Таня так боялася цього дня і відчувала, що їх задумка не спрацює. Після зустрічі з Андрієм, Богдан замкнувся і віддалився від Тані. Іноді він кивав, іноді бурчав, але теплих і смішних розмов вже не було. Дівчина почувала себе зайвою і боялася привертати до себе увагу. Він скинув їй оновлений сценарій і дав час, щоб вона добре його вичитала. Задумка була драматичною та трагічною: вони мали грати закохану пару, яка свариться біля рейсів на залізничному вокзалі, а прихована камера мала б їх знімати.

– Ти ще довго, я вже півгодини не можу потрапити до ванни, – пробурчала Руслана, протерши свої сонні очі.

Таня прийшла в себе і повісила рушника. Синяки залягли під очима, але вона знала, що приховає їх консилером та вдягне маску байдужості.

– Проходь, а то від твого ниття немає настрою, – Таня пропустила молодшу сестру, а сама поплелася до себе в кімнату збиратися. Одежа валялася на підлозі та на ліжку, а в самій спальні було важке повітря. Дівчина не встигла провітрити своє помешкання, тому що думала тільки про сьогоднішній день зйомок. Ніхто з домашніх не підозрював який камінь за душею вона носить.

Її руки потягнулися до мобільного телефону в якому вона швидко знайшла номер Андрія. Дівчина так хотіла набрати його і розповісти йому про все на світі, але голос Богдана в її голові не давав це зробити.

Таня вийшла з квартири в пригніченому настрої і попрямувала на автобусну зупинку, очікуючи на транспорт, який довезе її прямо до вокзалу. Богдан не телефонував їй, не писав повідомлення та не нагадував про себе. Тані хотілось би вірити, що він не прийде на локацію і передумає, або ж забуде.

Автобус під'їхав, і Таня, занурена у свої думки, автоматично піднялася на борт. Вона зайняла місце біля вікна, спостерігаючи, як місто поступово зникає за горизонтом. Її серце билося неспокійно, змішуючи тривогу з крихітною надією, що Богдана не буде.

Приїхавши на вокзал, Таня відчула, як напруга зростає. Вона повільно пройшла до платформи, де вже стояв Богдан і махав їй рукою.

– Ти виглядаєш втомленою, – зауважив друг, підходячи до неї. – Все гаразд?

– Так, просто трохи не виспалася, – відповіла Таня, намагаючись приховати справжні емоції.

– Не виспалася? Cьогодні такий важливий день для нас обох, а ти без енергії.

– Я знаю, – ледь чутно промовила Таня, відводячи погляд. – Просто... просто сьогодні важко.

– Щось трапилося? – стурбовано запитав Богдан, дивлячись їй в очі.

Таня відчула, як її серце стиснулося.

– Ні, все гаразд, – відповіла вона, намагаючись посміхнутися. – Просто нервую через зйомки і новий сценарій.

– Скільки тобі потрібно часу, щоб зосередитися, тому що поїзди приходять по графіку і нам треба зловити момент.

– Ти впевнений, що нам треба робити це настільки реалістично? Можна використати монтаж або комп’ютерну графіку. Це ж не варто ризику.

– Таню, ми маємо вразити наших підписників, показати їм щось справжнє. Люди втомилися від підробок і штучності.

Дівчина заховала руки за спину, щоб її друг не побачив, як її пальці тремтять.

– Добре, починаймо.

***

В лікарні було прохолодно та негостинно. Біля реєстратури зібралася черга із пенсіонерів та людей передпенсійного віку. Мама Свєти одягла маску та попросила дочку зробити те саме в цілях безпечного перебування в поліклініці:

– Ще не вистачало тобі захворіти. Школа все-таки, – мама зробила настанову.

У Свєти розболілася голова від нестачі свіжого повітря та запаху ліків. Батьки вирішили не відкладати проблему в довгий ящик і повести дочку до офтальмолога, щоб перевірити зір, отримати рекомендації до купівлі окулярів та лінз.

