Урок пройшов добре, тільки правда я трохи відволікалась думками про Хезлі. Тому було декілька невдач й ще одна велика проблема. Гайкрін дивився на мене. Постійно, не те, щоб мені здавалось, він дійсно не спускав з мене своїх карих очей.
Та на щастя я була зайнята грою і мені було боязно але й не безстрашно.
Після фізкультури Кара пішла переодягатись, а я в вбиральню. Коли я зайшла і була біля дзеркала мені закортіло розбити його на друзки. Я повернула рукою і вже тільки-но хотіла робити останній крок, як зайшла Сара.
- Що ти тут робиш?
- Я... Та нічого. Просто дивилась в дзеркало.
- В мене таке відчуття, що ти замахнулась на нього...
- Та ні, про що ти, - сказала я і відійшла від дзеркала.
- Підемо на перекур?
- Я мабуть відмовлюсь.
- Чому?
- Та просто. Не хочеться.
- Ясно. Як знаєш.
Я вийшла з вбиральні і пішла в тихе місце.
Якраз почався урок у молодших класів, і на сходах нікого не було. Була майже десята. Я вирішила, що подітись однаково нікуди, треба телефонувати.
Я набрала номер, натиснула на зелену. Серце тарахкотіло та вибивалось з грудей.
Поки йшли гудки, мені здається, що я забула тридцять разів як говорити і що казати.
Слухавку нарешті підняли.
- Алло, - я почула жіночий голос.
- Алло. Це я Лілея, телефоную спитати як Хезлі.
- Ти однокласниця Хезлі?
- Так.
- А, зрозуміло. Я мама Хезлі. Він зараз спить, у нього була складна операція, розумієш...
- Ох, так, він писав, що операція... Як це сталось?
- Я не знаю. Мені зателефонували в швидкій. На місці, де його знайшли нікого не було. Чекаємо поки він прокинеться і все розкаже.
- Ясно. Скажіть будь ласка йому, що я телефонувала, коли прокинеться. Я б хотіла до нього прийти це можливо?
- Так, звичайно, коли він прокинеться. Дякую, що турбуєшся, Лілеє. Мені так важко бачити його в такому безпорадному стані.
- Я розумію вас, але все буде добре. Головне, що він живий.
- Так, ти права.
- Добре. Дякую. Чекатиму дзвінка.
- Бувай.
Я кинула слухавку і опустилась на коліна. Мені в мить стало так болісно... Я не розуміла, що з ним трапилось. Я не знала, як допомогти. А так хотіла... Дуже хотіла.
Раптово мені захотілось провідати Філа. Кара знала де я, тому я не хвилювалась. Та й що може трапитись. Я піднялась ще на поверх там зустріла Кару.
- Лі, ти до Філа? - подруга підійшла до мене.
- Так, до нього, - з усмішкою сказала я.
- То пішли разом, до речі, можливо б я навчила його самооборони? Ти знаєш ми з тобою профі в цьому. І ще одне... - подруга застигла на місці.
- Що?
- Не підпали нічого, - Карані розсміялась.
- Аха-ха-ха, ходи давай.
- Йду.
Ми постукали в кабінет, нам відчинив вчитель.
- Пробачте чи можна Філа на декілька хвилин?
- Він пішов у медпункт йому стало недобре, - вчитель закрив перед нами двері.
Ми оторопіли і швидко спустились по сходах. У мене було дивне відчуття і я хотіла знайти брата. Ми зайшли в медпункт котрий знаходився біля входу до школи.Через скляні двері я помітила, як Філа затягували в чорну машину. На жаль, я не могла нічого вдіяти, бо двері закривали, а ключа не було. Я закричала на весь коридор.
- Трясця!!!
- Куди!?
Я була в паніці, я не знала, що робити і куди мені бігти. Відчинити двері? Сенс? Вони вже поїхали. Я вже нічого не вдію. Я безпорадна і мене це дуже дратує. Хочеться спалити все місто і не залишити навіть купки попелу.
Як вони сміли забрати мого Філа? І за що? Що їм треба?
Я повинна була зв'язатись з батьками. Негайно. Аби вони повідомили в поліцію.
