Я повернулась додому. Філ зрадів мені, і батьки також. Видно, що вони люблять мене, але... Я їх ненавиджу. Вони могли мені прямо сказати, що я не їхня раніше.
Філ все одно для мене залишиться як молодший братик, я люблю його. Сьогодні четвер, а значить треба до школи, на жаль. Але є плюс там буде Кара. Я взяла рюкзак на плече, і вийшла разом з Філом. Ми йшли й розмовляли про готування.
- Лі, а давай щось приготуємо разом сьогодні? - брат, запропонував це з щенячим обличчям.
Я сіла навшпиньки.
- Вибач, малий, але сьогодні не вийде, - я сказала це зі смутком, не хотіла розчаровувати його.
- Можливо вийде? - Філ спитав ще раз, наполегливо.
- Я сказала ні! - моя рука сама потягнулась в напрямку брата, як добре, що він встиг нагнутись.
- Добре, Лілея, вибач, я не хотів. Обережнішою буть, - і брат замовк. І я мовчала. Я не хотіла нічого казати. Біля школи, коли Філ пішов у свою частину, у мене залишалось двадцять хвилин, я вирішила покурити.
Я пішла за школу і дістала сигарету.
- Лі? Що ти робиш? - почувся голос Кари, і я ледве не зомліла.
- Кара! Не треба так лякати, ти що!
- Йой, вибач, я не хотіла.
- Ну, нічого страшного.
Я хотіла була сховати сигарету, але було вже надто пізно.
- Ти куриш? - здивовано спитала Карані.
- Так, я курю, як бачиш, пх, - пасивно агресивно сказала я.
- Ти не хочеш про це поговорити? Ти ж раніше не курила.
- Насправді дещо сталось, але, чесно, не хочу казати. Я занадто втомлена для цього.
- Ну, добре, просто знай, що я поряд.
Вона пішла на урок, а я спокійно докурила сигарету. Мені було приємно, що вона хвилюється, але я хотіла просто побути на самоті.
Потрібно було підійматись на урок і я вийшла зі свого сховку та побігла в сторону школи.
І тут з-за повороту на мене налітає високе тіло.
- Обережніше, дивись куди йдеш, - прокричала я вслід.
- Вибач, - м'яко прозвучав голос якогось хлопця.
Я не поверталась, просто побігла далі, у мене була геометрія, а вчителька не любила, коли запізнюються. Зразу викликала до дошки, а мені те не потрібно.
Я зайшла в клас і плюхнулась на стілець. Дістала зошит, ручку і почала записувати число. Прозвучав дзвінок. "Хух, встигла," - про себе промовила я.
Раптом в двері постукали і в кабінет зайшов високий хлопець. "Це ж він мене збив сьогодні," - згадала я.
- Вибачте за запізнення, я заблукав трохи.
- Нічого, сідай. Це до речі ваш новенький, Хезлі Мюррей, - з відразою промовила вчителька.
"Хезлі, гарне ім'я," - підмітила я.
"Цікаво, чому він перевівся не з початку року…"
Йшов урок, завжди він йшов швидко, а тут наче час спеціально тягнув гумку. Я не розуміла чому усі дівчата дивляться на цього Хеза. Здається звичайний хлопець. Кара сиділа зі мною за другою партою. І я пошепки спитала поки вчителька писала на дошці квадратне рівняння.
- Теж запала? - питала я і не голосно засміялась.
- Так що за шум в класі? Лілея, ти? - сказала вчителька, з суворим голосом повернувшись до класу.
- Так, я, вибачте, я хотіла вийти... - швидко сказала я з заїканням.
- Виходь швидше!
- Дякую, - я сказала це, і встала з крісла, попрямувала до дверей. Раптом я відчула сильний біль. Це була голова.
Пішла у жіночу роздягальню, бо там було найхолодніше. І там мені завжди ставало легше. Коли відчинила двері я зразу підійшла до пустої тумбочки. В моїх руках з'явився вогонь і я відскочила від неї, але було пізно.