– Ми записані до Кравченко Лідії Василівні на 10:00. Підкажіть, будь ласка, чи нічого не змінилося, – запитала мама Свєти.

Жінка на реєстратурі непривітно промовила:

– Так, вона вже на прийомі. Нічого не змінилося в графіку.

Свєта з матір’ю піднялися на другий поверх. Дівчина залишила свої речі та увійшла сама до 204 кабінету. Лікар щось клацала в комп’ютері і не звернула спочатку уваги, що хтось зайшов до кімнати.

– Добрий ранок, – ввічливо привіталася школярка.

– Вітаю. Ви Гончарук, вірно? Що сталося?

Cвєта пояснила, що їй потрібні нові окуляри і лінзи, тому вона вирішила перевірити зір і послухати рекомендації. Лікар покивала і попросила взяти сигнальну картку для того, щоб прикрити одне, а потім інше око. Дівчина почала читати літери, які змогла розгледіти, але з кожним рядом було все важче.

– Достатньо, – Лідія Василівна почала заповнювати карточку пацієнта, розписала діагноз і методи лікування, також порекомендувала де і якої фірми купити окуляри та лінзи.

Свєта подякувала їй та вийшла з усмішкою на обличчі. Дівчина протягнула мамі листочок з рекомендаціями від лікаря.

– Ти впевнена, що тобі потрібні лінзи. Це так некомфортно їх одягати, тільки очі будуть подразнюватися.

– Ма, я ж вже не дитина, щоб постійно одягати окуляри, які тільки псують мою зовнішність, – пожалілася дочка.

Її мама, як нормальна середньостатистична матір, почала переконувати, що в неї гарна зовнішність і окуляри не впливають на її зовнішній вигляд. Однак Свєта не сильно вірила в це і знала, що в лінзах їй буде набагато краще.

Вдома Свєта приміряла ще раз новенькі аксесуари і залишилася задоволеною. Вона почала забувати, що перед цим пережила розпач і приниження біля школи.

Дівчина вирішила обрадувати Андрія і ще раз подякувати йому за допомогу та віру в неї.

– Привіт, – Свєта радісно привіталася зі своїм однокласником.

– Алло, Свєєта, привіт, – Андрій теж не приховував того, що був щасливий її чути.

– Як у тебе справи, як минув день в школі? – дівчина не могла продумати нічого цікавого, тому задала стандартні питання.

– Ух, було сумно без тебе, але я по голосу чую, що ти відновилася.

– Так, сьогодні була у офтальмолога і нарешті мені купили лінзи та нові окуляри, тому ця неприємна історія допомогла мені уламати маму на лінзи і тепер є не виглядатиму, як очкарик, – поділилася дівчина.

– Ти була дуже милою в окулярах, але дівчата завжди комплексують, коли вдягають окуляри, які не від сонця.

– Так. Знаєш, Андрію, я дуже тобі вдячна за все, що ти для мене робиш. Я дуже ціную нашу дружбу та спілкування, – хвилюючись відказала Свєта.

Хлопець зашарівся і тепло розлилося по всьому тілу. Свєта була іншою, не такою, як Богдан і Таня.

– Я щасливий це чути. Мені дуже приємно, що хоч хтось цінить мої добрі справи.

Свєта поглянула в дзеркало: її щоки почервоніли, а в кімнаті раптово почало не вистачати повітря.

– Сподіваюсь, що таких людей буде побільше в твоєму житті. Я завтра вже прийду в школу, тому тобі не буде так нудно.

– Це добра новина. Правильно, що вирішила йти на пролом, а ці придурки не варті того, щоб соромитися жити далі, – зробив натяк Андрій про недалеких школярів, які сміялися зі Свєти.

