Компанія підлітків наближалася до магазину канцтоварів. Вони голосно розмовляли, майже зриваючись на крик. Матері, які проходили повз них, тільки здригалися від дикого реготу та лайливих слів. Вони не розуміли, чому діти так нахабно себе ведуть на вулиці.

− Я передумав, − худорлявий високий хлопець жестом зупинив свою компанію.

− Ти злякався? Чи чому ти передумав? − вигукнула маленька круглолиця блондинка, тримаючи у своїх руках пусту пляшку із-під пива.

− Це була твоя ідея, а не моя! – блондин показав пальцем на мініатюрну дівчину, яка все ще несмішливо дивилася на нього.

− Я взагалі-то твоя старша сестра. Мені дуже потрібна нова аудиторія. Відео про мої нічні посиденьки нікому більше нецікаві, − насупилася блондинка. – Ти ж пообіцяв, що це буде подарунок на мій День Народження, Свят.

− Я передумав. Друзі пішли кататися на скейтах. А ти, Діно, більше не втягуй у свої авантюри. Я людина не публічна. Мене немає в Інстаграмі.

− Зануда, − тупнула ногою Діна і викинула пусту пляшку в смітник.

***

− Мені, будь ласка, ось ту книжку в червоній палітурці, − відказала Світлана і поправила окуляри.

Бібліотекар невдоволено подивилася на дівчинку і відклала газету. Вона сподівалася, що школярі вже розійшлися по домівках і її більше ніхто не потривожить.

Віталіна Михайлівна ледве встала зі стільця і побрела між рядами. Вона сопіла і хекала, однак через три хвилини повернулася із книгою, яку замовила Свєта.

− Ось тут постав підпис і сьогоднішню дату. І дивись не загуби книгу, бо знаю я вас: потім приносите через три місяці книгу і жалібно дивитися на мене.

− Я поверну. Я новенька поки що, але швидко розберуся із місцевими порядками, − посміхнулася дівчинка, чим і розчулила холодне серце Віталіни Михайлівни.

− Добре, я рада, що ми порозумілися.

Світлана попрощалася із бібліотекарем і вийшла. Вона знала наперед, що неодноразово повернеться сюди. Та й Віталіні Михайлівні вона сподобалася.

В минулій школі Свєту всі любили. Вчителі та однокласники були привітні з нею. Дівчина була дружелюбною, милою, а також мала добре серце і турбувалася про бездомних тварин, як лікар про своїх пацієнтів. В майбутньому Світлана Гончарук хотіла стати ветеринаром та відкрити власну клініку.

Але в цій гімназії все було по-іншому: ніхто з нею не вітався і не поспішав заводити дружбу. У своєму класі Свєта стала білою вороною, на яку всі тільки зиркали та іноді єхидно посміхалися.

Також вона була мініатюрною і більше походила на семикласницю, аніж на дев’ятикласницю. Напевно, через це хлопці та дівчата так косо дивилися на неї.

− Обережно! – десь із коридору почулися викрики.

Свєта упала, книжка вилетіла з рук і вдарила в лоба хлопця, який до цього розігнався на скейтборді та збив її з ніг.

− Ауч. Ніколи б не подумав, що знання вбивають, − піднявся хлопець, потираючи місце на лобі. – Ти як? Жива? Підіймайся швидше, поки ніхто з учителів не побачив мене і тебе.

− Де мої окуляри? Вони розбилися? – Свєта, як сліпе кошеня намагалася віднайти пропажу, однак всі її старання виявилися марними.

− Я думав, що ти тільки глуха, а виявляється сліпа, як кріт, − невдоволено промовив блондин.

Свєта розгубилася від його наглості: мало того, що збив її, так і потішається над її вадами. На хвилину їй здалося, що хлопець залишить її посеред коридору і злиняє, як винуватець аварії.

− Тримай. Вони цілі, − промовив хлопець, протягуючи Світлані окуляри.

− Я повинна подякувати тобі?! − Свєта не приховувала роздратування. Вона відчувала жалість до своєї персони, якусь тривогу та безнадійність.

− Ні. Ти така серйозна, така чужа, видно, що з іншої школи. Тут рідко хто заходить в бібліотеку та носить окуляри. Мене звати Свят, − представився правопорушник.

