Цілий тиждень, я намагалася знайти роботу, але з цим було складно. Ніхто не хотів наймати дівчину без досвіду. Дуже часто питали про вищу освіту, якої в мене звісно не було. А я все запитувала себе, для чого офіціантці вища освіта, чим вона мені зарадить? Та попри все я чи не вперше в житті шкодувала, що свого часу так нікуди і не вступила після школи, обравши пріоритетом догляд за матір'ю.

Славка ходила на роботу, а я на співбесіди, що всі як одна закінчувались невдачами. Я бачила невдоволення співмешканки і раділа з того, що трохи заощадила і можу з чистою совістю сплатити за квартиру за цей місяць.

Двері з гуркотом зачинилися — прийшла Славка, і вона не в гуморі. Я хотіла сховатися у своїй кімнаті, але не встигла.

— Що ти? Відпочиваєш? А я, до твого відома, втомилася і наче мертва. Бо я працювала! А ти що? — І не чекаючи відповіді продовжила. — Знайшла роботу?

І я заперечливо похитала головою. 

— Ну звісно ж, хто тебе, таке убоге і незграбне, візьме на роботу. Та ще й без освіти і досвіду. Лише наша Андріївна підбирає всяких бродяжок з вулиці.

В голові кружляли різні варіанти відповіді, але в голос так і не наважилася нічого сказати. Я знову заклякла, і не могла себе відстояти.

Тим часом люта і невдоволена Славка продовжила:

— А знаєш, краще б я тоді викинула той тріснутий чайничок. Бо все ж, мушу зізнатися, ти була кращою працівницею, ніж Христина.

Мене ніби вдарили по обличчю.

— То це твоя вина, що мене звільнили?

— Ну як тобі сказати… Скоріше це випадковість, і частково моя недбалість. Але якщо вже ти облила клієнта, то це твоя вина.

І тут мене мов би перемкнуло.

— Я довго терпіла твою грубість, але з мене досить. Ти мусиш вибачитися!

— Ще чого? Ти що з дуба впала? Я… Перед тобою? Нізащо! І якщо вже на те пішло, то ти маєш дах над головою завдяки мені. Тому стули пельку і щезни. Не до тебе зараз.

Вона зробила ще крок вперед, і майже шепотом продовжила:

— І взагалі знаєш що, ти безмозка і безхребетна. Такі, як ти, народжуються й живуть в тіні, бо не здатні відстояти себе. Все своє життя ти будеш прислуговувати іншим, бо не здатна сама приймати рішення і брати відповідальність.

Від люті я штовхнула її. Вона вперлася в старенький кухонний стіл, застелений дешевою клейонкою.

— Ти геть здуріла?

— Це ти здуріла, — мене прорвало, я не відчувала ні краплі страху, лише адреналін і бажання висказати все, що наболіло за останній час.

— Я більше не терпітиму твоїх принижень, ти дурнувата і незграбна, і я ніколи не дозволю тобі самостверджуватися моїм коштом.

— Як ти смієш?

— А що правда коле очі?

— Забирайся звідси, щоб очі мої тебе не бачили, — і в наступний момент, щось гаряче обпекло мені щоку. Лише за мить я зрозуміла, це була Славкина рука, що дала мені ляпаса. Тут мене і накрило. Я не встигла зрозуміти, як очі наповнилися слізьми. І навіть якби хотіла щось сказати, не могла б, бо в горлі стояв проклятущий клубок, який була не в змозі проковтнути. Я швидко пройшла повз Славку, намагаючись не торкатися її і взувшись, вискочила на вулицю.

З очей бризнули сльози, защемило всередині.

— І що далі? — Запитувала я себе.

Побродивши безлюдними вечірніми вулицями і заспокоївшись, я повернулася зібрати речі. Хоч би що там було, але я більше не мала наміру жити з цією стервою. Вона стала гидкою та противною мені. Краще поживу в хостелі поки не знайду постійного житла і роботи. І знову в голові кружляли думки про те, що може краще повернутися додому.. Але я вкотре відмахнулася від них.