Після такого важкого сну, хотілось одного - відповідей, але, оскільки, мама на роботі, ніяких відповідей мені не отримати. Можна буде спробувати спитати у тата, може він щось знає, але, мені здається, і він буде відсторонюватися.
Я встала. На годиннику 9:49, я в холодному поті та з "прекрасним" настроєм йду на кухню випити трохи води, бо в горлі дещо пересохло.
Наливаю в стакан воду, спокійно підношу його до рота, але розумію, вода не тече. В моєму мозку тільки одне питання: "Чому?"
Я відкриваю очі, спросоння зовсім не розумію, що відбулось. Перехиляю стакан сильніше і мене вдаряє великий шмат чогось холодного.
"Лід?! Як таке могло статись? Я ж наливала звичайну воду..."
Поки ці думки промайнули в моїй голові, шматок льоду впав на підлогу і шумно розбився на багато маленьких часточок.
Я сіла. В моїй голові знову запаморочилось. Я нічого не розуміла. Приклала прохолодний стакан до лоба і сиділа так хвилин з 5, я не знаю скільки точно.
А лід плавився на підлозі, ставав маленькими прозорими калюжками.
Стало трішки краще, але я задумувалась над тим, що сталось. Я спробувала ще раз набрати воду і вже точно помітила, що я заморозила її. Але як таке можливо??
Думки розпливались, аж тут до мене зателефонувала Карані. Це моя подруга. Вона перевелась в нашу школу десь з роки 4 тому. Ми із першого ж дня стали подругами.
Я підняла трубку...
- Лі, привіт! Вчитель дозволив мені провідати тебе, я вже біжу.
- Привіт, чекаю на тебе!
"Так, поки Карані прийде до мене, я спробую дещо зробити..."- подумала я і пішла на кухню знову.
Я відкрила кран та приклала палець до гарячого потоку.
Я думала, що вода стане холодною, чи, ще краще, стане льодом, але нічого не сталось...
Я вже замислилась над тим, чи не були це якісь галюцинації під температурою.
Почала шукати шматки льоду на підлозі, але там були лище маленькі калюжки води.
"Ні, я впевнена, я божеволію. Це якийсь абсурд..."
Також я зовсім не знала, чи потрібно розповідати про цей випадок Карані. З одного боку, було страшно, з іншого боку, хотілось поділитись з подругою.
Мої думки перервав дзвінок у двері.
- Хто там?
- Це я, Карані.
- Залітай, подруго.
Як тільки я відчинила двері, на мене налетіло маленьке створіннячко і міцно затиснуло в обіймах.
Карані була на 14 сантиметрів нижча за мене, іноді я ласкаво називала її своїм "особистим гномиком". Тоді вона висувала нижню губу, схрещувала руки та різко зупинялась. І наступні 20 хвилин мені доводилося просити її пробачення.
Тому я старалась менше так називати її. Коли подруга перестала обіймати мене, я запропонувала їй піти на кухню попити чаю або кави.
- Як самопочуття, Лі? - спитала подруга з тривожністю.
- Та поки таке, ніяк температура не спаде.Ти що будеш: каву чи чай?
- Можна капучино?
- Звісно, - казала я злегка посміхнувшись їй. Вона обожнювала капучино.
- Поки розкажи щось цікаве, - сказала Кара дивившись на мене.
Тут я замислилась чи говорити їй. Та все ж таки я переборола погані думки та осуд. Вона була моєю найкращою подругою, я не сумнівалась в ній і думала вона повірить мені, повірить, що я не марю.
- Тут таке Карані... - замовкла я ледве видавивши й взяла стакан з тумби.
- Так, слухаю тебе, Лі. Навіщо тобі стакан?
- Скажи чи я марю, чи це галюцинації...
Я взяла й набрала воду в стакан, притулила до чола.
На обличчі Кари було видне здивування, вона не витримала й спитала з заїканням.
- Лі, це що за фігня, як ти це зробила?!
- Звідки я знаю, як я це зробила. То виходить, то не виходить, але суть одна - якимсь чином я отримала здібність замороження...
- Я не вірю. Це якась маячня, - помахала головою Карані.