Дівчина погодилася зі своїм другом і переключилася на іншу тему. Вони мило теревенили протягом години: юнак пообіцяв скинути домашнє завдання на вайбер та зустріти Свєту перед школою. Він запевнив, що так буде почуватися більш спокійно.

Гончарук поклала трубку і ще раз переконалася, що їй дуже повезло познайомитися з Андрієм. Він був світлим промінцем на новому місці.

– Ти так довго розмовляла по телефону, що я вирішила не заважати, – мама Свєти стояла у дверях і посміхалася.

– Ма, ти все чула? – здивувалася дочка.

– Не думай, що я підслуховувала, – мама розвела руками в сторони.

– Ага, звісно, – з легкою іронією відповіла дочка.

– Це добре, що в тебе з’явилися друзі на новому місці і ти швидко адаптувалася. Я зайшла переконатися, чи ти завтра збираєшся йти в школу чи все-таки ще день залишишся вдома.

– Мамо, ну я ж не хвора, чому ж мені варто залишатися?

– Завтра до нас приїжджає твоя тьотя. Хотілося, щоб ти провела цей час із сім’єю.

Дочка здивувалася. Ніхто не попереджав її, що в них буде гість. Її рідна тітка працювала в турфірмі і часто подорожувала по Україні та за кордон. Однак бачилися вони рідко, мама в основному спілкувалася з нею по телефону.

– Добре, це все, що ти хотіла мені сказати? – Cвєта підняла ліву брову.

– На певний час твоя кімната буде зайнята, – мама похилила голову. – Вона зателефонувала недавно і попередила, що буде проїздом, хотіла б нас всіх побачити.

– Клас. І скільки днів я буду ділити кімнату з твоєю рідною сестрою?

– Не говори так, Свєточко. Вона ж наша сім’я, – засмученим голосом відповіла мама.

Сонячний промінь випадково торкнувся маминого волосся, і на мить Свєті здалося, що вона бачить ангела. Мама завжди була доброю, тому це прохання не могло мати поганого підґрунтя.

– Добре, тільки заради тебе. Жартую, – усміхнулася Свєта, помітивши мамин погляд.

– Ох, Свєто, іноді я тебе не розумію, але головне, що ми домовилися. Якби у нас була більша квартира, таких проблем би не виникало. А так вже є як є.

Мама обійняла дочку і вийшла. Свєта подумки готувалася до школи, але приїзд тітки вніс свої корективи в її плани.

***

Таня поставила камеру та зафіксувала її положення. Богдан вже чекав на неї.

– Тобто ти стверджуєш, що я не зможу зробити це. До біса тебе. Я знаю, що ти хочеш покинути мене і почати вести самостійно блог, – її друг вже вжився в роль сварливого компаньйона.

– Ти використовуєш мене, мою техніку і мій час. Я не зараз бачила, як ти крадеш мої ідеї та видаєш за свої, принижуючи мене в соцмережах. Так, я не вірю, що ти це зробиш. Ти не настільки ненормальний, як думаєш, – Таня кричала на Богдана і, здається, злість дійсно прийшла до неї в потрібний момент.

Хмари затягнулися і Таня відчула осінню прохолоду. На старій станції нікого не було крім них двох. Осіння прохолода справді пробирала до кісток, змушуючи її глибше запахнутися у легку куртку. Західне сонце вже ховалося за обрій, розфарбовуючи важкі свинцеві хмари багряними й помаранчевими мазками. Стара, закинута станція виглядала похмуро й моторошно в цьому примарному світлі. Лише іржаві рейки, що губилися вдалині, свідчили про колишнє життя цього місця.

– Та кому ти потрібна зі своїми нудними пейзажами? – Богдан підійшов ближче, його обличчя спотворила злість. – Людям потрібен хайп, адреналін! Те, що роблю я! І ти мені заздриш, ось і вся правда!

