Я відкрила очі. Сон не брав мене, на годиннику була 2:40. Хотіла подрімати та навіть це не вийшло. Батьки були на роботі в нічну зміну, а я з братом залишилась одна. Філлі (так звали брата), був на 4 роки молодший ніж я. Він був низького росту, як на свій вік. Батьки часто лишали його на мене.
Я любила брата, він був милою розважливою дитиною, яка не робила зайвого клопоту. Зараз він має спокійно спати в своєму ліжечку, а я думаю... Думаю про батьків, про школу, про буденні проблеми.
Я майже заснула, коли почула тихі кроки брата в коридорі, а потім мої двері різко відкрились.
- Лі, ти спиш?
- Ні, не сплю, що ти хотів?
- Я бачив когось за вікном.
- Там нікого немає, тобі лиш здалося.
- Лілея, я когось бачив.
- Ну, пішли подивимось.
Я спокійно встала зі свого ліжка і ми разом пішли в кімнату Філлі.
Підійшовши до кімнати брата, я ввімкнула світло нікого не було.
Спокійним тоном я відповіла.
-Бачиш Філ нікого немає, я ж казала.
-Лі, але там хтось був чесно.
-Добре, ходи чаю поп'ємо на кухню, може тортик ще залишився.
-Гаразд, ходи я перший! -І брат швидко пішов по сходах на низ я за ним, але раптом мені закрутилась голова.Я думала що це збіг і пішла по сходах не так як равлик, але й не так як куля.
Я призупинилась, можливо, просто спросоння так сталось... Хто знає. Сказала брату, що закрутилась голова, та й аби він так не біг по сходах.
- Лілея, може температуру поміряти? Ти здається покашлювала, я чув...
- Та наврядчи я захворіла, малий.
- Поміряй температуру, - сказав Філлі і зробив незадоволену гримасу.
Я не намагалась сперечатись. Оскільки ми часто залишались самі, звикли дбати про один одного.
Я сходила за термометром. Дивний він у нас: довго збиваєш, а ртуть по стовпчику не рухається. Бісить мене весь час цим, але все ж, якось з горем пополам збила його.
Ми зайшли на кухню і я одразу зазначила час на кухонному годиннику. 10 хвилин, і дізнаємось чи виграла я конкурс "Хто буде кашляти і сопляти протягом двох тижнів".
Тим часом, Філлі вже встиг набрати чайник та поставити його на плиту. Я дістала кружки. Свою, улюблену, зі сніжинками та братову з якимись супергероями, імена яких, я так і не запам'ятала.
Дотягнутись до заварки це цілий челенж. Вона стоїть на висоті пташиного польоту. Встаю на стільчик, обережно тягнусь за нею, та витягаю. "Тільки б не зламати всю конструкцію," - звучить у мене в голові. І я справляюсь з цим челенжем, я переможець в цій битві за заварку!
Ромашка, от що нас зараз потрібно. Ромашковий чай часто рятував нас від тривожних думок вночі.
Філлі іноді снились кошмари... Про різних монстрів та й не тільки. Часто снилось, що гинули наші батьки і ми залишались самі. Він стискав мою руку дивлячись, як палає батьківська машина... Ух, жахливі кадри.
Поки я поринула в думки, чайник вже встиг закипіти. Свисток та бурління вибиває мене з цих сумних спогадів. Я наливаю нам в чашки кип'яток, додаю по одній ложці цукру (хоч щось спільне у нас з братом таки є) і сідаю за стіл.
Також у верхній тумбочці біля чаю лежало декілька цукерок і чорний шоколад. Філлі попросив лише шоколадку, було дивно чути це від нього, адже він ще та солодкоїжка. Поклавши на стіл шоколад, я знову сіла, і почала пити. Чай виявився смачним і гарячим, як я і люблю. Брат поділив навпіл шоколадку і дав мені. Я хотіла заперечити. Раптом поглянувши на годинник який показував 3:20 я вийняла термометр, прошло десять хвилин. Подивившись уважно, бо усе розпливалось трохи. Я так і не змогла побачити попросила Філлі.
-Глянь чи є температура, - протягнула брату термометр зробивши ковток чаю.
-Лі… У тебе 38,9… Може краще спати підеш?
- Блін, таку температуру потрібно збивати чимось, а чи є у нас таблетки, я не знаю, - задумалась я.