- Візьми стакан.
Карані повільно підійшла і взяла у мене з рук стакан. Довго розглядала його, а потім пішла і над мийкою перевернула його. Зі стакану вивалився великий шмат льоду.
- Але як?! Як таке може бути... - все ще не вкладалось в голові у Карані.
- Треба поговорити з батьками.
- І що ти їм скажеш?
- Що є. Покажу їм усе.
Вона сіла.
- Якщо у тебе з'явились такі сили, то вони, скоріш за все, спадкові, і батьки мають щось про це знати.
- Так! І я про це.
- Або ж ти взаємодіяла з якимось артефактом, хоча коли і де. Ні, це відпадає.
Я задумалась... Єдине місце, де я могла побачити щось незвичне і (можливо) магічне, це наш міський музей. Та і в тому я не була. Залишається лише одне. Поговорити з батьками.
Кара почала збиратись, адже у неї було ще 2 уроки. Я побажала подрузі удачі і попросила, щоб вона потім скинула мені домашнє завдання.
- Гаразд, Лі. Як поговориш з батьками стосовно льоду напиши в тн (тн тобто тоне це соціальна мережа й месенджер в одному).
- Добре, якщо не забуду, - з легкою посмішкою сказала я відчинивши двері.
- Бувай, подруго удачі! Чекаю скоро у школі!
- Па-па, - сказала я коли Кара вийшла і зачинила двері.
Кара пішла, а мені не давало спокою те, що я вмію тепер. Батьки повернуться не скоро. Філ! Згадала я про нього. Він повинен скоро вернутись, адже в цього малого сьогодні лиш 4 уроки. Я сумувала. Вирішила це трішки зробити льоду. В моїй голові з'явилась унікальна ідея! Я вирішила зробити Філові багато морозива. Але для цього треба було йти в магазин або ж замовити доставку додому. І я обрала другий варіант, це було простіше. Розблокувавши телефон, я відкрила додаток і нажала кнопку "замовити". Собі я замовила червоний бургер з лососем. Так, а Філ полюбляє пити фанту, якщо я не помиляюсь. Собі треба замовити сік. Без води я не збираюсь лишатись, молоко теж треба.
Оскільки я планувала приготувати морозиво, то потрібно було ще замовити вершки і яйця, бо останні я розбила на омлет.
Довго доставку чекати мені не довелося, через 15 хвилин всі інгредієнти для морозива були у мене на столі та чекали лише, аби я почала їх змішувати.
Далі все по рецепту, молоко злегка підігріти, але не кип'ятити. Жовтки збити з цукром за допомогою вінчика. Влити в жовткову суміш гаряче молоко і продовжити збивати, поки не розчиниться весь цукор. Перелити масу в каструлю і, постійно помішуючи лопаткою, довести на середньому вогні до легкого загустіння.
"Каструлю поставити в ємність з крижаною водою," - у мене є руки, тому цей пункт ми пропускаємо. "Потім остудити суміш до кімнатної температури," - головне довго не тримати. Збити до кремоподібної консистенції холодні вершки. Влити вершки молочно-яєчну суміш. Додати ваніль і перемішати до однорідності. "Викласти масу в широку форму, накрити кришкою і поставити в холодильник," - теж пропускаю, бо замість холодильника будуть мої рученята.
Поки тримаю в руках форму, можна ввімкнути музику, щоб не було так нудно.
Дуже цікаве в мене вийшло становлення в музиці. Я любила її з дитинства, але улюбленого жанру не було. Був жанр, який я ненавиділа. Це рок. Батько намагався привчити мене до року змалку, але я ненавиділа все, що було пов'язано з яскраво вираженою гітарою та співами на кордоні з криками. Оскільки мені не подобався рок, він ніде не транслювався в нашій родині, але десь в 12 років, я вперше сама скачала собі рокову пісню, і була дуже здивована, коли вона мені сподобалась.
З того часу рок став моїм улюбленим жанром, і я не могла відірватись від нього.
Поки я слухала пісню "Riot - Three days grace" і голосно підспівувала, я зовсім не помітила, як вхідні двері відчинились і зайшов Філ.
