Батько зайшов перший, він ніс тяжкі сумки.
Філ одразу підбіг до них.
- Мамо, тату, Лілея приготувала вечерю! Карбонару!
- Ох, яка молодчинка Лілея у нас, - з захопленням сказала мати.
Мене не цікавила її похвала. Мене в принципі більше нічого не цікавило в них, окрім того, хто мої справжні батьки...
- Мені треба з вами знову серйозно поговорити.
- Добре. Поговоримо. Тільки після вечері. І давай не так як минулого разу.
- Як буде так буде, - сказала зі злістю я.
- Лі, - брат взяв мене за руку, - прошу, не зривайся.
- Гаразд, - зразу охолола я.
Ми пішли за стіл, я наклала усім на тарілки карбонару і сіла за свій стільчик.
Здається, все було як завжди... Мама, тато, брат і я, сімейна вечеря. Але це все було фальшивкою, фікцією, тупою підробкою, яка претендувала на схожість з оригіналом, але їй було далеко до нього.
Після вечері ми пішли в кімнату, а брат залишився на кухні грати на телефоні.
Я не хотіла довго церемонитись. Почала з самого основного питання.
- Хто мої справжні батьки?
- Люба, давай якісь простіші питання не починай з важкого, - нервово і з жалем сказав батько.
- Я повторюю ще раз! Хто мої справжні батьки? - моя лють зростала.
- Ми не знаємо... - тато сказав це, але по очах було видно інше.
- Не брешіть мені, ви брехали про моє народження. Мою сутність життя. Ви зіпсували його. Зруйнували вщент! Зникніть! - я розлютилась і вогонь спалахнув між скатертиною.
- Н-нащадок... Руневії, - проговорив тато,і я зупинила вогонь. Уперше це вийшло в мене.
Я була спантеличена. "Що за Руневія," - звучало в мене в голові.
- Що таке Руневія?
- Це країна.
- І? Де вона знаходиться? На географії ми такого не вчили, - знову починала злитись я.
- На планеті Сакута, в галактиці Денар, - відповіла мати.
В мене плавилась голова від їх назв.
- Ви мене за дуру тримаєте? Що за вигадки?
- Це все, що ми знаємо про тебе...
Мати встала і пішла в сторону шафи. Там вона відкрила шухляду та дістала якусь невелику картку.
- Тримай, - сказала вона мені вручаючи в руки цю картку.
"Це Лілея. Вона з планети Сакута, галактики Денар. Нащадок древньої Руневії. Попіклуйтесь про неї!" - все, що було написано на картці.
- Вам мене підкинули?
- Так. 11-го вересня. Ми не знали, коли твій день народження, тому обрали день, коли знайшли тебе, - сказав батько.
Я охолола. Все-таки, вони почали говорити мені правду. І на тому дякую. Але я не могла їх вибачити, це було просто неможливо. Я давно вже була в віці, коли мала б право знати про своїх справжніх батьків. Вони мали мені розповісти. Вони не могли просто це приховати.
Мені було боляче, наче щось встромили у серце. А де тепер шукати моїх справжніх батьків? Якщо по собі вони залишили лише пластикову картку на якій золотими літерами видруковано моє ім'я... Як? Як їх знайти?
Я не стримала сльози. Опустилась на коліна і почала ридати. Не було більше ніяких сил стримувати себе.
Мати з батьком підійшли ближче. Мати ніжно поклала свою руку на мою голову і почала її гладити.
- Дівчинка... Моя маленька дівчинка. Мені так шкода.
Я не відмахнулась від неї. Я просто продовжила плакати, бо сльозам моїм не було кінця.
Я так просиділа хвилин із двадцять обіймаючи матір. Хоч вона й не рідна, але підтримувала та виховувала мене. Врешті, зібравшись я спитала.
- Можете сказати хоч як потрапити у цю Руневію?
- Ми не знаєм, крихітко, - сказав батько витираючи сльози.
