Вірші
Я би сказала що не вмію кохати
Ти ніщо із пустотою у серці,
Я ніхто без власних пустот.
Ти із своїми боротимешся щоночі,
А я чекатиму щоби сонце назавжди зайшло.
Я би сказала, що не вмію кохати,
Але схоже, що не вмію кохати інших.
Я би сказала, що ніколи не стала б тебе обирати,
Але ми тут і ти напевно не знаєш за мене тихіших.
Мої гарячі руки ніколи не мали тебе торкатися,
Ти заражаєш мене своїм холодом.
Якби я мала можливість тебе не відпускати,
Стала б з тобою одним химерним чудовиськом.
5
0
260
Смуток
Будинки дивляться пустими зіницями,
Хмари повзуть по землі туманами,
Все поглинатиме газоподібний океан,
У ньому потоне кожен, хто не знайшов ліхтаря.
Світ нестабільний майорить поза стінами
У глибинах самотніх хатин.
Сховається під ковдрою маленька лисиця,
Щоб не бачити лісу хижих кликів.
Місто спустошене і холодне
Приймає в обійми похмурих гостей,
Вони несуть із собою смуток,
Приходять із своїми гнилими дарунками.
Спускаються тінями на холодні вікна,
Заглядають у душі самотніх істот,
Шукають прихистку від майбутнього світла,
Там де світло його не знайшло.
Заповзають під шкіру,
Хазяйнують в думках,
Стискають серце в металевих путах,
Вони зроблять все щоб не дати забути.
Зав'язують нерви на вузол,
Підселяють щось огидне у шлунок,
Щоб викликати нудоту від самого світу.
Закривають своїми напівпрозорими лапами очі,
Щоб ніхто не побачив кінця жахливої ночі.
Тиснуть на очі холодними пальцями,
Змушують плакати, змушують здатися.
Грузом на спину і вище до шиї,
Давлять до низу щоби зломити.
Тримають за хребет немов маріонетку,
Комом у горло слова запихають,
Роблять що хочуть, роблять як знають.
Вони не монстри, тож не зникають із сходом сонця.
4
0
234
Очікування
Ходжу між дерев: дубів і берез,
Під ногами мох, над головою небо,
Сьогодні хмарно, сьогодні тепло,
У цьому лісі все завжди різне.
Будую з паличок міст через струмок,
Піднімаю очі на небо, вже сонце сідає,
Стає холодніше, напевно осінь скоро настане.
А листя, ще зелене, у світлі того сонця сяє.
Знов ходжу споміж дерев: один клен, дві сосни.
Ходила по колу, вернулась до річки,
Мій міст, схоже, потоки води знесли.
Підіймаю очі на небо, сонце.
Дивно, бо ночі не помню.
А листя на клені вже жовте-жовте, дві сосни чомусь згнили.
Цікаво, скільки часу вже пройшло, як я сюди зайшла?
Шкода годинника тут нема...
А що як зробити сонячний?
А на корі дерева дні відмічати?
Знайшла підходящу палицю і камінь,
Першу воткнула у грунт близ великого дуба,
На ньому ж поставила засічку.
Підводжу очі до неба вже вкотре,
І вкотре бачу, що збирається дощ.
Йду повз голі дерева по опалому листю до печери в скалі.
Але на диво вхід вже давно завалило.
З неба падає дощ, я під ним.
Так можна і захворіти, але чорт би з ним.
Блискавка, грім, я під ним.
Під час гроз стає темно так, напомацки вертаюсь до свого дуба.
Але стало мені якось ніяково в путі,
Припала до найближчого дерева і заснула.
А як прокинулася, то вже сонце.
І одяг сухий і я, по дорозі до дуба побачила,
Що річка схоже давно вже суха.
Сонячний годинник під великим деревом,
Каже, що я десь між опівдні й опівночі.
Дивлюся на небо і бачу сонце над головою,
Мабуть десь за ним ховається і луна із зоряною малечею.
