Два тижні я жила в хостелі, бігала на співбесіди, заповнювала анкети на сайтах про роботу. Але всюди чула відмови. І ось сьогодні нарешті мені повідомили про розгляд мого резюме і запрошення на співбесіду у досить модний у Львові нічний клуб. Мені дуже потрібна була ця робота, тому обрала найулюбленішу річ — лавандову сукню до колін з трьох четвертним рукавом, яку ще два роки тому подарувала мені мама на День народження.

Спогади ненадовго вирвали мене з реальності. Я вийшла з хостелу, поглянула на годинник і поквапилася, бо часу було в притик. Вітер кидав розпущене волосся в обличчя та сплутував. На місці я опинилася з невеликим запізненням, мене вже очікували. Охоронець провів мене довгими лабіринтами коридорів до затишного та світлого кабінету. В кріслі, розкинувшись, сидів чоловік середніх років в костюмі та краватці з ананасами.

Я ввічливо привіталася, і він посміхнувся та запропонував сісти навпроти.

— Можете звати мене Дімою, я власник цього закладу, — сказав чоловік голосом більш єлейним ніж потребувала ситуація. Він підвівся і, обійшовши масивний стіл, опинився надто близько.

— Нагадай, як я можу до тебе звертатися.

— Ліля, — я намагалася дивитися на чоловіка, але через його зріст довелося незручно задерти шию.

— Ти ж прийшла стосовно вакансії офіціантки, якщо я не помиляюся?

— Так, все правильно!

Він дивився просто мені в очі мені стало геть ніяково.

Чоловік ретельно оглянув мене з голови до ніг, і навіть здалося, що зараз він скаже, щоб я встала і покрутилася.

— Що ж, думаю ти можеш спробувати. Візьмемо тебе спочатку на випробувальний термін, а там, якщо тобі все підійде, залишишся.

— Справді? — Я не могла повірити своєму щастю.

— Так, але ти ж розумієш, що це робота в нічну зміну?

— Я знаю про це, і мене цілком влаштовує такий графік.

— Тоді чудово, завтра можеш починати. Форму тобі видасть адміністратор і розповість про дрібниці та деталі.

В той день я мов на крилах поверталася додому і навіть не підозрювала, якими насправді виявляться умови праці.

Але вже дуже скоро разом з практикою в обслуговуванні гостей та деталями роботи почалися перші підозрілі речі, неприємні вимоги. То робоча форма непристойно коротка, то клієнти розпускають руки. А скарги керівництво знецінювало нейтральними словами: "Нічого страшного" або "Ти ж розумієш, що це нічний клуб тут різний контингент. Але вони нічого тобі не зроблять. Ну, подумаєш, трохи помацають. І взагалі ти повинна радіти, що чоловіки звертають на тебе увагу." І я швидко, звикла до життя, коли день замість ночі. Змирилася, що майже всі відвідувачі чоловічої статі дивляться на тебе, як голодний собака. За життя потрібно було чимось платити. Я так раділа новій маленькій, але зі свіжим ремонтом квартирі, що просто не могла собі дозволити втратити ще й цю роботу. Поволі я звикла до всього - і до голосної музики і до залицяльників напідпитку, від яких просто вивертало.

Якось увечері, коли клуб був ще майже порожнім, зайшов чоловік, чия поведінка та погляди мені одразу не сподобалися. Він замовив келих елітного віскі, попросив зробити музику голосніше. А після третьої склянки і взагалі почав розпускати руки. Я щосили намагалася звести контакт до мінімуму. Зараз в залі знаходилися тільки бармен, діджей, що робив мікси на вечір, я, та ще один мій колега, який обслуговував приватні кімнати з гостями, для яких гроші ніколи не мали значення. А зміна більшості колег мала розпочатися лише за годину, в розпал вечора. Неприємний гість робив все нові спроби завести розмову чи навіть відверто чіплятися. Я ж вперто ігнорувала, щоб присікати всі ці випади. Та, коли принесла йому рахунок, чоловік грубо схопив мене за руку. Не втримавшись на ногах, я впала просто до нього на коліна. Даремно намагалася вирватися. Він міцно тримав і точно не мав наміру відпускати. Від нього тхнуло тютюном, перегаром та потом.