Крихіткою я була завжди в тата. Філ грав у приставку і не чув цієї розмови. Та я це просто так залишити не могла. Я встала, вирвалась з маминих обіймів.
- Я йду до Філа. Пограю з ним... - я не продовжила, у моїй голові зрів план.
Я постукала у його кімнату. Мої стуки були тихими, але брат сказав.
- Можна, - Філ обернувся. Побачивши мене він встав і навіть не поставив гру на паузу підбіг і обняв мене.
- Малий... - я не наважувалась. Не вистачало гідності.
- Що Лі? Говори, - брат посміхнувся як мале дитя.
- Я більше тут не залишусь,я збиратиму речі. Їду, лечу, або ще як не знаю вже, - це було так важко, ніби я сказала брехню.
Я пішла збирати речі до своєї кімнати.
Філ побіг за мною.
- Тобто? Куди ти?
- Я ще не знаю, малий. Але потрібно збиратись, тут я більше залишатись не можу.
- Ти мене кинеш?
- Ні, ти що, я тебе ніколи не кину, сонечко, - я обійняла брата.
Було гірко, дуже гірко покидати його...
Ми стояли якийсь час так, просто мовчали. Я дуже старалась не плакати, хоча очі вже були повні сліз. Я стрималась.
- Йди до кімнати батьків. Подивитись фільм, так? - нагнулась я до брата.
- Добре... Лі. Я буду сумувати.
- І я буду сумувати, - брат вийшов.
Я зібрала все необхідне в велику сумку, всі прилади вклала в рюкзак і, не попрощавшись, вийшла.
На вулиці вже було темно, осіння пора, холодні вечори, шепіт листя під ногами... Все навіювало меланхолію. Моє життя суцільний хаос і цьому хаосу немає кінця. Мені ніби дали в руки гордіїв вузол і сказали: "У тебе є 2 хвилини".
Я йшла по самотнім вулицям, і думала про далеку країну, яку я можливо ніколи не побачу. Свою батьківщину, місце, де я народилась.
Було складно зібрати думки до купи, але я все ж знайшла в собі сили подзвонити Карані.
- Привіт, люба. Можна я в тебе поживу якийсь час?
- Оу, щось сталось? - стурбовано спитала Кара.
- Просто більше не можу там залишатись. Я тобі про все розповім, обов'язково, - в цей раз я казала чисту правду. Їй дійсно пора дізнатись, що відбувається в моєму житті.
- Добре, я вже заварюю теплий м'ятний чай, як ти любиш. Чекаю!
- Дякую. Я 10-ть хвилин буду.
Батьки намагались додзвонитися до мене, але я заблокувала їхні номера. Я не хотіла чути їхній голос. Єдиний, кого я не заблокувала був Філ. Коли я доходила до будинку Кари, він написав мені.
- Лі, приходь додому, я не розповів батькам про нашу розмову, вони собі не знаходять місця.
Не довго думаючи я відповіла йому.
- Вибач малий я не повернусь, - відправила я голосовим.
Я постукала один раз, другий. Не встигла я постукати у третє як двері відкрила мати Кари.
- О, Лілеє! Проходь, Карані вже заварила вам чаю.
- Так, дуже дякую вам.
- Надовго ти у нас? - спитала пані.
- Ем, на місяць, можливо й менше. За батьків не хвилюйтесь вони знають.
- Гаразд, Лілеє.
Мене розмістили на дивані в гостинній. Карані жила разом з мамою, з батьком її мати давно розведена.
Я поклала свої речі біля дивану та звалилась на нього і миттєво заснула. Була дуже втомлена через усе, що відбулось за останній місяць...
***
Я йду по вузькій вулиці. В руки холодно, я в зимовій куртці, хоча на дворі літо. Мене морозить, можливо температура чи що, я не знаю.