- Лі? - голосно сказав брат розв'язуючи кросівки.
- Так, роздягайся й ходи на кухню.
- Добре, тільки музику вимкни, будь ласка, заголосно.
- Зараз.
Я вимкнула музику, хоча не хотіла. Але Філ мав бути у хорошому настрої.
Я поклала все, що приготувала, але перед тим красиво накрила стіл скатертиною. І підійшла до Філа.
- Давай ручки помиємо, будемо їсти.
- Хм, а що? - зі здивуванням спитав Філлі.
- От дізнаєшся, тобі сподобається.
Ми зайшли в ванну до умивальника.
Помили руки, повитирали. І я закрила Філлові очі, щоб він не бачив. Вести його було не дуже складно, але декілька разів я спотикалась. Врешті ми дійшли до кухні і я відкрила йому очі.
Мені все ще дещо крутилась голова, але відчувала я себе значно краще. Скоріш за все температура впала.
Філ був у захваті від того, що чекало його на столі.
- Дякую, Лі, це все дуже крутезно. Я такий щасливий.
- Сьогодні усе для тебе - озера, гаї, степи, - процитувала я.
- А-а-а-а, мені цього і в школі вистачає...
- Та не буду, не буду, заспокойся, - засміялась я.
Як тільки ми з малим поїли, вирішили переглянути якийсь мультик. Однаково потрібно було якось відволіктися.
Вибрали Синбад: легенда семи морів. Старий, але дуже крутий мультфільм, який я пам'ятаю ще з дитинства.
Тато дуже любив закачувати мені різні мультфільми на диски. Всі вони були дуже яскраві, і цікаві, навіть дорослі в деяких випадках, тому мені було дуже файно їх дивитись.
Він привчав мене до хорошого смаку в музиці, він привив мені гарний смак в мультфільмах - я багато чим завдячую своєму батьку.
Поки Філ дивився мультфільм, я пішла собі за соком. Взяла у руки та, о чорт! "Лід!" - викрикнула я. Філ прибіг й помітив, що я тримаю сік.
- Лі, що сталось?
Я нервувала, але вирішила що братик також має знати мою особливість.
- Філ... Я повинна тобі зізнатись, глянь сюди.
- Так, я слухаю.
Взявши стакан, я набрала води й так само як і при Карі вода перетворилась в лід.
- Лі... Як?! - брат почав відсуватись назад.
- Я не знаю, але мої руки і тіло вони можуть заморозити будь що.
- Я не розумію... Ти типу супергеройка?
Я засміялась. Це було позитивне судження. Брат так мило і з зацікавленістю дивився на лід в стакані, що я подумала: "Може це і не мінус зовсім, може це мій дар".
- Я морозиво тобі зробила теж сама, без холодильника.
- Вау, Лі, це так крутезно. Ти неймовірна! - дивились на мене його захопливі оченята.
- Моя сестра супергерой. Ура!
Його радість не була підробкою, вона була чистою мов кришталь. Такою м'якою та приємною. Хотілось насолоджуватись нею.
Аж раптом ми почули як відкриваються вхідні двері.
Ми й не помітили як швидко прийшли батьки. Я швидко забрала стакан і зробила вигляд, що мию посуд, а сама намагалась, аби лід швидше розчинився в гарячій воді.
Філ побіг до мами з татом, почав розповідати їм про те, що сталось у школі. Він дав мені фору.
Поки батьки з братом балакали в прихожій, я встигла підігріти їм поїсти.
- Тук-тук-тук, - проговорила мама.
- Хто там? - підіграла я їй.
- Це мама з татом. Принесли Лі та Філу гостинці.
І дійсно, вона поставила на стіл пакет повний різними ласощами: мармеладом, шоколадками, печивом.
- А в честь чого таке свято?
- Та просто, вирішили вас порадувати.
- Це дуже мило. Е-е-е, мам, у мене є розмова до вас з татом. Серйозна розмова.
- Ого. Мені треба хвилюватись?
- Може трішечки.
- Любий принеси нам води, будь ласка, - мама сказала ці слова ніби знала чого чекати.
