Станком Ігор дорожив, як своєю мотивацією і змогою писати.
Дорожив, як своїми навушниками колись в дитинстві, котрі йому в юності подарували на день народження; дорожив, як своєю свободою і природою, котру він споглядав; як киснем на весні і взимку;
як своїм життям.
Зрештою, саме цей станок  не давав йому можливість стати кінцево самотнім. Зрештою, де та стадія самотності, що зветься, як зупинка, "Кінцева"?
Можливо самотність, в найгіршому її прояві, це лишитись сам-на-сам зі своєю маскою-несправжнім "я"?
Ось ти з ним сядеш в автобусі, що тебе везе до кінцевої, і тобі настільки страшно, що ти захочеш взяти когось ще з собою, щоб не бути в цій самоті.
...І ти обставиш себе людьми такими живими, радіючими, а потім всі вони потроху почнуть тікати з салону, і ти знову лишишся з цією чорною марою без обличчя.
Ти встанеш з ним на зупинці, і підеш вглиб лісу, розуміючи, що щось тут не так. Розуміючи, що або вона тебе вб'є, або ти вб'єш її і переродишся, і ти ідеш, дивишся на цю маску, і в якийсь момент відбувається удар...
І ти виходиш вільним, кінцево вільним, і вперше бачиш яскравіше сонце, і ніби впереше, цвітучий сад абрикос.

Він ішов, слухав музику. Заграла давно відома пісня, під яку була прожита невелика  частинка маленького життя.
Він цілувався під цю пісню, кохався, не помічаючи, як його серце перетворилось на кришталь, який б'ється з одного кидка.
Це було вперше.
Вперше він тоді заридав через жінку, тоді ще— дівчину...
Тоді вся зміна вже роз'їхалась, поїхав Петро, а вони лишились чекати останніх рейсів до їхніх домів.
Його рейс був останнім, її— передостаннім.
Він не бачив як поїхали інші, він плакав у лісі. Плакав від, того, що йому сказали:"Пробач, але в нього більше досвіду.Ти маєш піти, ти програв, навіть не б'ючись.Тобі краще піти".
Це був як нокаут в печінку.
Сильний і оглушливий удар.
Він відчував— ось і все, ось і все....
Вони не встигли навіть нічого сказати одне одному. Не встигли про це як слід поговрити.
На лісовій галявині вони обійнялись, очікуючи, що обійми будуть короткими, мовляв, на прощання. 
Та під ясеном застигли дві фігури в обіймах одне одного під звуки О.Е., що доносились з розчиненого автомобіля одного з вожатих.
Вона хотіла від нього ніжності, сили, а він старався не показувати свою слабкість, стояв обличчям до хащів, щоб ніхто не міг бачити його сліз.
Все так і закінчилось— їй час були їхати, а йому  дивитись в слід машині тата її подруги, і мовчки стояти.

Вона поїхала, заборгувавши йому поцілунок під пам'ятником символу табору на світанні, останню ніч удвох в палатці і вкрадене серце.
Врешті, все закінчилось перепискою, довжиною в пів місяця, і відкриттям, що він був просто іграшкою, а своє серце вона віддала вже якомусь іншому Єгору.
На цьому і все. Непогана вийшла історія; тільки от занадто сумна.
А перше кохання іншим і не буває.
Та врешті, він це пережив. Відкрив себе по новому, і тепер невпинно ішов до самого себе, з станком під пахвою.

...Він написав їй декілька віршів на палітурці зошита, вкрав один у Павличка. Вірші право непогані. Шкода, що він написав їй листа на прощання, в останній день зміни, де просив порвати ці вірші, якщо знайде когось іншого.
Не думаю, що вона таки порвала ті вірші.
***
Зрештою, станок він все таки вирішив продати бозна навіщо. Та втім, Ігор чомусь подумав, що все діло в проклятому станку...
І з гордою впевненістю він підійшов до найближчого кіоску, і купив собі газету з оголошеннями— друкований, на той час, аналог олх, якщо бажаєте.
Раптом йому в очі кинулось оголошення— "відкрився кавказький магазин антикваріату "шалом".
Він хвильку подумав, порозкинув мізками, і задав собі риторичне питання: " чого "кавказький"? Хіба бувають кавказькі магазини антикваріату?..."
Він запнувся, а потім рішуче встав з лави, вирвав з газети смужку з адресою, і діловито пошмандиряв за адресою.