Блог
Всі
Просто думки вголос
Думки вголос, Різне
Деякі люди не знають що за них боряться, не знають як хтось промовляє вночі їх ім'я. Вони не побачать віршів їм присвячених і не дізнаються скільки таких було знищено. Вони житимуть без думки про те як сильно їх потребують, і як завжди, під келих вина, розкажуть незнайомцю в барі як їм самотньо. А десь за сусіднім столом сидітиме хтось інший, який дякуватиме долі тільки за те що дозволила зайвий раз побачитись.
Ми не знаємо хто про нас згадує, якими віршами, якою прозою. Не знаємо які надихнули образи. Може десь є картина до сказу схожа на тебе. Художник не дав їй ім'я, бо твоє вже зайнято тобою і ніхто крім тебе не має на нього права.
Одного разу ти включиш радіо в машині, лунатиме пісня, знайомі слова, щось схоже на тебе, але про себе ти скажеш "це точно не я". Насправді присвята у словах і нотах, у кожній строфі, картині і книзі. Нажаль не всі анотації кажуть нам, хто надихнув автора. І ми бачимо себе всюди і ніде одночасно. Пишемо музику, вірші, картини, створюємо скульптури з каменю і глини. Пишемо чиєсь ім'я на піску перед хвилею моря, щоб ніхто його не знайшов. Вирізаємо ініціали в камені, щоб лишити хоч десь можливий пролог. Ми лишаємось написами, нотами, фарбами. Сердечками на полях зошитів, порізами, ранами. Ми не знаємо кого ранили, кого ощасливили і зрадили. Для когось нас завжди більше і так до останнього.
Вірші
Всі
Я би сказала що не вмію кохати
Ти ніщо із пустотою у серці,
Я ніхто без власних пустот.
Ти із своїми боротимешся щоночі,
А я чекатиму щоби сонце назавжди зайшло.
Я би сказала, що не вмію кохати,
Але схоже, що не вмію кохати інших.
Я би сказала, що ніколи не стала б тебе обирати,
Але ми тут і ти напевно не знаєш за мене тихіших.
Мої гарячі руки ніколи не мали тебе торкатися,
Ти заражаєш мене своїм холодом.
Якби я мала можливість тебе не відпускати,
Стала б з тобою одним химерним чудовиськом.
5
0
260
Смуток
Будинки дивляться пустими зіницями,
Хмари повзуть по землі туманами,
Все поглинатиме газоподібний океан,
У ньому потоне кожен, хто не знайшов ліхтаря.
Світ нестабільний майорить поза стінами
У глибинах самотніх хатин.
Сховається під ковдрою маленька лисиця,
Щоб не бачити лісу хижих кликів.
Місто спустошене і холодне
Приймає в обійми похмурих гостей,
Вони несуть із собою смуток,
Приходять із своїми гнилими дарунками.
Спускаються тінями на холодні вікна,
Заглядають у душі самотніх істот,
Шукають прихистку від майбутнього світла,
Там де світло його не знайшло.
Заповзають під шкіру,
Хазяйнують в думках,
Стискають серце в металевих путах,
Вони зроблять все щоб не дати забути.
Зав'язують нерви на вузол,
Підселяють щось огидне у шлунок,
Щоб викликати нудоту від самого світу.
Закривають своїми напівпрозорими лапами очі,
Щоб ніхто не побачив кінця жахливої ночі.
Тиснуть на очі холодними пальцями,
Змушують плакати, змушують здатися.
Грузом на спину і вище до шиї,
Давлять до низу щоби зломити.
Тримають за хребет немов маріонетку,
Комом у горло слова запихають,
Роблять що хочуть, роблять як знають.
Вони не монстри, тож не зникають із сходом сонця.
4
0
234
Очікування
Ходжу між дерев: дубів і берез,
Під ногами мох, над головою небо,
Сьогодні хмарно, сьогодні тепло,
У цьому лісі все завжди різне.
Будую з паличок міст через струмок,
Піднімаю очі на небо, вже сонце сідає,
Стає холодніше, напевно осінь скоро настане.
А листя, ще зелене, у світлі того сонця сяє.
Знов ходжу споміж дерев: один клен, дві сосни.
Ходила по колу, вернулась до річки,
Мій міст, схоже, потоки води знесли.
Підіймаю очі на небо, сонце.
Дивно, бо ночі не помню.
А листя на клені вже жовте-жовте, дві сосни чомусь згнили.
Цікаво, скільки часу вже пройшло, як я сюди зайшла?
Шкода годинника тут нема...
А що як зробити сонячний?
А на корі дерева дні відмічати?
Знайшла підходящу палицю і камінь,
Першу воткнула у грунт близ великого дуба,
На ньому ж поставила засічку.
Підводжу очі до неба вже вкотре,
І вкотре бачу, що збирається дощ.
Йду повз голі дерева по опалому листю до печери в скалі.
Але на диво вхід вже давно завалило.
З неба падає дощ, я під ним.
Так можна і захворіти, але чорт би з ним.
Блискавка, грім, я під ним.
Під час гроз стає темно так, напомацки вертаюсь до свого дуба.
Але стало мені якось ніяково в путі,
Припала до найближчого дерева і заснула.
А як прокинулася, то вже сонце.
І одяг сухий і я, по дорозі до дуба побачила,
Що річка схоже давно вже суха.
Сонячний годинник під великим деревом,
Каже, що я десь між опівдні й опівночі.
Дивлюся на небо і бачу сонце над головою,
Мабуть десь за ним ховається і луна із зоряною малечею.
Вертаюсь до дуба щоб лишити мітку,
Але місця на ньому вже і нема.
Весь ствол у рубцях і шрамах,
А камінь у мене в руках то тоненька ігла.
Оглядаю дерево із низу до верху,
Високе таке, що й вершини не видно,
На гілках сніг, мабуть вночі випав.
Дивлюся під ноги, я по коліно в сугробі.
То, мабуть, скоро весна.
Ходжу між дерев, слухаю вітер,
Думаю скільки ще мені тут ходити.
Крок і день, коло і осінь,
Дерева ростуть, річка з'являється і зника.
Скелю вітер перетворив на маленькі камінчики,
Будую з них вежі, пускаю по річці.
Знаходжу дванадцяте дерево в смужках,
Під ним до голки стесаний камінь,
Дивлюся на небо, наді мною зорі,
Дивно, жоден день не вписався у мою пам'ять.
Треба шукати вихід з того клятого лісу,
Треба щось робити, тільки не знаю як.
Скільки можна вже по ньому ходити,
Але ж інші ходять, то ходитиму і я.
6
0
224