Філлі зразу побіг до ящика, де зазвичай була аптечка, думав вже ставати на стілець, але я його зупинила.
- Я сама дістану. Все гаразд.
Таблетки таки були. Я одразу випила одну і сказала брату йти спати.
- Ну, ні... Давай ще посидимо. Будь ласка, - жалібно скиглив Філлі.
- Тобі що, досі страшно?
- Трохи є... Е-е-е, - він запнувся, наче хотів щось сказати.
- Так, кажи, малий.
- Можна поспати з тобою?
- У мене температура Філ, яке спати в одному ліжку... - дещо обурилась я.
- А якщо я дуже попрошу?
- Фі-і-іл.
Я закотила очі, мені на мить стало дуже погано, жар окутав тіло. Мені злегка почала боліти голова. Філ помітив це, я не могла приховувати.
- Лі? Все гаразд? Дати холодної води? - спитав братик дивлячись турботливими очима.
- Ні, все гаразд просто жарко й голова болить.
- Дивись, може дійсно поспиш, а я з тобою.
- Гаразд, вмовив, поспиш зі мною...
Він знав що коли погано, мене легко переконати.
Ми поставили чашки в мийку. "Помию як встану. Зараз не до миття посуду," - подумала я. Філлі помив руки від шоколаду, опісля, ми пішли в мою кімнату спати.
Брат ліг поруч, я вкрила його та побажала солодких снів.
Але заснути тієї ночі мені не вдалося. Я тихо встала, та навшпиньки пішла до кімнати батьків. "Чорт, ці двері знову риплять," - лаялась я про себе, не хотівши тривожити брата, який вже був переляканий.
Цікавість моя не мала меж ще з дитинства. Інколи цікавість заводила мене в незнані хащі, в буквальному сенсі цього слова. Пам'ятаю якось я заблукала в зовсім не відомій мені місцевості, опинилась в якомусь лісі і не могла знайти вихід протягом 3 годин... Інтернету не було, і карти не могли завантажитись. Сама не знаю, як я знайшла вихід з того місця покритого борщівником. Так ось, повертаючись в реальність, я відкрила верхню шухляду батьківського столу. Там мама зазвичай зберігала сімейні альбоми.
Відкрила перший, весь усіяний зірочками, альбом. Перша ж фотографія: маленька я, тато, та мама, яка тримає на руках новонародженого Філлі.
Листаю далі: родинні посиденьки, святкування днів народжень, пікніки з хрещеними та багато-багато посмішок. Чудовий альбом. Люблю фотографії, вони ніби повертають нам втрачений момент...
Одне фото привернуло мою увагу. На ньому була мама, яка тримала мене на руках, та батько, який ніжно обіймав нас обох. Ми були в парку. Все б нічого, але поруч стояв якийсь чоловік, та загадково посміхався. Я ніколи його раніше не бачила. Якийсь дальній родич? Чи друг сім'ї про якого я не чула? Спитаю про це в мами зранку.
Я вийняла фото та перейшла до другого альбому.
І так пройшла вся ніч, я переглядала фотографії, згадувала приємні моменти з сім'єю, з друзями зі школи, та раділа побаченому. Хотілось зануритись в ці спогади та залишитись там.
Десь близько шостої години я почула крики Філа. Я зірвалась з місця і погнала в спальню. Брат перелякано кричав не знайшовши мене, але коли я підійшла до ліжка він заспокоївся.
- Лі, де ти була? - перелякано сказав Філ.
- Дурненький, мені не спалося і я пішла дивитись наші сімейні альбоми. Хочеш зі мною дивитись?
- Гаразд, але більше не лякай мене так.
- Домовились, ще й поснідаємо. Я нам сніданок зготую, батьки ж десь біля дев'ятої повернуться.
Філ побачив, що мені погано, оскільки я виглядала не дуже: синяки під очима, хворобливий вигляд.
- Сестричко все гаразд? - сказав Філ коли я ледь не спіткнулась об поріг.
- Не дуже, я почуваюсь ніби машина переїхала. Голова розколюється.
- Це в тебе мабуть досі температура. Випий ще таблетку може. Я не знаю.
- Ні, не буду. Якось відчапаю, малий.
- Ну, гаразд. Пішли дивитись альбоми?
- Пішли.
Хоч голова і справді гуділа наче поїзд, ми пішли в кімнату батьків та переглянули декілька альбомів.