– Заздрю?! Твоїм безглуздим витівкам, які закінчаться для тебе погано? – Таня зробила крок назад, відчуваючи, як її серце шалено б’ється. – Ти думаєш, це смішно – лягати під потяг заради кількох лайків? Ти зовсім збожеволів!

– О, та невже ти хвилюєшся за мене? – Богдан театрально приклав руку до грудей. – Як мило. Але не варто, крихітко. Я все прорахував. Це буде ідеальний кадр. Увесь світ говоритиме про мене!

– Про тебе говоритимуть у морзі! – випалила Таня, але одразу ж злякалася власних слів.

Вона підійшла до камери і виключила її. Дівчину трусило від власних слів, а дурне почуття не покидало ні на хвилину.

Богдан лише розсміявся, його сміх відлунював від стін старої станції.

– Не драматизуй. Я ж не дурний. Потяг іде за розкладом, у мене буде купа часу, щоб відкотитися. Ти головне зніми все чітко. Зрозуміла?

Таня мовчки кивнула, хоча все її нутро пручалося цій жахливій ідеї. Вона встановила камеру на штативі, налаштувала фокус на рейки, що зближувалися вдалині. Її руки тремтіли, але вона намагалася зберігати спокій.

– Готова? – спитав Богдан, підходячи до колії. Він скинув куртку, залишившись у тонкій футболці, незважаючи на холод.

Таня знову кивнула, ковтаючи клубок у горлі.

– Пам’ятай, головне – емоції! – крикнув Богдан, лягаючи на холодні рейки обличчям донизу. Він зухвало посміхнувся в її бік. – Покажи їм справжній екстрим!

Таня дивилася в об’єктив, її серце калатало як навіжене. Удалині почувся гудок потяга. Він ставав дедалі гучнішим, вібрація від коліс передавалася через рейки.

– Богдане, може, досить? – ледь чутно прошепотіла Таня, але її голос загубився в гуркоті наближення потяга.

Богдан лежав нерухомо, заплющивши очі. Він здавався таким беззахисним і водночас таким безрозсудним.

Потяг наближався з шаленою швидкістю. Таня заплющила очі, не в змозі дивитися на те, що мало статися. Богдан хотів підвестися, але раптом відчув, що його одяг за щось зачепився. Він почав панікувати і його тіло охопив неконтрольований страх. Юнак хотів покликати на допомогу, але крім темряви нічого не побачив.

Таня почула оглушливий скрегіт металу об метал, свист гальм, різкий удар…

Крик застряг у її горлі. Вона розплющила очі й побачила жахливу картину. Потяг зупинився, його колеса все ще оберталися. А під ними… під ними лежало бездиханне тіло Богдана.

Таня закричала. Її крик був сповнений жаху, відчаю та усвідомлення непоправного. Вона кинула камеру на землю і побігла до нього, спотикаючись об каміння та рейки.

– Богдане! – вона впала на коліна, її руки тремтіли, коли вона торкалася холодної землі. Дівчина бачила, що його очі були широко розплющені й дивилися в нікуди. Кров повільно стікала на іржаві рейки.

Таня заридала. Її злість, її роздратування – все зникло, залишивши лише пекучий біль і жахливе почуття провини. Вона знімала. Вона була співучасницею цього божевільного плану. Вона могла його зупинити. Але не зробила цього.

На станцію почали збігатися люди – машиніст потяга, його помічник, випадкові перехожі, яких привернув шум. Вони дивилися на Таню з жахом і співчуттям, але ніхто не міг змінити того, що вже сталося.

Осіння прохолода здавалася тепер крижаною, пронизуючи її до самого серця. Важкі хмари остаточно затягнули небо, і перші краплі дощу впали на обличчя Тані, змішуючись зі сльозами. На старій закинутій станції, під холодним осіннім дощем, закінчилася не лише безглузда спроба хайпу, але й чиєсь молоде життя. І Таня знала, що цей жахливий кадр назавжди залишиться в її пам’яті.