Вулиця різко обривається великим перехрестям, я стою, чекаю поки загориться зелене світло. Потік машин пускає мені в лице вітер. Ховаю руки поглибше в кишені куртки. На іншій стороні чотирьохсмужної дороги стоїть молодий парубок. Він махає мені рукою і посміхається. Він схожий на мене, тільки в чоловічій подобі. Біле волосся, сині очі, круглий ніс, пухкі губи. Він також одягнений не по погоді. Також в зимовій куртці. І як йому не жарко? Як мені не жарко, чорт забирай?
Він киває мені, та іде на зустріч. Але досі червоний! Куди ти йдеш?!
Його прямо на моїх очах збиває фура. Так закінчується мій сон.
Проснулась я від свого ж крику. Карані вже стукала у двері.
- Мила, у тебе все гаразд? Ти кричала, - ласкаво питає Кара.
- Так, все добре, просто поганий сон.
- Може чаю?
- Так, зараз вийду.
Я зайшла спочатку в ванну, аби трохи вмитись, але вода стала льодом від моїх рук.
- Чорт. Знову. Та трясця! - плюнула я на воду і пішла до Карані на кухню.
Там я про все їй розповіла. Все, від початку до кінця. Навіть про картку, яку мені показала мати. Подруга міцно обійняла мене і я тепло пригорнулась до неї.
І знову цей жар. Мені стало як у пеклі. Я не могла терпіти, і трішки відштовхнула Кару.
- Лі, що не так? - спитала подруга.
- Вибач мені жарко, таке відбувається лише тоді, коли я дуже зла, але зараз я спокійна.
- Краще йди спати, сонце, зранку разом до школи підемо гаразд?
- Добре. А ти не йдеш? - через трішки піду, ще поприбирати треба, одяг поскладати.
- Зрозуміла, добраніч, - я рушила в свою кімнату, вона була невеличка, але усе ж моя. Кара попіклувалась про мене. Я зайшла зачинила двері й почала переодягатись. Я чула Карині кроки та розмову з матір'ю.
- Мила, я не проти що Лі живе у нас.
- Дякую тобі, ма.
Все що я почула. І зрозуміла, що Кара саме та людина якій можна довіряти. Тому я, одягнувши піжаму, лягла у ліжко і не помітила як заснула.
Проснулась я від будильнику. Встала, вмилась, одягнулась, трохи зачекала Карані, бо вона проспала і пішла до школи з нею.
Першим уроком була геометрія, ненависна та, чесно, не цікава дисципліна для мене. Ще й вчителька відверта хамка. Ми не запізнились на урок, але вона зразу ж викликала нас з Карані та Хезлі до дошки.
- Ти знаєш, як це вирішити? - прошепотіла я Хезлі.
- Ні, сам стою і не можу допетряти.
- Блін.
- Ніяких розмов! - закричала вчителька.
- Вибачте, - промовила я в відразою.
Так вийшло, що Карі та Хезлі все ж вдалося розв'язати свою задачу, а я залишилась одна біля дошки з не розв'язаним завданням.
- Лілеє, в чому проблема?
- Підкажіть будь ласка, як знайти тут площу кола, - з виразним відчаєм у голосі промовила я.
- Якого чорта я маю тобі підказувати! Це ти маєш сама все мені розповідати, я що вас тут дарма навчаю. І де твоя дисципліна?
- Виба...
- Не вибачайся переді мною, ледарюга. І взагалі, в що ти сьогодні одягнена?
Я не знала як на це відповісти. На мені була біла блузка та чорні кльошні штани. Що в цьому одязі не так?
- Виба...
- Не вибачайся кажу! До директора!
І тут я спалахнула. Лють затьмарила мені очі.
- Та як ви смієте, я лиш попросила у вас направити мене в правильне русло, а ви!
- Так ти ще й хамити мені зібралась? - кричала вона.
- Ні, я вам в ніякому разі не хамлю, я не розумію, що такого протиправного в моїх діях, - ще більше підкидала вона в мій вогонь дрова.
- Ану на вихід! Забирайся з класу!