Я набрала батька.
- Аврелію! Філа викрали! - закричала я в трубку батьку.
- Що? Лілеє, про що ти? Тобто викрали?
- Його тільки що повезли кудись на чорній машині.
- Я телефоную до поліції. Зараз. Ти запам'ятала номери, чи щось ще?
- Ну, я не впевнена, але здається там було дві четвірки на початку.
- Добре. До зв'язку.
Він кинув трубку.
В голові наче вибухали сотні бомб за секунду. Філ, мій Філ. Хто посмів його вкрасти. Я не могла стояти на місце. Пішла в його клас, поговорити з вчителькою.
- Філа тільки що викрали.
- Як викрали?
- Посадили в чорну машину та повезли в невідомому напрямку.
- Як таке могло статись, двері ж зачинені завжди.
- Ви що думаєте, я брешу? - розлютилась я.
- Ні, Лілеє, просто... Чорт. Потрібно дзвонити в поліцію.
- Батько вже займається цим.
- Добре, сподіваюсь його скоро знайдуть. Тримайся Лілеє, - вона поклала руку мені на плече.
- Дякую, - з дивною посмішкою відповіла я.
- Чому ти така гаряча? В тебе жар? Захворіла?
- Може стрес, не знаю, - сказала я напівоберта.
Хотілось трощити, трощити і ще раз трощити. Чому я така безпорадна!?
Задзвонив телефон. Я швидко підняла слухавку не помітивши хто дзвонить.
- Алло, Лілеє, - сонно прозвучав голос Хезлі.
Весь мій жар кудись зник в моменті.
- Хезлі. Як же довго ти спав. Я так хвилювалась!
- Я в порядку. Рука трохи болить, але я не просив знеболювального, не потрібно поки.
- Як це трапилось?
- Довга історія...
- В мене досить багато часу.
- Лі...
- Хезлі, ти маєш розповісти мені! - знову починала злитись я.
Він кинув слухавку.
Кара стояла в кінці коридору. Я підбігла до неї й повідомила, що ми їдемо до Хезлі.
- Я теж? - здивовано спитала вона.
- Так, а ти що думала?
- До речі, можеш торкнутись мене? Взяти за руку? - мої слова звучали різко.
- Так, звісно тільки не печи, - подруга взяла мене за руку й відкинулась назад трохи, але її рука злегка посиніла.
- Що трапилось? - спитала я побачивши її руку.
- Мені стало холодно, дуже, як в Арктиці. Я не розумію тебе, Лі.
- В сенсі?
- Так, добре, давай поїхали! Скоро автобус.
- Окей. Тільки у мене грошей немає...
- Я плачу. Не хвилюйся.
Ми побігли на автобус, бігли ми не швидко, бо ще було 10 хвилин.
Сівши в автобус ми розмовляти цілу дорогу про ліс. Якби було класно якщо б ми троє сходили на пікнік. Весь час я відчувала тривогу, ламкість, слабкість. Мені здавалось, що моє здоров'я не витримає. Але ми успішно дібрались лікарні. І пішли спитати в медсестер де лежить Хезлі.
Запах лікарні зустрів нас одразу, як ми увійшли до неї.
Одна з медсестер вирішила, що краще буде провести нас до палати, щоб ми не заблукали.
Надягнувши бахіли ми пішли в відділення. Хезлі лежав в 4 палаті. Коли відкрились двері на нас полилось яскраве світло та прохолодне повітря.
- Хезлі, навіщо ти так сильно відкрив вікно? Треба було поставити на провітрювання.
- Вибачте, пані...
- Нічого. Ось у тебе гості.
Було видно, що Хезлі зрадів побачивши мене. Він піднявся на ліжку.
- Хезлі, як ти? - перебила наші мовчазні погляди Карані.
- Вже краще, дякую. Як там в школі?
- Всі сумують без тебе...
- Ой, не мели дурні. Я нікому не здався.
- А як же Лілея?! - розгнівалась Кара.
- Все гаразд, Карані, заспокойся, - сказала я підійшовши ближче.
- Пробач, що ми без нічого... Ми дуже спішили. Як твоя рука?