Вертаюсь до дуба щоб лишити мітку,
Але місця на ньому вже і нема.
Весь ствол у рубцях і шрамах,
А камінь у мене в руках то тоненька ігла.
Оглядаю дерево із низу до верху,
Високе таке, що й вершини не видно,
На гілках сніг, мабуть вночі випав.
Дивлюся під ноги, я по коліно в сугробі.
То, мабуть, скоро весна.
Ходжу між дерев, слухаю вітер,
Думаю скільки ще мені тут ходити.
Крок і день, коло і осінь,
Дерева ростуть, річка з'являється і зника.
Скелю вітер перетворив на маленькі камінчики,
Будую з них вежі, пускаю по річці.
Знаходжу дванадцяте дерево в смужках,
Під ним до голки стесаний камінь,
Дивлюся на небо, наді мною зорі,
Дивно, жоден день не вписався у мою пам'ять.
Треба шукати вихід з того клятого лісу,
Треба щось робити, тільки не знаю як.
Скільки можна вже по ньому ходити,
Але ж інші ходять, то ходитиму і я.
6
0
225
Температура самотності
Хтось колись сказав мені,
Що руки у самотніх завжди холодні,
Ніби їх не гріють сонця промені,
І мерзнуть вони навіть у теплі дні.
Що замерзають без тепла,
Якого може дати тільки той, чи та,
Кого забувають, або ще не зна.
Говорять, у людей з холодними руками гаряче серце.
Напевно то тому, що все своє тепло вони в собі тримають.
Не діляться ні з ким, і маючи всередині вогонь,
Вони все ж таки замерзають.
Ті, хто насправді самотні давно вже не мерзнуть,
Вони гріють себе своїм власним теплом,
Бо не вірять, що комусь іншому воно б потрібне було.
Їх руки гарячі і взимку, і в дощ.
Вони ними плавлять метал і скло,
І восени не носять теплих пальто.
Настільки давно вже існують самі,
Що навчились справлятись зі всім на самоті.
У насправді самотніх - крижане серце,
Воно не кохає і давно, мабуть, не б'ється,
Таке воно крихке те холодне серце,
Що здається торкнешся його і розіб'ється.
Постійний жар і лихоманка - симптоми хворої душі.
Морозить коли 37,7 , а вже під 40 - жарко.
Клінічний випадок життя на самоті.
5
2
238
Почуття
Малюю узори на вологому кафелі,
Вода у ванній давно охолола.
Пустим поглядом смостерігатиму,
За тим як краплі конденсатом стікатимуть.
З крану крапатимуть секунди,
Відмірятимуть для мене час,
Ще одна, або десять і я зможу,
А поки ще раз у холодну воду.
Дивитимусь на стелю крізь товщу води,
Вона розпливатиметься, як і я, не в змозі піти.
Під водою сховаю сльози,
Цікаво, наскільки вже солона вода?
Випущу знов пузирі з рота,
Подивлюсь на те як вода їх підійма.
Винирнула. Знов не змогла...
Випльовую на підлогу холодну, солонувату воду.
І знову дивитимусь як крапає з крану вода.
Знову малюю зморщеними пальцями,
Ще одна плитка на стіні в узорах,
Довелося привстати, місце скінчилося.
Кап, кап, кап... Може кран плаче бо тужить за мною?
Кап, кап, кап... А може я плачу, бо мені сумно через нього?
Досить. Спробую встати.
Вода по тілу збіга, холод у власний рушнмк загорта,
Порівняно з повітрям, у ванній тепла вода...
То може б вернутись туда?
Лягаю у ванну із думкою, що так не можна,
Відкрию злив щоб вода утекла,
Як піде вона, піду і я.
Знову дивлюся як крапає з крану вода.
Кап, кап, кап... У чому я винна?
Кап, кап, кап... Де помилилась?