Весь клас наповнився страшним мовчанням. В моїй голові лиш тікав годинник, що був поруч на стіні.
І тут я чую скрип одного зі стільчиків. Я все ще пильно дивлюсь на цю злу бестію і не розумію, що відбувається в класі, але відчувається запах диму.
Потім якась рука хватає мене під лікоть і веде з аудиторії під крики вчительки: "Та що ж тут таке робиться, зовсім вас розпустила, від рук відбились!". Висока постать починає зі мною розмовляти і кликати.
- Лі! Лілеє! Ей!
Я розумію, що переді мною стоїть Хезлі.
- Лілеє! Прокидаємось! У тебе волосся наче горить!
- Що? Волосся?
Я провела рукою по волоссю і відчула жар. Без слів я побігла в жіночий туалет.
- Стій, Лі!
- Я скоро повернусь! Вибач!
Я забігла в туалет і зразу почала обливати волосся водою. Все наче стало гаразд через хвилин п'ять, коли я змогла заспокоїти себе та вимити волосся достатньо сильно, аби воно не димілось.
Я повернулась до Хезлі.
- Дякую, що зачекав.
- Пусте, все гаразд. Ти як?
- Вже краще, дякую. Волосся в порядку.
- Я взагалі не зрозумів, що сталось, але коли ти застигла на місці мені просто здалось, що потрібно тебе вивести з класу.
- Стоп- стоп. Застигла на місці?
- Так.
- Коли це таке було?
- Коли ми розв'язували задачі біля дошки. Ти просто зависла біля дошки з крейдою в руках на хвилин п'ять, як ми не кричали - ти не чула.
- Але ж... Але ж Вікентівна кричала на мене за одежу та за те, що я попросила у неї допомоги?!
- Вона не кричала на тебе. Нічого такого не було.
- Я зходжу з розуму. Я просто їду дахом. Це неможливо. У мене вже галюцинації.
- Тихо. Спокійно, Лілеє.
- Не заспокоюй мене. І взагалі, чого ти лізеш?
- Я... Я просто хотів допомогти, - сказав Хезлі і пронизливо подивився мені в вічі.
- Дякую, але я не потребую твоєї допомоги.
- Але ж ти потребувала її. Я знаю. Вибач, але я зробив те, що вважав за потрібне.
Мені не було, що сказати. Він дійсно ризикнув, просто отак посеред уроку вивести мене...
- Нам мабуть влетить, коли ми повернемось, - сказала я відчуваючи вину.
- Так, мабуть, але нічого. Головне, що ти в порядку.
- Дякую.
Він вразив мене. Своїм героїзмом та турботою про мене. Як би я не злилась, але я не могла просто так пропустити це повз себе. Хезлі був хорошою людиною. Можливо я б навіть могла з ним подружитись…
Я задумалась. Дійсно, Хезлі був чудовим хлопцем. В якийсь момент я помітила, що нічого не знаю про нього. Хоча дуже хотіла. Перед біологією я написала йому лист. Так як би банально чи безглуздо це не звучало, але я писала листа. Відпросилась у вчителя на двадцять хвилин, бо хотіла побачити Філа. Добре, що я завжди мала хороші оцінки, бо мене б не відпустили. Я йду сходами і раптом у мене знову крутиться голова. Було 10:39 урок почався 10:30. Мені було так погано, що я ледве як дісталась другого поверху. Підбігши до дверей класу, я постукала вчителька відкрила двері.
- Доброго дня чи можна Філа на декілька хвилин?
- Доброго, у нас контрольна.
- Так, я знаю, але це терміново.
- Гаразд.
Вчителька закрила двері і я почула, як вона сказала Філові вийти за двері.
- Малий, - усміхнулась я й підняла його на руки, хоча було важко.
- Хто ти? Що ти тут робиш? Чому кликала? - Філ ніби забув хто я.
На очі хотіли навертатись сльози, але я втрималась.
