Соняшники
Сонечко, жучок-поштарик,
пролітаючи у справах,
здалеку побачив квіти
Соняшників золотавих,
що стояли на узбіччі сизою травою ввиті.
На широкому листочку сів,
щоб трохи відпочити.
- Як же ви тут опинились?
Край дороги притулились...
Місце вам - оране поле
З чистим простором навколо.
Соняшники дивувались:
іншого життя ж не знали...
І під гуркіт автотраси
їхня відповідь лунала:
- Вітер-доля розважався,
захватив нас, насінинки,
та розсипав край дороги
на запилену стежинку.
Пролежали неприкриті під осінніми дощами.
Від зимових буревіїв затулялись бур'янами.
Навесні пригріло Сонце...,
й почали щось відчувати...
Ніби, чорні одежинки
стали, раптом, малуваті.
В землю корінці вростали так,
що вже не зрушить Вітер.
Догори тяглися стебла,
виклик кидаючи світу!
Як заведено у роді - поклик Сонця відчували
і яскраві,
променисті
жовті очі відкривали.
Сонечко уважно слухав.
Та - пора йому летіти...
На подяку за притулок
добре, шось, хотів зробити.
Соняшників дружній гурт
побажання одне мав,
щоб поштар, на своїх крильцях,
привіт Сонцю передав!
Сонце рухалось у небі зі світанку до закату.
Сонечко злетів до нього
привіт дружній передати.
Шановливо
і з повагой
Сонцем ті слова приймались,
бо випробування долі Соняшники не злякались.
А присутністю своєю
пил дороги прикрашають
та у будь-яких умовах
гідність духу не втрачають.
Щоб віддячить за вітання,
проміні згори спускало.
Соняшники золотаві
теплом м'яко обіймало.
Ті ж, розкривши жовті очі,
посміхалися до Сонця,
простягаючи до нього
міцні листячка-долонці.
21.07.22
2023-02-15 20:32:56
3
0