Я не помітила як вогонь розгорівся і перекинувся вже на інші дерев'яні шафи. В моїй голові відлунням звучало потріскування дерева. Мені було страшно. Що робити? Куди бігти? Я не знала... Паніка все більше огортувала мене.
В лічені секунди в роздягальню залетіла Карані. Я не знаю звідки вона знала, але буквально в метрі від мене, позаду, стояв вогнегасник. Вона вхопила його і почала гасити полум'я біля мене. Я лиш стояла і дивилась за її динамічними рухами рук. Тим часом мій біль ставав все сильнішим і розповсюдився вже на все тіло. Я впала навколішки...
Це останнє, що я пам'ятала.
Відкрила очі я через різкий біль у щоці. Наді мною нависла Карані і замахнулась ще раз мене вдарити.
- Ну, в тебе і методи, подруго...
- Хух, прокинулась. Я вже думала кликати по допомогу.
- Як тут не прокинутись, ти ж мене зі всієї дурі по щоці б'єш.
Карані засміялась. Мені подобалась її посмішка, така товариська, тепла.
Тільки зараз я відчула, що лежу в воді. "І як тепер пояснити це комусь?" - сама собі задала питання.
- Добре, що в нас в роздягальні є умивальник, скажемо, що прорвало, а ми почули випадково проходячи повз, - сказала Кара і зробила вигляд, наче вже знала все спочатку.
- Та ти просто геній... - зробила вигляд, що закочую очі.
- Ой, да ну тебе. Я тебе тут рятую, а ти. Отака мені вдячність.
Карані зробила свій улюблений жест: склала руки та висунула нижню губу.
- Та не ображайся, сонце. Дякую, я не знаю, щоб я без тебе робила.
- Згоріла б! До речі про це... А якого біса взагалі сталось?!
- Я сама нічого не розумію, справді. З моєї руки вийшло полум'я, потім загорілась шафа, потім цей пронизливий біль, що не дає вдихнути.
- Тобто ти ще й вогнем володієш?
- Так, мабуть...
- Хтось ще знає?
- Про лід я розповіла батькам та Філлі, а полум'я... Можливо мати, коли вона тоді торкнулась мене, сказала, що пече. Я не знаю. Не хочу про них взагалі згадувати. Переведемо тему.
- Гаразд, Лі. Нам на урок пора. Я попросилась вийти ненадовго, а не на пів уроку. Пішли давай, - сказала Кара взявши мене за руку і допомігши встати.
- А який у нас зараз урок? - спитала я провівши рукою по голові.
- Ем... Біологія. Голова болить?Дати таблетку? - в Караних очах була турбота й водночас здивування.
- Та ні не треба, не допоможе, - я сказала, відхиливши пропозицію. Кара й так вже багато чого зробила для мене.
Я не помітила як ми дійшли до кабінету. Подруга відкрила двері біля дошки стояла Севрелія, а вчителька дивилась в підручник.
- Вибачте за таке довге запізнення Ліді Мітхес, я допомагала Лілеї. Їй стало погано, а в роздягальні прорвало трубу, ми випадково почули. І, вибачте, Лі болить голова чи можете ви дати їй таблетку?
- Дійсно тобі погано, Лі? - вчителька підійшла до мене.
- Так міс. Голова розколюється. Вибачте ще раз за запізнення.
- Давайте сідайте, а тобі Лілея, я зараз дам таблетку з іскристим мегістом. У тебе немає на цю рослину алергії?
- Ні, немає, Ліді Мітхес.
- Гаразд, діти пишемо номер 34, а я зараз прийду. Треба сходити до нашої Нетлі Уест.
Через якийсь час повернулась вчителька і принесла мені таблетку.
Я була вдячна їй за турботу. Може хоч трошки стане легше. Я навіть ручки тримати нормально не можу, що вже говорити про те, щоб писати.
