Тремтять останні сонця промені
Андрій Лаврик
Тремтять останні сонця промені, День впав у прірву небуття. Лиш те, що залишилось в спомині, І називається життя. Минеться все. І ми минемося. Для щастя час. І час для болю. Страждаєм, плачемо, сміємося, З миттєвостей будуєм долю. Ми всі сюжет своєї повісті Складаємо із зради й вірності. І в хороводі випадковості Знаходимо закономірності. Там, де немає місця радощам, Біда чатує у віконця. Затям собі - хвала дощам, Без них ти не цінуєш сонця.
2023-02-01 20:33:05
2
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Чудово написано , милозвучно та чарівно .😉🧡💞
Відповісти
2023-02-01 23:23:05
Подобається
Мартин ІДЕН
Чудово!
Відповісти
2023-02-01 23:59:21
Подобається
Інші вірші поета
ЖИЗНЬ ПРЕКРАСНА ТЕАТР Як ти це робиш? ТWO FUNNY SWANS
Інші поети
Veronika Yupyn
@Veronika_Yupyn
Nazar Pytsyk
@bez_talanta
Схожі вірші
Всі
Темнота теней ночи ...
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Пусто стало без границы Ночь взошла забрав луч дня Темны улицы, как тишины темницы , Освещает только свет одного фонаря ... Покров одеяла ночи вкрыто небо В далеке не страшны мне тени ветвей И не будоражит больше холод ветра , Что касается руками глубины очей ... Бурю льда он не приносит Темнота стала привычна мне Звук сверчков не веет грустью Больше ничего бояться нет... Свет от звёзд полны свеченьем Они стали снов мечты путей Для того , кто вдруг заблудит И поддастся темноте своей ...
44
13
2559
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12957