Свєта завагалася через те, що хлопець намагався налагодити з нею контакт і перестав поводити себе, як грубіян і дикар. Вона видавила легку посмішку:

− Мене звати Світлана Гончарук. Так, я новенька.

Святослав задоволено покивав головою, пильно розглядаючи дівчинку. Вона не була схожа на його однокласниць із нарощеними нігтями, віями, ідеальними бровами та ефектним макіяжем. Проста та стримана в спілкуванні, трішки наївна та добра.

− Тобі подобається тут? – запитав блондин, обвівши поглядом приміщення.

− Ні, ти перша людина, яка спілкується зі мною та намагається бути нормальною. Я відчуваю себе білою вороною, яка заблукала серед чорних птиць. В моїй гімназії однокласники були дружелюбними та добрими. А тут всім однаково. А ти любиш читати книги? – наївно запитала Свєта.

Свят ледве стримав смішок. Вчора він був на вечірці та курив кальян, а сьогодні спілкується зі справжньою леді.

− Ні, я люблю інші речі, − він вказав на скейт.

− Небезпечна штука. А хіба тобі можна кататися в школі? Тебе ж будуть сварити, − дівчина похитала головою та озирнулася навкруги, очікуючи, що з кабінетів хтось вийде та побачить їх.

− Ти смішна. Мені сімнадцять років, я вже дорослий і не боюся осудження від інших людей. І мої друзі такі, як я. Ти ще мала, щоб бунтувати, − усміхнувся Свят. – Тобі краще читати книжки, а не роздумувати про мою поведінку.

Світлані здалося, що вона роздратувала Свята і перестала йому подобатися як співбесідниця. Він витягнув смартфон із кишені та раптово сфотографував Свєту.

− Покажу тебе своїм друзям, − зареготав хлопець і став на скейт.

Якби Свєта знала хто такий Святослав Білоконь, то б оминала його десятою дорогою. Він був сам собі на умі, погано вчився та постійно доставав молодших школярів.

Свєта заплакала, прижимаючи вже ненависну їй книжку. Вона була розбита через те, що думала, що потоваришує із хлопцем, який любить кататися на скейті та насміхатися над слабшими людьми.

***

− Покажи її ще раз. Мда, птиця не нашого польоту і не нашої ери, − відповів Денис, розглядаючи фотографію Свєти Гончарук.

− Звичайна заучка. Напевно, досі засмучується, коли їй ставлять четвірку за диктант, − підтримав Олег свого друга.

Святослав стояв по центру і спостерігав за реакцією своїх друзів. Новенька нікому не сподобалася і не викликала радості. Вони були здивовані, що такі дівчата ще існують в природі.

− Напевно, в цієї кралі і хлопця немає, − промовила Діна і обіперлася на братове плече. Вона завжди приходила туди, куди її не хто не звав, однак друзі Свята були раді бачити цю усміхнену блондинку, яка тільки на перший погляд, здавалася милою та вразливої.

− Де ти її здибав? Вона точно не з моєї школи. Напевно, познайомився з нею біля входу в бібліотеку. Тільки що ти там забув?!

Святові було байдуже на теревеньки старшої сестри. Він зрозумів одне, те, що Свєта попала добряче.

***

Свєта йшла роздавлена і загублена. Нова школа виявилася жорстокою. Навіщо цей Свят познайомився з нею і нахабно сфотографував її? Що він задумав? І ким він був насправді?

Машина просигналила і дівчинка опам’яталася. Водій машини кричав на неї і показував на червоне світло. Вона повернулася на тротуар і пропустила невдоволеного водія.

Вдома Свєта зробила вигляд, що все у неї добре і запевнила батьків, що причин для тривоги немає. Мама, як завжди, нагодувала смачненьким, а тато побажав їй успіхів в школі.

Свєта закрилася у своїй кімнаті й притулилася до холодної малинової стіни. Сльози лилися градом і навіть не думали усихати, як квіти після засухи. Дівчинка боялася засмутити батьків та знову зустріти Свята в школі.

***

− Прийом! Ти зависла, немов мій комп’ютер. Про що думаєш? – звернувся Андрій до насупленої Тані, яка вткнулася в монітор комп’ютера і не помічала слів юнака.

− Танько!

− Хух, не називай мене так. Знаєш же, що бісить це імʼя, – Таня пробурчала і раптово дуже пильно подивилася на свого друга. Він був спантеличеним від її поганого настрою.