Це був останній урок, тому ми з Карані почали збиратись додому.
Тут я відчула легкі постукування по плечі. Я розвернулась - там стояв Хезлі.
- Вибач, Лі, так?
- Так. Що ти хотів?
- Пасмо твоє, подивись коротше, - він показав мені на телефон, аби я ввімкнула камеру.
- Що не так?
- Воно наче обгоріло.
І дійсно, одне пасмо волосся з лівої сторони стислося та почорніло. На білому тлі це було дуже видно.
- Дякую, Хезлі. Відріжу як вдома буду.
- А що сталось?
- Можливо запальничкою випадково припалила... Буває.
- А, ну, будь обережніше.
Я усміхнулась і кивнула. Помахала йому рукою і ми з Карані пішли з авдиторії.
Вдома мене чекав Філлі. Я мала допомогти малому з уроками, але таблетка не сильно діяла і в мене не було ніяких сил просто ходити, не те, щоб думати над якимись рівняннями.
Цей дім... Ми переїхали в нього коли Філ ще був крихітним. Кожна деталь цього дому нагадувала мені про щось. На даний момент, мене це дуже дратувало.
Я лежала на ліжку розглядаючи свою кімнату. Ось чашка з недопитим чаєм, конспекти, книги, альбоми з малюнками, які я закинула. Все ніби стало мені чужим, незнайомим.
Хто я? Хто мої батьки і де вони? Чому вони мене залишили? Я не знаю, а для того, щоб дізнатись потрібно розпитувати про це, а бажання говорити з "батьками" у мене не було.
Філлі прибіг до мене в кімнату і плюхнувся на ліжко.
- Лі, хочеш гарячого шоколаду?
- Було б круто, малий.
- Ей, я не малий!
- Ну, ти ж знаєш, що мені подобається так тебе називати. Я ж не зі зла. Звичайно ти вже не малий, але для мене ти досі дитинка.
- Ой, припини. Тобі густий чи рідкий зробити?
- Густий. І ложку захвати.
- Добре.
Поки Філ був на кухні, я знайшла нам фільм на ноутбуці. Хотілось чогось сльозливого. Вибрала "Винні зірки".
Також відчинила вікно, бо на мить мені стало настільки жарко, що я ледь не зомліла. Філ прибіг через хвилин п'ятнадцять, весь цей час я лежала на ліжку, ноутбук був на тумбі.
- Лі, а що з волоссям? - брат взяв моїх декілька пасм і дав мені.
- Чому воно як з вогню?
- Не знаю, малий, Хезлі теж сказав мені про це, але тепер більше ніж половина мого волосся така.
Я на мить торкнулась своєї кружки, і о трясця. Лід, ну чому!
- Лі, спокійно, ти не переживай головне, чуєш?
Філ підійшов і забрав кружку з моїх рук.
- Зараз я принесу тобі соломинку.
Брат побіг на кухню і через три хвилини стояв протягуючи кружку і соломинку.
- Дякую, малий. Ти дуже мені допомагаєш, - сказала я, давши йому цукерку.
- Лі, не потрібно залиши собі. Мені не шкода для тебе нічого. Я собі йду зроблю ще шоколаду.
- Гаразд, Філ.
Я пила горячий шоколад, раптом мені стало дуже холодно і морозно. По тілу мов пробігались мурашки.
Їхня невидима присутність по моєму тілу нагадувала мені стан замороження. Це тоді, коли людину або тварину заморожують на деякий період, досліджують, яка буде циркуляція крові та чи буде взагалі. Ось це й був мій стан. Мене ніби піддослідну людину заморозили зараз, так, що навіть мозок перестав працювати і орієнтуватись в просторі. Я зі всієї сили, що мала прокричала.
- Філ-л-л-л! Філ-л-л-л-і!
Брат почув це та прибіг мов ракета.
- Так, Лі, що трапилось?
