Надвечір втомлена та геть розгублена Ліля прийшла додому. Вона вже тиждень ходила селом, шукаючи роботу. Вишня хоч село і немале, але роботи для дівчини так і не знайшлося, і вона була мало не у відчаї.

Їй добре жилося, поки була жива мати, і дівчина геть не нарікала на те, що останні роки та сильно хворіла, і майже не могла пересуватися самостійно.

«Зате вона була жива», – подумала Ліля.

У старому сільському будинку без чоловічих рук все було хлипким та

старезним. Попри це дівча любило свій дім, бо в ньому зберігалися рідні

запахи, що викликали спогади ще з дитинства. Вони з мамою робили все разом: ось готують, ось мати вчить її вишивати хрестиком. Коли бідна Ліля геть переколола голкою руки, Омела пригортає ніжно до материнського плеча, і тішить дівчину, запевняючи, що все в неї ще вийде!

Сама ж Ліля в дитинстві була чи не постійним об'єктом для насмішок та знущань, але ближче до випускного гормони взяли своє і “гидке каченя”, як вона сама звала себе, перетворилося на прекрасну Лілею.

Її почали помічати однолітки, з нею чи не вперше за все її життя хотіли дружити, і дівчина радо б вступила у світ підліткового максималізму та першого кохання, але матір забирали до лікарні просто з роботи — швейного заводу, де та працювала довгі роки.

Вердикт лікарів шокував ще більше:

— У неї хворе серце, потрібна операція, інакше її час закінчується.

Звісно, таких грошей простій швачці було взяти нізвідки. Звернутися до батька Ліля не могла, бо той загинув, коли їй було лише вісім.

Тож довелося дивитися, як день за днем слабне мама, і як руйнується її ідилія.

Траур закінчився, але біль та спогади нікуди не ділися. В душі та серці цей рубець залишиться назавжди. Попри відчай та невимовну самотність, Ліля мусила шукати роботу, якої в селі не було.

Вона не знала, де подітися, бо їй двадцять два роки, а за її плечима анічогісінько немає. Ледве закінчила одинадцять класів, і хоч дівчина любила вчитися та тягнулася до науки та цікавих книг, з хворобою матері вона припинила навіть мріяти про ВУЗ. Грошей, що виділяла держава, не вистачало навіть на їжу, вже не кажучи про ліки та навчання.

Односельчани співчутливо віталися й без осуду дивилися вслід, але ніхто не запитував, чи є сили в неї все це пережити, і чи є чим повечеряти?

Коли Ліля перебирала альбоми зі старими фотографіями, наверталися сльози, бо на неї дивилися дві пари синіх, як море, очей. Ще в дитинстві їм говорили про те, що вони дуже схожі, і цю особливу схожість їм надавали саме очі.

На вулиці стояла осінь, холодна і дощова, але в порожньому будинку знаходитися було неможливо, і тому дівчина вийшла у двір просто під дощ.

— Що ж мені робити? – запитувала вона саму себе. – Грошей залишилося на кілька місяців, а може й тижнів, якщо купувати дрова на зиму, а без них геть замерзну.

Дівчина у відчаї присіла на мокрий дерев'яний ганок. Вона геть змерзла в легкій кофтині, розтріпане вітром мокре волосся прилипло до обличчя, але вона нічого не відчувала, окрім великої діри, там, де раніше було серце.

Якийсь час вона сиділа у відчаї, і сльози разом з краплями дощу стікали по обличчю. На вулиці стояли сутінки, тому ніхто не побачить її відчаю. А потім вона підірвалася, мов ошпарена.

— Я поїду до Львова! Це велике місто, де можна почати все

спочатку, при цьому загубитися в натовпі. І найголовніше – там ніхто не знає ні мене, ні мого батька.

Вона повільно підвелася все ще не відчуваючи ні холоду, ні спокою, але рішення прийнято, і змінювати його не було сенсу.