Свєта із жахом подивилася на календар: понеділок. Її тіло не слухалося і відмовлялося вставати із ліжка. Вона була прикута до нього своїми страхами. Школа. Свят. Небезпека. SOS.

— Дочко, вставай! На тебе чекає смачний сніданок і школа, — мама Свєти промовила бадьорим голосом і відкрила фіранки. Сонячне проміння проникло в спальну і ласкаво пригріло Свєтині щічки.

— Мамо, так хочеться побути вдома. Не хочу іти до школи, — пожалілася Свєта і вибралася із теплого покривала.

— Ти завжди з радістю ходила до гімназії і ніколи не пропускала уроки. Що з тобою таке? Якась ти дивна стала, — мама спантеличено подивилася на свою дочку, начебто намагалася зрозуміти її переміни в поведінці.

Свєта промовчала і не захотіла розповідати про Свята. Тим паче, можливо, вона роздула з мухи слона і ніхто не буде знущатися з неї, як часто буває в американських серіалах з новенькими.

— Та все чудово, як завжди, — дівчина вирішила приспати материну тривогу й пішла у ванну кімнату вмиватися і приводити себе в порядок.

— Сніданок чекає, — промовила мама і вийшла із кімнати, повіривши Свєті на слово.

Дівчина швидко зібралася, хоча страх і тривога не покинули її душу. Вона все думала, як пройде цей навчальний тиждень і вже з нетерпінням чекала наступних вихідних.

— Та хоч прожуй, дитино! — мама здивувалася тому, як її дочка поглинала сніданок. Так, наче за нею гналися сотні скажених собак.

Свєта не зважала на неї слова, тому що вирішила ще прогулятися перед школою, щоб заспокоїти свої нерви та налаштуватися на правильний лад. Свіже повітря додало їй сил, і вона змогла відчути себе на мить щасливою та безтурботною.

Маленькі школярі весело мчали в школу, щоб на перервах грати в ігри, зависати в телефонах і дражнити своїх однокласників. В їх серцях вже почало зароджуватися зло, яке йшло із соціальних мереж: агресивні відео і пісні пропагандували аморальний стиль так само, як в 30-40-х Гітлер пропагандував нацистський режим та расизм.

Свєта уповільнила крок, школа здавалася їй величезним монстром, який збирається прожувати її тіло і викинути на смітник, не залишивши нічого доброго в її душі.

― Ей, новенька, ― хтось гукнув її.

Свєта почала молилася про себе, щоб це не був Свят, її нещодавній знайомий. Чомусь вона знала наперед чим закінчиться продовження розмови з ним.

― Новенька, я до тебе звертаюся, ти така дика, що не повернеш своє обличчя до співрозмовника, ― в голосі з’явилися невдоволені нотки.

― У мене є ім’я. Я навчаюся в цій школі понад два тижні, ― огризнулася Свєта.

― Вибач, я часто люблю прогулювати школу, що не запам’ятовую імен і прізвищ. Як тебе звати?

― Cвєта, ― дівчина повернулася до свого співрозмовника. Точніше, як виявилося до співрозмовниці.

― Таня. Приємно познайомитися, ― дівчина протягнула руку і трішки нахилилася, тому що різниця в зрості становила між дівчатами більш як десять сантиметрів.

Висока Таня та мініатюрна Свєта походили більше на учительку та ученицю середніх класів. Свєта не бачила цю дівчину раніше, але їй було важко уявити, щоб це була її однокласниця. Таня була схожа на пацанку, яка курила і гуляла з хлопцями по занедбаним районам. Брудні кросівки, довга сорочка і сині джинси – все це свідчило про відсутність стилю і дівчачої енергетики. Свєта звернула увагу на Таніні нігті: залишки старого чорного манікюру, як у рокерів із 90-х та холодний погляд, наче в одинокого вовка. Свєта не розуміла, чим змогла привернути увагу цієї дівчини.