- Філ, вийди, будь ласка, - попросила я.
- Гаразд, Лі. Я пішов грати у приставку.
- Мамо, мені потрібно поговорити стосовно мене та вас. Я хвилююсь.
- Що тебе турбує? - сказав тато принісши на таці 3 склянки води.
- Я хочу дещо вам показати. Філ вже знає про це...
Взявши у руки свій стакан з водою, я побачила, що вода вже стала льодом.
- Ось... - я ледве видавила з себе це слово і завмерла чекаючи реакції.
- Люба, ми знали... Не хотіли травмувати тебе з дитинства.
- Як травмувати?! Як цим можна травмувати?! - я зірвалась на батьків з ненавистю.
- Вибач, але було зарано.
- Батько сказав це і мені на мить стало так злісно, що я побігла в кімнату Філа.
- Лі? Поговорила з батьками? - сказав брат зупинивши гру.
- Ти знав? - мої очі були повні люті. Я підняла Філа і прижала до стіни.
- Що я мав знати, сестричко? - Філ досі спокійно дивився на мене.
- Я спопелю тебе якщо ти, паршивець, брешеш мені! - вмить я відчула силу і вдарила брата в голову.
- Що ти робиш? Лі... Боляче.
- Лілеє, зупинись. Я прошу тебе, не треба цього робити, охолонь! - мама впала переді мною на коліна.
Мені стало трохи совісно за те, яку ситуацію я створила...
Мама, стоячи на колінах, простягла руку до моєї руки.
Я все ще була дуже розлючена через те, що вони мені не сказали. Я все ще горіла бажанням причинити комусь біль.
Все ще стояла біля Філа наче от-от і вдарю його.
- Лілея, мила, - протяжно сказала мама і зжала мою руку.
Я не хотіла її бачити, це була занадто важлива інформація, яку не можна було пропустити.
-Лі... - мама різко забрала руку.
- Пече, Лі, що ти зробила. Гаряче, - трималась за руку мати.
Тато підбіг ззаду та трохи відштовхнув мене, пригнувся до матері, розглядаючи її руку.
Тут моя лють ніби ввійшла в землю. Я виринула з туману своєї агресії. Я присіла до матері і простягла свої руки до неї.
- Вибач, мамо, вибачте мене... - з моїх очей ринули теплі сльози.
Поки вони тихо капали з моїх щік, вся кімната поринула в мовчання...
Мама з татом все так і сиділи на підлозі, Філлі стояв біля стіни і потирав голову.
Тільки голос тата розбив цю страшну тишу.
- Ми маємо ще дещо тобі сказати.
Я підняла очі на нього.
- Ми не твої справжні батьки. Ми тебе вдочерили, - жахливим відлунням прозвучали ці слова в моїй голові.
Це була остання краплина. Це була крапка.
Я встала, та спокійно пішла в свою кімнату. Взяла рюкзак, кишенькові з джинсів, навушники і без зайвого шуму вийшла на вулицю.
Ніхто мене не зупиняв, ніхто не вийшов за мною вслід. Цій сім'ї, моїй сім'ї (?), було наче байдуже на мене.
Я йшла по тротуару, переходила вулиці на червоний, не дивившись по сторонах, я не знала куди йду.
Хотілось закурити. Вдихнути в себе гидкого дракона, який випалив би дотла мої легені.
Я ніколи не курила, навіть не пробувала. Але мої однокласники не раз пропонували мені.
Я підійшла до найближчого табачного та купила пачку "Ментолового Вінстона". Це були сигарети, які курила моя однокласниця Сара. Ще те дівчисько... Але тоді мене абсолютно не цікавило нічого окрім сигарети в моїй руці.
Взявши в тому ж місці запальничку, я плавно піднесла її до сигарети. Вона загорілась, часточки вогню, як пікселі зжирали білий папір.
Я розкусила капсулу, а потім заворожено стояла і дивилась, як повільно з сигарети підіймається димка, поки нарешті не наважилась зробити вдих.
В голові була пустота, так само як і в душі, і тільки ментоловий дим цілковито заповнював мене.