Тиждень потому залагодивши усі справи, і спакувавши лише найголовніше, в, навіть смішно згадати, ту саму дорожню сумку, з якою йшла від Роберта. Я була готова до переїзду. Точніше, я була готова тікати, бо Адам так просто не здавався. Він кілька перших днів навів такого гамору в під'їзді, що сусіди навіть копів викликали, та я так і не вийшла. Я плакала під дверима, хотілося дертися на стіни від розпачу, та ще дужче хотілося вийти до нього, почути, що і тілом і душею я належу лише йому. Проте мої пориви гальмували спогади про молодицю поруч з Адамом. Думаю, що його такий порив, просто почуття провини. Все це мине; мусить минути. Хай він відпустить цю ситуацію, так як я відпускаю його.

Для переїзду я вибрала невелике містечко на Закарпатті. Для дитини свіже повітря буде корисним, та і мені буде не погано відпочити від неспинного гомону великого міста.

Була щаслива з того, що, біда змусила мене навчитися з власних помилок, і як справжня мудра жінка заощадила чималу суму коштів. Сподіватимуся, що вистачить хоча б на перші пів року після пологів. Шкода, що ця сама мудрість не вберегла моє серце.

В голові роїлося мільйон і сто тисяч запитань, але я вперто відганяла усі. Не на часі було думати про те, а чи відчував Адам хоча б крихту тих почуттів, що я мала до нього. Хай все котиться до дідька, я не страждатиму, бо маю тепер задля чого жити.

***

Зима була на піку своєї сили, і стояв такий холод, що на зазвичай людному київському вокзалі сьогодні було незвично тихо та самотньо. Лише поодинокі пасажири терли руки та ховали носи за шарфами, щоб зігрітися.

Я відчувала себе чи то роздвоєно, чи то не у своєму тілі. Знала, що на вулиці стоїть холод, але не відчувала його. Зараз я не відчувала нічого… В середині панувала така пустота, ніби з мене щойно вийняли серце, але я ще не встигла цього зрозуміти, і ось я таки помру, бо люди в фільмі жахів зазвичай помирають після всього. Та я хотіла жити, я мусіла жити, просто не знала як відкинути біль, як забути спогади. Допомагали лише думки про маля, задля нього я їла, хоча зовсім не хотілося, задля нього, я змушувала себе вчасно лягати спати, хоча потім годинами крутилася не взмозі викинути рій спогадів з голови, задля нього я зранку тепло одягнулася.

Ще кілька хвилин і старий вагон Укрзалізниці відвезе мене в інше життя. Я хотіла цього, бо тут все нагадувало про те, що я тепер без серця. В очах стояли сльози, та я вперто не давала їм пролитися, зараз це не на часі.

Завібрував телефон в кишені джинсів, та я проігнорувала його, як робила вже майже тиждень. Мені просто геть не хотілося ні з ким розмовляти, навіть якщо це була Галя. Прийде час, я їй передзвоню, але не зараз…

Об'явили про прибуття потягу Київ — Ужгород, і в середині щось затріпотіла, але я лише відступила подалі від платформи, щоб не сталося біди, і чекала повної зупинки потягу.

Люди оживилися, і я разом з ними. Легко підхопивши дорожню сумку, я пішла у хвіст потягу шукаючи свій вагон.

Крикнули моє ім'я, але обернувшися я нікого знайомого не побачила. Може то якусь іншу Мілу кликали. Хтось поважав доньку чи кохану, а може сестру. А я залишилася у світі зовсім сама, і нема до кого прийти, щоб пожалітися чи поплакати на плечі, але такі думки швидко присікла, бо я маю дитину, і це більше ніж можу мріяти. Подумки подякувала за це Богу, та через пальто погладила живіт, якого ще майже і не було.

Провідниця — невисока жіночка років тридцяти в формі залізної дороги, з привітною посмішкою взяла мій паспорт та квиток, перевіривши відала, назвала місце та побажала щасливої дороги.

Ця зупинка була першою тому вагон був майже порожній, але люди продовжували заходити. Я знайшла своє купе, чисте, але ще без постільної білизни. Сховала сумку, закрила відкинуте місце, і сіла на ліжко. Сліпо дивилася у вікно, поки поруч не сів новий сусід.

Я байдуже глянула на нього, привіталася і одебеліла. Навпроти мене сидів Адам, з посмішкою на обличчі та сумом в очах.

— Чого сидиш, забирай речі й ходімо, до відправлення потягу залишилося п'ять хвилин.

Я намагалася протестувати, але моя душа цього не хотіла. Тому врешті я підкорилася!