― Мені треба, щоб ти сфотографувалася зі мною, ― промовила нарешті Таня, помітивши, що Свєта пильно роздивляється її.

― Що??? Навіщо??? ― Таня вразила своїм проханням новеньку.

― Ми такі різні, а для мого блогу ― це буде знахідка, а не фотографія, ― спокійно відповіла Таня.

― Я змушена відмовити тобі. Це вже схоже на цирк. Другий день поспіль зі мною знайомляться дивні люди і намагаються вплутати в щось таке, що не піддається моїй логіці.

― Я що не перша хто хоче фото з тобою? ― посміхнулася Таня.

― Як тобі сказати. Я тебе не знаю, ти не моя подруга. Мені важко продовжувати цю безглузду розмову. Мені треба вже на уроки.

― Зануда, ― прокричала їй вслід Таня.

Свєта оминала школярів і поспішала зникнути з поля зору нової знайомої. Дівчинка відчувала себе мавпочкою на арені цирку, яку показували глядачам. Тільки от це був Інтернет, а не випадкове циркове шоу. Свєта не знала, що творилося в голові у цієї пацанки, тому вирішила по скоріше розпрощатися з нею.

В коридорі гімназії Свєта заворожено йшла та спостерігала за десятками облич, які синхронно повертали свої голови і опускали власні очі в телефони.

Свєта була чужою серед цих дітей: вона рідко робила фото і тільки іноді дзвонила по телефону батькам. Чомусь електронний пристрій, який юнаки та дівчата не випускали із рук, не притягував її.

Зайшовши в клас, дівчина привіталася зі своїми новими однокласниками, однак ті лишень покивали на її привітання. Ніколи ще Свєта не відчувала себе такою непотрібною та покинутою. Її однокласники не розділяли Свєтин поганий настрій, вони мило щебетали, іноді подивляючись на годинник на стіні.

Сумно. Сусід за партою грає в гру на мобільному телефоні, дівчата обговорюють новий одяг, який купили в торговому центрі, як сходили в кіно та поїли морозиво в кафе.

А про що розповісти Свєті? Про розпач, сльози та небажання йти в школу

― Можеш подати ручку? ― обізвався сусід. ― Вона десь біля тебе покотилася.

Свєта нахилилася під парту в пошуках неслухняної ручки.

― Ось. Знайшла, ― дівчина віддала ручку.

― Дякую, ― буркнув сусід.

Свєта і не розраховувала на велику вдячність, але їй було приємно хоч чимось бути корисною, і тим більше до неї почали говорити.

― Нема за що, ― промовила Свєта. ― Андрію, а чому у вас така дивна школа? ― вирвалося у Свєти.

― Нічого собі! Ти запам’ятала моє ім’я, а я-то думав, що ви новенькі, крім імен вчителів більше нічого собі до голови не берете! ― трохи здивовано та глузливо відреагував хлопець.

¬― Тут немає нічого надзвичайного: я вже 2 тижні навчаюся тут, звісно я добре пам’ятаю, як звати моїх однокласників та вчителів, але сама школа дуже дивна.

― Нічого дивного: школа, як школа. Звісно, кадри всякі тут ходять, але тобі не варто переживати ― в нас спокійний клас і всім байдуже хто чим займається і про що говорить. Ображати точно ніхто не буде, ― спокійно пояснив сусід по парті.

― Ти не правий: я сьогодні зустріла дуже дивну дівчину, яка була схожа на пацанку, я навіть помолилася подумки, щоб вона не виявилася з нашого чи сусіднього класу.

― Ти боїшся таких дівчат? Пацанок? ― перепитав Андрій, не приховуючи насмішки.

Свєта задумалася. Чи справді вона боялася таких дівчат, чи можливо причина була в їх дивній та іноді неконтрольованій поведінці? Підступні, зверхні, неввічливі люди відштовхували її.

― Ні, просто мене дратує зверхність та неввічливість, ― відповіла дівчина. ― Я люблю, коли співрозмовник поважає та ввічливо себе поводить. Мені дискомфортно в присутності грубіянів.

