю на заднє подвір'я, там де сад. Але в ньому нікого, окрім невеликого насипного пагорка; над нею верба, що своїми гілками той пагорок оплакує.
А над пагорком— хрестик.
Написано чиєсь ім'я.
Я ніби зовсім його не знаю, та втім схиляюсь над пагороком, і тихо плачу...
Так щоб плач злився з подихами вітру, щоб не чутно було; щоб мама не втішала.
Над могилою— верба. В неї зовсім материнські коси; і ніби очі такі ж самі.
"Прощай... Покладу на могилу твою тюльпани, що ти так любила і вирощувала що літо на нашій дачі."
Коментарі