— Відпустіть, що ви робите? Тим часом його рука опинилася під моєю спідницею, і я запанікувала. Щосили штовхнула його вільною рукою і почала голосно лаятися. Але він все не відпускав. Аж поки на шум прибіг офіціант, якого здається звали Андрієм.

— Що тут відбувається? — запитав рятівник.

— Нічого особливого, відповів геть захмелілий і хамовитий відвідувач, все ще не дозволяючи мені встати з його колін.

— Ліля, вставай і займися своїми справами! А Ви, Шановний, будь ласка, не розпускайте руки до персоналу, це суперечить правилам закладу.

Мене з неохотою відпустили. Я розгублена, збентежена та засоромлена вийшла на вулицю заспокоїтися, потім до вбиральні, щоб вмити заплакане обличчя та витерти чорні розводи під очима. Привівши думки до ладу, пішла до Дмитра розповісти про ситуацію. Я не знала, що він мав зробити, але таки мав щось вдіяти, щоб подібного ніколи і ні з ким не повторювалося.

— Тобі ще не набридло бігати до мене через всякі дрібниці? Ну і що з того? Трохи посиділа в того джентельмена на руках.

— Та ви не розумієте! Він мені під спідницю свою руку запхав!

— А що ти хотіла? Ти ж прийшла працювати в нічний клуб, а не в жіночий монастир. І взагалі, ти чи дурна чи придурюєшся?

Мене знову принижували, а я мовчала, бо не мала, що сказати. Та і що я собою являю, щоб заперечувати?

Тим часом вже добряче червоний від люті Дмитро продовжив:

— Ти справді не розумієш, чого можуть хотіти від тебе чоловіки? Чи ти просто ціну собі набиваєш? Ти ж тут працюєш не перший місяць, і невже не розумієш, як справи робляться? Раджу тобі, навіть не як керівник, а просто як добрий знайомий — ламайся, та не довго. Бо в тобі ж нічого особливого — ні фігурки, ні шарму. Мордочка, звісно, непогана, але розуму геть нема.

Я стояла, мов приклеєна, і намагалася збагнути зміст сказаних слів. Чоловік продовжував щось говорити, але я все ще не розуміла.

— Чи ти не доганяєш, що, якщо зараз прогавиш свій шанс, на завжди лишишся другосортним товаром. А місце таким на трасі. А тут елітний заклад. Раптом спокусиш якогось довбня, може й одружиться. Це вже залежить від твоїх здібностей.

До мене нарешті дійшов зміст усіх раніше сказаних цим безсоромним чоловіком слів. Очі й міміка, мабуть, кричали. Я відчувала, як вся трясуся, але вичавила з себе посмішку.

— Дякую, я Вас зрозуміла, — відповіла тремтячим голосом. І швидко вийшла. Я майже бігла до виходу вдихнути вечірнього повітря та дати волю почуттям. Всю дорогу я навіть не дихала, щоб з видихом не випустити сльози і біль.

Ну чому все це відбувається зі мною, чому? Чим я завинила перед Богом, за що Він мене так карає? Чи скінчиться коли-небудь ця чорна смуга? І коли вже почнеться омріяне щасливе майбутнє?

Я йшла, не розбираючи дороги, не бачачи білого світу за сльозами. Але я твердо вирішила, що це була остання спроба прижитися в великому місті. Просто зараз прийду до дому, зберу речі й поїду у своє маленьке село. Хай без роботи, хай без перспективи. Краще вже померти з голоду, ніж так жити.

Місто горіло і переливалося вечірніми вогнями ліхтарів. Я навіть не одразу зрозуміла, що сталося, коли очі засліпило особливо яскраве світло. Наступної миті щось штовхнуло мене у бік, і я опинилася обличчям на асфальті, ще не до кінця вибравшись з своїх гірких роздумів про життя.