― Зрозуміло, ти ― дівчина благородної крові і тобі потрібно вище суспільство, а не наша звичайна школа, ― підсумував Андрій.

Свєта промовчала і перегорнула сторінку підручника. Їй нічого було відповісти своєму сусіду, який дивився прямо на неї.

Вчитель зайшов в клас і почався урок. Андрій перевів свій погляд з дівчини на дошку. Свєта непомітно видихнула і намагалася зануритися в нову тему.

***

― Де ти є? Чому ховаєшся від мене? Сам написав, а тепер я не можу тебе знайти. Чи вже шоу почалося і я стала героїнею твоїх відео? Хоч би дав прочитати сценарій, чи це в нас імпровізація?

Таня дратувалася і намагалася обережно йти по сухим дошкам, які ледве витримували її вагу. Напруга наростала, слабке сонячне проміння ледь просочувалося в закрите приміщення. Богдан любив інтригувати, але іноді його жарти виходили за межі.

Таня присіла на ящик, провела рукою по волоссю, щоб хоч трішки заспокоїтися. Вони домовилися з Богданом зустрітися та обговорити нові ідеї для постів та відео. Таня навіть не пішла до школи, хоча в душі була рада, що так вийшло.

Раптом включився програвач і могильним монотонним голосом, який важко було назвати людським промовив:

― На що ви готові заради популярності? Чи готові ви віддати найдорожче, що у вас є? Чи готові укласти договір з Монстром, який живе у вас всередині і шепоче кожного дня, що ви варті більшого?

Дівчина перелякалася ще більше і вже не зважала на швидкі удари свого серцебиття, їй здавалося, що зараз з темряви вилізе Воно* і затягне її в тенета смерті. Голос продовжував промовляти і сіяти жах.

― Богдане, виключи цю моторошну штуку! Я прошу тебе…

Раптом згори посипалося щось дивне. Одна штука приземлилася Тані на плече і почала шипіти. Таня закричала щосили і скинула гада. На підлозі повзали десятки вужів чи то змій.

У дівчини з дитинства був страх цих повзучих тварюк, вона вже життя старалася оминати їх десятою дорогою. І тут її кошмар збувся. Вона плакала, відходила обережно, щоб не подати сигнал до атаки. А гади все продовжували шипіти.

***

Уроки проминули швидко і Свєта раділа, що пережила ще один день в новій школі. Свят не трапився їй на шляху, дивна дівчина-пацанка більше не намагалася залучити Свєту до свого блогу, Андрій поводив себе ввічливо і старався не заважати на уроках. Дівчина спокійно збирала речі і думала над тим скільки домашніх справ чекає її вдома.

― Свєта, ти вже збираєшся? ― промовив Андрій.

― Так, а що? В тебе є якісь пропозиції.

― Ми сьогодні чергові, ти, напевно, забула про це.

Дівчина кивнула в знак згоди. Їй стало не зручно, що вона хотіла зняти із себе відповідальність за чергування в класі. Іноді власні думки забирають нас із реальності і ми починаємо жити у своєму видуманому світі без проблем, які в нас були в реальному житті.

― Вибач, дійсно забулася. Безвідповідальна я, все думаю тільки за свої проблеми.

― Буває. Говорячи відкрито, я теж не дуже люблю чергувати. Завжди стараюсь придумати якусь причину, щоб раніше піти з класу. Напевно, дружба з Танькою на мене так впливає.

― У тебе хоч друзі є тут. Одиначка-чудачка, ― зітхнула Свєта, взявши віник в руки.

Андрій зітхнув: він розумів, що іноді теж залишався на самоті, коли його брат Богдан і Таня затівали щось дике і нелогічне з його погляду. Хлопець залишався осторонь, тому що здоровий глузд завжди перемагав.

― Я і мої друзі – ми маємо різні погляди на життя, іноді мені здається, що я вже їх втратив. Вони так помішалися на славі в інтернеті, що готові годинами знімати відео і робити фото, аби прийшла омріяна популярність.