- Нічого, болить трохи.
- Добре, давайте так: я піду в "Некстик" нам по хот-доги, а ви тут розмовляйте, - запропонувала Кара дивлячись на мене.
Видно було, що Хезлі зрадів, але щось в його очах було не так. А що, я збагнути не могла.
- Гаразд, Кар. Але швиденько, нам ще до моїх батьків їхати, - сказала я, розуміючи, що зовсім цього не хочу. Не було бажання їхати в тей дім.
- Ти забула що я швидко ходжу, Лі?  - засміялась Кара.
- Ні, не забула, давай. Мені без гірчиці.
- І мені також бери без гірчиці, - сказав Хезлі.
Коли Кара вийшла з палати - я відчула сильний пульс. Хезлі сидів, я хотіла йому дещо сказати тому підійшла до нього сіла поряд. Обняла і хотіла поцілувати, як Хезлі зупинив мене.
- Зачекай будь ласка, Лі... Що ти робиш?
- Ой, вибач, - зашарілась я.
- Ні... Просто, ти багато чого не знаєш.
- Так розкажи мені. Чому ж ти мовчиш?
- Що тобі розповісти спочатку?
- Про руку.
- Добре. Все було ось як. Я йшов по провулку поруч з домом і побачив як групка хлопців загнали дівчину в куток і щось голосно викрикували до неї. Я підбіг і почав вічливо просити у них залишити дівчину в спокої. Але на жаль, мене ніхто не послухав. Вони почали мене бити, я почав відбиватись, але їх було занадто багато. Один зі всієї дурі вдарив мене по руці, я не знаю, як так сталось, що кістка вилетіла. Лікарі теж в шоці, але маємо те, що маємо.
- Ти захищав дівчину... Це дуже героїчний вчинок, Хезлі. Ти молодець.
- Дякую, інакше я вчинити не міг.
- Так, це ж ти. Наче ще щось було?
- Так.
- Розповідай.
В повітрі застигла тягуча тиша. Хезлі виглядав так, наче хоче щось сказати, але не може. З кожною секундою в голові все частіше стукав пульс. Ставало страшно. Що ж він таке приховує?
- Розумієш, Лі... - протянув він.
- Так. Що?
- Ти моя сестра.
- Хезлі що ти говориш? Ти перевтомився чи як? - спитала я різко вставши. Моя кров закипіла від ярості.
- Розумієш Лі... - Хезлі встав і попрямував до дверей.
- Куди ти? - спитала я трохи охолонувши.
- Я нікуди, просто підійди до мене і дай мені свою руку, - Хезлі протягнув ліву руку і я довірилась. Підійшовши я дала праву, а він немов зачарований казав щось у голос.
- Що ти робиш Хезлі? Хей! - він стояв нерухомо, а коли закінчив стиснув мою руку і перед нами з'явився портал.
- Що це?
- Портал додому, але поки я маю відібрати те, що по праву твоє.
Я була олешелешена розмірами цієї штуки. Це була велика куля, на 2 голови вища мене і широка наче здоровенна винна бочка. Світло біля неї весь час крутилось. Маленькі кристали виблискували всіма кольорами веселки.
Я була в захваті. Мені просто відняло мову. Він притягував до себе. Хотілось зануритись в нього. Коли я наблизилась до порталу Хезлі перехопив мене. Я прочитала по його губам: "Ще зарано," - і відійшла.
Потім Хезлі відпустив мою руку і портал зник, наче й нічого не було. Але іскри від нього, все ще відлунням були в моїх очах.
- Як ти це зробив? Це було неймовірно.
- Все просто. Я маю амулет, який дає мені можливість створювати портал... А ти стихійна, яка може через цей портал пройти. Є тільки одна невелика проблема. У тебе немає амулета, точніше, він був у мене, але його викрали. Тому зараз ми нікуди не підемо. І так, Лілеє, я дійсно твій брат. Ходімо я тобі дещо покажу в доказ цього.
Я послухалась і мирно пішла за Хезлі.
Він відкрив шухляду і вийняв якийсь лист. Попросив його розвернути.