Кап, кап, кап... Не там звернула?
Кап, кап, кап... Де моє щастя?
Вода утекла, треба вставати.
Краплі давно відбивають ритм по ванній,
А я так само крізь них дивлюсь.
Закрила злив, відкрила кран.
Може якщо він всю воду випустить, перестане плакати?
Поступово у ванній набиралась вода.
5
0
281
Мистецтво
Це не кохання,
Естетичне задоволення.
Хіба кохають люди статуї із глини?
Та навіть мармуру.
А що ж про картини?
Мистецтво,
Якому хочеться бути вірним до загину.
Тож...
Я не кохаю твої очі,
Нехай і бачу їх щоночі.
І не кохаю твої руки,
Нехай не можу їх забути.
Я не люблю і губ твоїх,
Нехай вони торкаються чужих.
Це не любов,
Любов, вона інакша.
А це -
Прихильність до прекрасного.
Дивитися,
Руками не чіпати.
Хіба не це говорять у музеях знаки?
4
0
274
Мої думки твоїм голосом
Мої думки твоїм голосом,
Так дивно чути тебе в собі,
І розуміти наскільки
Багато тебе в мені.
Нас двох забагато
Для одного людського тіла.
Якби я мала крила,
Ти би напевно злетів,
Якби я не вміла дихати,
Ти би теж не схотів.
Живи в мені
Скільки треба.
Знімай кімнату у моєму серці.
Гуртожиток,
У який хтось запустив тарганів.
Молі не бійся,
Вона шкідлива тільки для моєї душі. Живи в мені,
Говори в мені,
Наповнюй мене,
Бо моє Я звідси з'їхало і наврядчи зможе назад дорогу знайти.
6
0
259
Підвіконня - твоя власна сцена
Підвіконня - твоя власна сцена,
Танцюєш на ній біля відкритого вікна.
Крок у право, крок у ліво,
На білому платті пляма від вина.
Музика стихла пів години назад,
Гості розійшлися ще опівночі.
Вже три години ти танцюєш сама.
На столах, диванах, десь на восьмому поверсі у Вінниці.
Не настільки ти п'яна, бо вино пролила,
Чому ж тоді так паморочиться голова...
Музикою тобі буде завивання вітру,
Попіл твоїх сигарет, розвіє по підлозі протяом.
Вкидаєш один за одним окурки у попільничку.
Ніби серце не спиниться поки куритимеш,
Ти будеш танцювати, немовби стоїш на вуглях,
Ніби поки рухаєшся у такт беззвучної пісні - житимеш.
Як давно ти забралася на підвіконня,
Щоб подивитися як сяє луна?
І як довго стоїш з того боку вікна?
Страху немає, є тільки вона:
Велика, кругла, повна луна,
У світлі якої розтанеш сама.
2
0
148
Те з чого ми створені
Ми те, що ми їмо,
Ми ті, з ким ми спілкуємось,
Бо в сутності, людина - пустота,
Заповнювана всім і всіх присутностями.
З'являється на світ як чистий лист,
Людину заповняють маркерами,
Малює кожен хто до того має хист,
І хто не знає ніц про наслідки.
Зшивають з лоскутів старого досвіду,
Стежками колись завченими,
На побажання лиш зітхають,
"А ми інакше навчені".
Минає час і ця хитка будова,
Із тисячею невиліковних стін,
Шукати починає архітектора нового,
Щоб той з нерівностями щось зробив.
Оточує себе художниками правильними,
На власний розсуд канони обира,
Однак, не завжди кисті "майстра",
Насправді знають в чом біда.
Буває так, що із шарами фарби,
Стає лиш гірше дивному холсту,
Бо скільки не малюй ти з тріщин карти,
Ті проступатимуть псуючи красоту.
Чужа ріка не наше дно,
Але ми в ній карбуємось
Бо в сутності ми всі - одно,
І в одночас забудемось.
1
0
161