― Вони – блогери-початківці? ― запитала Свєта, проговорюючи рідковживані в її лексиконі.

― Можна і так сказати. Я далекий від цього. Я ходжу на плавання й іноді граю в футбол. Люблю свіже повітря та активний відпочинок, ― відказав хлопець, піднімаючи стільці.

― А як звати твоїх друзів, вони з нашої школи?

― Так, на рік старше, ми з дитинства дружимо.

Свєті здалося що її однокласник став сумним і не таким спокійним. Дівчина намагалася перевести тему на щось інше:

― А давно ти ходиш на плавання?

― З шостого класу. Дуже корисно для спини та для осанки.

Дівчина пильно подивилася на хлопчину, оглядаючи з ніг до голови. Андрій був на пів голови вище за неї, мав русяве волосся і сірі очі, які окутували спокоєм та загадковістю. Він стояв впевнено, його постава була ідеальною, як у принца на чарівному балу. Свєта відволіклася і відповіла:

― Дійсно, ти прав щодо плавання. А мені, наприклад, подобається піклуватися про тварин. Вони такі хороші, коли спостерігаєш за ними, то починаєш неконтрольовано посміхатися. Я б хотіла стати ветеринаром, але для цього треба добре вчити біологію, хімію та решту природничих наук.

― Я ще не знаю, ким я хочу стати. Це для мене нудне і трошки заважке питання. Але я думаю, що в одинадцятому класі мені відкриється якесь джерело мудрості, хоча можливо прозріння прийде раніше і я не захочу вступати до університету, який крім безлічі безсонних ночей і непотрібних предметів не дасть мені абсолютно нічого.

Свєта задумалася: думки Андрія здалися їй зрозумілими і навіть частково вона поділяла його думку про те, що зараз рано думати про свою майбутню професію, адже через декілька років і плани, і бажання можуть змінитися. І те, що раніше приносило задоволення може лягти важким тягарем у вищому навчальному закладі.

― Ми так швидко справилися з прибиранням! ― зраділо викрикнув Андрій. ― Як добре, що іноді час пролітає швидко, коли спілкуєшся з новою та цікавою людиною. А ще мені подобається, що ти не говориш про блоги й аудиторію весь час, наче ти робот, а не жива людина.

Хлопець швиденько зібрав свої речі та знаком показав своїй однокласниці, що треба виходити, щоб він зміг закрити клас.

***

Таня прибігла додому вся в сльозах. Видовище на горищі добряче її налякало, а злість на Богдана здавлювала легені. Він так і не з’явився та й не пояснив навіщо влаштував це дійство. На дзвінки та повідомлення не відповідав, неначе чорти затягнули його в пекло і лишили без жодних засобів до комунікації.

Та так навіть і краще. Попадись він їй зараз на очі, то б його волосся вже розліталося по всій кімнаті, а обличчя було б все в подряпинах, неначе на нього напали дикі коти.

Таня перевдягнулася, вмилася і звісила довгі ноги над підлогою. В голові були сотні поганих думок про її компаньйона.

«А бодай його!» ― думала дівчина з пересердя. «Чи фільм який подивитися, бажано, щоб там гадів повзучих не було. Тільки нехай попадеться на очі ― вб’ю не задумуючись».

Дівчина включила комп’ютер і за декілька хвилин знайшла комедію з високим рейтингом. Фільм мав розслабити її і перевести думки в інше річище. Минуло трохи часу і Танька вже реготала і пританцьовувала під музику із фільму «Маска».

Як все-таки класно, коли в інтернеті є безліч комедій, які можуть підняти настрій і повернути людину до нормального стану.

Після перегляду фільму Тані захотілося поласувати чимось смачненьким і вона пішла на кухню, де вже чекав неприємний сюрприз у вигляді похмурого Андрія. Виявляється дівчина через пригнічений настрій забула закрити квартиру і тепер в душі раділа, що хоч не злодії чекали на неї, попиваючи вишневий сік.

