Вірші
Дещо наболіле...
Я не знаю, що робити зі снами,
Дарувати комусь? Розказати лиш мамі?
Чи почує це хтось, чи засудить?
Це ж моя голова мене блудить.
Я відчуваю тепло, як заплющую очі.
Там ніжність, обійми кожної ночі.
А тут — одні лиш проблеми — нав'язливі воші!
Ті гниди паскудні розбурхують ночі!
Вже важко заснути, розслабитися
Забути про важкість земного буття.
Постійно щось тисне, гризе, розриває,
Навіть секунди спокою немає.
Бо мусиш боротися і терпіти,
Щоб все таки вижити в нашому світі.
Та хто його знає? Може я брешу?
І світ — найсолодше, що можу я нести.
Бо тут є краса і кохання, і радість!..
І хто його знає, що ще за напасть!
Та знаю одне: не варто судити весь Світ, лиш по нас — обмежених дітях!
4
0
507
Мій крик
Як це приємно — кричати!
Жити, творити й... горлати.
Щоб душу назовні,
А серце — у п'яти.
Щоб інший ніколи не зміг так кричати.
Та часом зникає це відчуття
Свободи й солодкого забуття.
Зжираються нерви, будуються стіни
Людина живе в полоні у ліні.
Важко ходити й на плечах нести
Постійний вантаж своєї туги.
Тож варто кричати,
Всюди й завжди.
Щоб не відчувати цієї туги.
Щоб жити спокійно, радіти і йти
Тим вічний шляхом крізь життєві ліси.
7
0
493