- Мені дуже морозно. Допоможи, постав склянку з водою біля тумби і сядь біля мене. Брат зробив усе, що я просила і сів біля мене я вкрила його коциком, і висунула свою праву руку.
Направила її на стакан. Вода кипіла, злегка видавала бульки. Філ дивився із зацікавленістю, видно було, що йому це цікаво. Я спробувала зрозуміти суть своїх сил, але повернувши руку на 40° я помітила, що відбулись зміни, якби не стакан я би пропалила тут усе. Я зжала руку в кулак. І моє тіло почало горіти всередині. Я мов плавилась.
Я встала з ліжка не знімаючи з себе ковдри. Мої думки переповнювало хвилювання. Я вийшла на балкон, на дворі було не те щоб холодно, але й не жарко. Визначала я це по одягу людей. Я поринула у фантазії. Було б добре створити якусь тваринку, схожу на маленького гномика з ріжками блакитно-рожевого кольору. Раптом мене покликав Філ.
- Лі? Ем, а це хто?
Я повернулась до брата і о диво! Біля мене стояло створіння, яке ворушилось і махало мені рукою.
- Це... Хізат, - перше, що прийшло в мою голову.
- Звідки він? - Філ глянув на мене як на якусь божевільну.
- Я випадково подумала про нього.
- А ти не хочеш ще раз спробувати? При мені?
- Гаразд, давай сядемо під коцик.
- Угу.
Я думала про тваринку, схожу на дракона, в моїх очах почало все розпливатись, але думати я не переставала.
- Лі? Ти в порядку? - спитав брат.
-Тс-с-с. Не заважай.
Мої думки закінчились і брат сказав.
- Лі?! Це хто?!
- Ем. Дракон не бачиш?
- Чому він такий великий?
- Ну то така фантазія, малий.
- Прибери його, він може ще й вогнем дихає, що ми тоді будемо робити...
- Гаразд, щоб ти не хвилювався, малеча, - прохіхікала я, махнула рукою і дракон зник.
- Так краще?
- За малечу не вибачу, - розвернувся Філ до мене спиною.
- А якщо вечерю приготую смачну?
- Ну, може. Я подумаю, - пробубнів собі під ніс.
Я все зрозуміла на льоту, мені багато повторювати не треба. Хоче брат смачну вечерю, буде йому смачна вечеря. Я ж хороша сестра.
- А що з приводу карбонари думає бурчун? - крикнула я вже з кухні.
- Карбонара, о-о-о-о, смакота...
Я знала, як йому догодити. Більше ніж ображатися на слова подібні до "малеча" Філлі любив смачно поїсти, а особливо пасту карбонару.
Так от, всі інгредієнти були на столі, мені треба було лиш зібратись з духом, ввімкнути круту музику під це діло і спокійно почати готувати.
Я вибрала пісню "Wonderwall" групи Oasis для початку, і плейлист з їх піснями на подальшу роботу.
Спагетті варю в підсоленій воді до стану al dente - для цього їх потрібно варити приблизно на 2 хвилини менше, ніж зазначено на упаковці. Часник очищаю і розчавлюю ножем. Обсмажую кілька хвилин на оливковій олії, щоб вона просочилася запахом часнику, і прибираю.
Бекон нарізаю смужками. Обсмажую на олії після часнику до золотистої скоринки. Білки яйця відокремити від жовтків. Білки нам не знадобляться. Жовтки до однорідності збиваю з меленим перцем і сіллю. Пармезан натираю на дрібній тертці і перемішую з жовтками. Соус повинен бути по консистенції як густа сметана.
Спагетті вкидаю на друшляк, а після перемішую з підсмаженим беконом і яєчно-сирним соусом. Ось і готово!
Сама не помічаю, як на дворі вже стемніло. Як тільки я подумала, що батьки мали б вже з'явитись, вхідні двері відчинились. "Хізат!" - тільки встигла подумати я...