― Андрюха, привіт. Давно чекаєш? Як сік? Смачний, напевно, в чужому домі. Чому ти такий хмурий?

Хлопець мовчки допив сік і грізно подивився на свою подругу, неначе батько на неслухняну дитину.

― Твоє блогерство не знає меж. Чому ти пристаєш до новенької? ― занепокоєно запитав Андрій. ― Ви з Богданом загралися в юних аматорів.

Богдан ― це ім’я різонуло душу, неначе гострий ніж впився в горло. Таня пригадала гадів, горище і заплакала.

― А щоб його! Не промовляй це ім’я! Як би ти знав що сьогодні зі мною сталося…

― Не переводь тему. Богдан зараз мене мало цікавить. Якщо він щось накоїв, я сьогодні з ним проведу бесіду.

Таня обвела кухню поглядом, не знаючи що відповісти Андрію. Здавалося, вона втрачає контроль над собою, думаючи про свої невдалі пригоди.

― Яка новенька? Ти про що? Я так рідко ходжу зараз до школи, що мені і старенькі здаються новенькими, ― вирішила пожартувати дівчина, щоб розрядити атмосферу.

Друг жарт не оцінив, він зморщив лоба, як старий дід і пильно подивився на Таню:

― Блондинка, невисокого зросту в очках. Ти сьогодні її налякала своєю пропозицією.

― Я що освідчилася їй в коханні і запропонувала одружитися, ― Таня зареготала від свого жарту. Але вона, звісно, згадала, як сьогодні шукала матеріал для свого посту і вирішила залучити заучку в очках для допомоги.

― Не смішно тобі я бачу. Ах, ця зануда в очках. Вона не захотіла зі мною співпрацювати. Ну і добре. Знайду варіант краще.

― Тобі байдуже на мої слова. Свєта ― моя однокласниця і доволі приємна людина, тому я не хочу, щоб ти її ображала заради потіхи свого ЕГО.

Хлопець піднявся і мовчки покинув кухню, залишивши Таню на самоті. Останнім часом, він тільки те і робив, що критикував її та її вчинки. Апетит у дівчини пропав і вона повернулася до своєї кімнати.

***

Наступний тиждень став фатальним в житті Тані. Вона летіла по коридору в пошуках Богдана; в руках в неї знаходився мобільний, який вона стискала так сильно, наче боялася, що хтось забере.

― Де ти, сучий син! ― закричала дівчина на весь довгий коридор. Здається, її друг перейшов межу.

Вона розмахувала телефоном і пильно придивлялася до кожного кого зустрічала в коридорі. Телефон раптово задзвонив:

― Привіт, дорогенька! Не шукай мене сьогодні в школі. Ти вже оцінила який пост я випустив в нашій групі? ― хлопець ледве стримував сміх в трубці. ― Твоє обличчя стало мемом страху та відчаю. Скоро фоловери посипляться як град. Зараз коментарі розривають нашу сторінку в Інстаграмі. Ми скільки днів думали над вірусним континентом, а потім пазл склався в моїй голові і я зробив історичний шедевр із твоєю участю.

― Я тобі довіряла, а ти мене підставив і висміяв. Хіба це дружба? Хіба це командна робота? Я хочу прибити тебе від ненависті.

― Почекай, здається, скоро твої мрії стануть реальністю. Я щойно придумав нову ідею. Приходь в парк. Там все розкажу. Чао!

― ТИ…

Телефон замовк. Таня засопіла від злості, дивлячись на своє зображення в Інстаграмі: «Коли твої проблеми сиплються на тебе, як отруйні змії. Твій фейс у моменті» ― була підписана фотографія.

Дурний пост репостили і коментували, а підписники збільшувалися з кожною хвилиною. Їх мрія стала реальністю. Але їх дружба тріснула і довіри більше не існувало. Таня була розчарована і твердо вірила в те, що Богдан має заплатити за таке знущання.