- Будь ласка, прочитай.

Дорогий Хезлі,
Ми так чекали на твій лист. Нарешті ти знайшов нашу любу Лілею! Повертайтесь скоріше.
З любов'ю Король Руневії.

Знизу був такий самий символ, що і внизу на моїй картці... І тоді до мене дійшло. Мої батьки живі?! Хезлі дійсно мій брат?!
- Ну, що ви тут? - почувся голос Кари ззаду.
- Карані? - не відводивши погляду від листа сказала я.
- Так, а хто ще? Повернись до мене. Тобі хіба байдуже?
- Ні, не байдуже, пробач, просто задивилась. Дякую за хот-дог, - сказала я з усмішкою повернувшись, а рукою назад передала Хезлі листа.
- Я ще пити взяла, - Кара посміхнулась і подала Хезлі його хот-дог.
- Дякую, Кар, вам вже певне час. До речі, куди ви? - спитав Хезлі було видно, що він ніби хоче мені щось сказати.
- Ми до батьків Лі їдемо. Філа викрали, думаю ти маєш право знати Хез, - Кара відповіла з жалем.
- Філа?! - Хезлі був здивований і в його голосі лунала тривога.
- Так, а що? - спитала вже я взявши його за руку.
- Ні, нічого обережні бутьте. А саме головне: якщо не буде батьків - не заходьте в квартиру номер 27.
- Так це ж наша сусідка там живе, - я не розуміла чому Хезлі не хоче, щоб я заходила в ту квартиру. Але погодилась. Кивнула йому головою мов: "Зрозуміла, гаразд".
- Прощавай Хезлі. Видужуй швидше! - сказала Кара.
Декілька секунд я стояла немов заворожена. Було складно промовити словами скільки я всього відчувала. Я підійшла і мовчки обійняла брата.
- Бай бай Хезлі, я напишу тобі, - швидко побігла я до дверей, бо Карані вже вийшла з палати.
Поки ми йшли, я пояснила все подрузі. Від початку до кінця. Про портал, про Хезлі, про те, що мої батьки живі. Що я нарешті скоро познайомлюсь з ними!
Це було неймовірно промовляти. Я просто не вірила в те, що сама говорю!
Але попри все я не забувала про Філа... Не могла забути.
Ми сіли в автобус. Карані була в захваті від новин.
- Я хочу теж побувати на твоїй Батьківщині! - крикнула вона на весь автобус.
- Звичайно побуваєш, але можна тихіше. Голова болить від новин і тривог.
- А, вибач, добре. Але обіцяй, що я потраплю до Руневії!
- Обіцяю, - з усмішкою промовила я.
Очі почали несамовито закриватись. Стало жарко. Я не розуміла, що відбувається.
Я вирішила подивитись у вікно і відволіктися.
Коли я повернула голову я побачила своє місто, але геть зруйноване: горіли машини, дерева, кущі, стояли розвалені будівлі. Я протерла очі, але нічого не змінилось.
Коли я повернула голову на Кару замість неї сиділа Сара.
- Саро, ти що тут робиш?
- Я чекала тебе, Лі.
- Тобто чекала мене?
- Мені потрібна була лише ти, Лілеє.
Вона встала і на другому сидінні я побачила Карані... У неї було перерізане горло.
Я закричала. Підбігла до подруги і почала її трясти, з моїх очей хлинули сльози.
- Чорт, чорт, чорт, Карані прокинься!
- Вона не прокинеться, Лі. І ви вже ніколи не потрапите до Руневії разом. Лише я, - Сара голосно засміялась.
- Лі!
Я плакала так сильно, що не вистачало часу на дихання.
- Лілеє!
Моя бідна Карані... Я ж так тебе люблю...
- Лілеє, чорт забирай.
Я відкрила очі та побачила: на мене дивилась розгнівана Карані.
- Якого чорта ти заснула? Ще й почала щось бурмотіти посеред автобусу. Контролюй себе трішки, га?
- Мені наснився поганий сон. Дуже поганий сон. Пробач, Каро. Я тебе дуже люблю, ти ж знаєш?
- Знаю, але до чого ти це?
- Просто так.