Мене все-таки не полишали думки про того чоловіка.
Потрібно було приготувати сніданок, тому я залишила Філлі та пішла на кухню.
Вирішила зібрати щось з тих продуктів, що були. Найкращим варіантом був омлет. Нарізала тоненько помідори, курячу грудку з попередньо запеченої курки та трошки зелені. Змішала яйце з приправами та сіллю і почала обжарювати грудку. Далі виклала помідорчики, залила це все збитим яйцем та посипала зверху зеленню. Ось і сніданок!
Поки сипала кріп з петрушкою підбіг брат. Показав мені фотку, де він малий лежить в кучугурі.
- Такий смішний. Ха-ха. Тоді тобі було п'ять.
- Не смішний я, - пробурчав він.
- Ну, не ображайся. Ми ще тоді до речі шапку твою в снігу загубили. Тато поки її знайшов, то ти дуже захотів в туалет. Потім гнались додому, як навіжені.
- Ой, все, більше показувати не буду.
- Сідай їсти, бурчун.
Я поставила тарілки на стіл, нарізала декілька скибок хліба для Філлі.
Як тільки ми взяли в руки вилки, я почула, як бриньчать ключі.
- Певне батьки приїхали! - з криком сказав Філ і побіг відкривати двері.
Тим часом я поставила чайник і поїла омлет. Потім встала, у мене дуже сильно закрутилась голова і я впала. Не знаю скільки часу пройшло, але отямилась я в ліжку. Братик дивився на мене так ніби я помираю, батьків не було, був лише він і наша Цукерка (так звали нашу кішку).
- Лі, що сталось? Батьки дзвонять до лікаря, щоб приїхав. Ми побачили тебе і я заплакав.
- Філ... Я пам'ятаю, що в мене голова крутилась, хотіла покликати вас, але не встигла. Вибач, що налякала. Я не хотіла правда, подай термометр, будь ласка.
- Зараз.
Брат поліз до верхньої полички і дістав коробку. Поставив на стіл, а мені подав термометр.
- А де мій телефон?
- Тримай. Лі, пробач, я пограв трішки.
- Нічого, - я усміхнулась.
Він подав мені мій смартфон на ньому була 8:04, я засунула термометр і стала чекати. На превеликий жаль час йшов занадто довго.
- Я покличу батьків, гаразд? - з турботою сказав братик.
- Добре.
Він встав з дивана на якому сидів і пішов в батьківську спальню.
- Лілея, як ти? - стривожено спитала мама.
- Нічого, вже трохи краще, - сказала я і сіла на ліжко.
- Як температура?
- 38,5.
- Все ще висока... Філлі сказав, що була майже 39, і ти збила таблеткою.
- Так, іншого виходу не було.
- Молодець, моя дівчинка, - мама погладила мене по голові.
- Мам, у мене питання до тебе є.
- Яке, люба?
Я встала і пішла до стола, де залишила фотографію.
- Хто цей чоловік поруч з вами?
- Дай-но ближче гляну.
Мама взяла фотографію в руки і наблизила її до очей.
- Це, як сказати...
- Так, як є так і кажи.
- Це-е-е татів брат, - вона довго затрималась на слові "це", ніби-то сумнівалась.
- Я ніколи раніше його не бачила...
- Ти бачила його, коли була дуже мала... От і не пам'ятаєш. І взагалі, приляж-но, зараз ліки тобі буду шукати від гаймориту. Ти ж окрім гайморита нічим іншим і не хворієш.
Вона встала з ліжка.
- Логічно, він же у мене хронічний... - мене не покидали думки про цього "татового брата".
Мама вийшла з кімнати, а я нарешті за стільки часу, непомітно для себе, поринула в сон…
В сні я бачила цього чоловіка, він говорив зі мною. І все б нічого, якби ми спілкувались про нашу родину: бабусю, дідуся, маму, тата, чи тьотю. Але спілкувались ми лише про мене. Уві сні він ставив мені питання, які стосувались моїх хобі, мого життя. Я говорила з ним ніби вживу. Здавалось, я чула ще чиїсь крики, але розум не зміг передати цього. Я прокинулась з жахом на обличчі. Біля мене нікого не було, і я цьому раділа. Голова боліла, але здавалось ніби вона просто не переварює думок. 《 А що якщо мама щось приховує》《 Чому вона так довго думала?》
Бажання дізнатись правду було сильнішим за біль.