− Цілий тиждень я думаю над неймовірною ідеєю, а ти тільки відволікаєш мене. Ми хочемо стати популярними від мережі і нам потрібна бомба, яка зірве весь інтернет.

Андрій насупився від її слів. Він думав, що вона облишила спроби стати популярною і заспокоїлася. Хлопець прекрасно розумів, що серед них немає талановитих сценаристів, коміків чи просто режисерів, які створять вдалий ролик і розкрутять себе в інтернеті.

− Ти подивись скільки в них підписників і яку суму вони зароблять на відео та рекламі. Наші батьки навіть за пів року таких грошей не зароблять, − сумно відказала подруга Андрія.

Останнім часом навчання перестало її цікавити, адже вона прекрасно розуміла, що після універу на неї чекає зарплата в розмірі 6-7 тисяч гривень, вічні скарги на своє життя, а можливо навіть і самогубство від нереалізованих мрій.

− Ти зазомбована. Я не впізнаю тебе. Мільйони людей живуть гірше за нас і у них немає навіть часу дивитися ці безглузді ролики, − присоромив її Андрій.

− Ти наводиш невдалі приклади. Твій брат Богдан мене навпаки підтримує.

Андрій знав яка підтримка йшла від Богдана. Таня і його брат були нерозлучні із самого дитинства. Богдан підтримував Таню у будь-якій ситуації, навіть у найбезглуздішій. Андрій не знав, чи вони зустрічаються, однак був певен, що скоро все дізнається з перших вуст.

− Ви на одній хвилі з ним. Богдан завжди йде за покликом серця, а не за своїм розумом. Відчуваю, що це його колись погубить, − видихнув Андрій.

− Я б погодилася, але ти не хочеш нас підтримати, а просто критикуєш і говориш, що нічого не вийде, − Таня встала і пройшлася по кімнаті, буцімто шукала вхід до паралельного світу.

Іноді Андрія лякали подібні вибрики Тані, і він, як сварлива жінка починав промивати мізки. Однак, він бачив сьогодні, що подруга завела його в глухий кут і маневрувала ним, як тільки могла.

Не попрощавшись з Танею, хлопець вийшов із кімнати і пробрів додому разом зі своїм поганим настроєм.

***

Руслана стояла біля відкритого вікна і слідкувала за тим, хто входив і виходив із їхнього під’їзду. Дівчинка була кмітливою і допитливою, але всі новини черпала з соцмереж і рідко цікавилася справжнім життям. Однак гість Тані зацікавив її. Вона вимкнула Інтернет і почала підслуховувати розмову сестри та Андрія до тих пір, поки не почула, як останній вибіг з кімнати і залишив їхній дім.

З розмови Руся зрозуміла, що Таня шукає способи стати популярною в Інтернеті. Інші блогери теж спочатку жили в маленьких містах і знімали всякий шлак для того, щоб їх хтось помітив і про них заговорив.

Один хлопець лазив на верхівки висоток і робив різні трюки в повітрі, інший підпалював занедбані будинки і знімав це на відео, були навіть хлопці-блогери, які робили мейк-ап не гірше за дівчат: фарбували нігті, брови, губи та очі. Всякої-всячини вистачало на просторах Інтернету, що аж очі розбігалися, тому Руслана з трудом вірила в те, що Таня і її друзі зможуть вразити фоловерів.

− Малявко, я пішла. Батькам скажеш, що я у друзів і ми працюємо над спільним шкільним проектом. Окей? − Таня серйозно подивилася на Руслану і та лишень кивнула головою. Ніхто не знав, що творилося останнім часом в голові у Тані.

− Добре, сестричко. А можна хоч фільм подивитися у твоїй кімнаті, бо комп’ютер, то у нас один на двох? – Руслана вирішила підлизатися до сестри, щоб та дозволила побути їй за комп’ютером.

− Ти прекрасно знаєш мої правила: коли мене немає тобі вхід до моєї кімнати заборонений, а коли я є, то не завжди бажаний. Наклацаєш мені там, вірусів понаносиш, а мені потім все чистити після тебе.

− Ти знову за своє. Я вже доросла і все розумію. У нас інформатика із другого класу в школі, якщо ти вже забула, − Руслана нахнюпилась і невдоволено відвернулася до вікна. Таня навіть і не подумала її втішати, а мовчки вийшла з кімнати косо позираючи на власну спальню.