- Братику, ти чого? Я вчусь тут. Твоя сестра Лілея. Я хотіла тебе побачити.
- Геть йди, у мене немає сестри!
- Тобто немає? Філлі, це ж я, Лілея, ти чого?! - зривалась я на крик.
Мені стало страшно, що він справді забув мене. Це було так боляче. Філ стільки для мене значив...
Філлі відпихнув мене наче я була якимось непотрібом.
- Йди будь ласка звідси і не приходь сюди більше.
Я стояла так, наче мене облили відром з льодяною водою.
Що взагалі відбувається в моєму житті?
Філ повернувся до класу, а я так і залишилась стояти на коридорі. В голові все знову сильно закрутилось. Останнє, що я побачила перед тим, як втратити свідомість, це був Хезлі, який вийшов з-за повороту.

- Розкажи нам з Лілеєю якусь цікаву історію!
- Добре, малий, сідай позручніше.
Маленький хлопчик причаївся та прислухався. Трохи прокашлявшись, молодий чоловік поправив покривало в колисці та почав говорити.
- Одного разу серед тисяч галактик та чорних дір виникла Метеорія. Ця планета була незвичайною по своїй природі. Вона була дитиною темної матерії.
- Як це?
- Уяви, що існує світ повністю протилежний нашому. Де кожна частинка, кожен атом заряджений протилежно нашому.
- Ого, - заворожено сказав хлопчик.
- От чимось таким була Метеорія. Протилежним світом, який давав всім іншим планетам Екліптичної системи світло та ультрафіолетове випромінювання, яке так було їм потрібне, для життя.
- А яким чином вони його використовували?
- З давніх-давен вони переробляли світло та ультрафіолетове випромінювання цієї планети на енергію, яка живила їх міста.
- А як живила?
- Так, дай розповісти, не перебивай.
- Ну, гаразд.
- Так от, Метеорія могла самознищуватись сотні разів на добу, а потім як фенікс виростати з свого ж попелу. Цим вона і виробляла світло та ультрафіолетове випромінювання. Коли планета була жива на ній відбувалось виверження сотні вулканів, в повітрі панували мільярди блискавиць, а цунамі на водяних покривах не переставали мучати планету...

- Лі! Ей! Лілеє!
- Так-так. Що сталось?
Я ледь відкрила очі і зрозуміла, що лежу у Хезлі на колінах! Чорт забирай!
- Ти втратила свідомість.
- Ой, Хезлі, вибач, - швидко встала я.
- Нічого, все гаразд. Я встиг тебе впіймати.
- Довго я була без свідомості? - протараторила я.
- Хвилини 2, може 3. Пішли в медпункт.
- Та ні, я в нормі, просто мабуть мало поїла. Мені... Мені щось таке дивне ввижалось... Щось про якусь планету з антиматерії.
- Цікаво. Розкажеш?
Я вирішила розповісти йому про Метеорію.
- Ого. Це дійсно суперово... Твій розум просто фантастичний. Як він таке міг вигадати? Дивуюсь, - посміхався мені Хезлі.
- Я сама собі дивуюсь, - посміхнулась я йому у відповідь.
"Філ!" - згадала я. Чорт. Потрібно поговорити з ним.
Я підійшла до дверей, постукала та попросила у вчительки, що вийшла до мене, покликати Філа ще раз. Через хвилину Філлі вже стояв поруч.
- Ну, як ти, Лі?
- Все гаразд, - вдавала я, що все добре, хоча буквально хвилин 10 тому, він мене зовсім не пам'ятав...
- А це хто?
- А, точно. Це Хезлі, мій однокласник.
Вони потисли один одному руку.
- Будемо знайомі, - сказав Хезлі.
Створилась якась дивна мовчанка, тому я взяла ініціативу в свої руки.
- Нам з Хезлі пора на урок, а тобі удачі з контрольною!
- Дякую, Лі. Бувай Хезлі.
- Бувай.