Ярослав

Часто допізна затримувався на роботі. Мені це навіть подобалося. Вдома все одно давно ніхто не чекав. Та й у такий час я міг спокійно тиснути педаль газу, заторів уже не було. Вправно маневрував вуличками нічного Львова, паралельно вирішуючи телефоном важливі питання зі своїм адвокатом.

— Я й без тебе знаю, що більшість своїх статків я нажив будучи в шлюбі з нею. Але вона до мого бізнесу ніякого відношення немає. Навпаки, наче навмисно, заважала мені. Останній рік її ніби підмінили: ці нескінченні приниження і дорікання. Через неї неодноразово зривалися угоди і, здається, тільки те й робила, що витрачала зароблені мною гроші. Та й нехай, ми все-таки були одружені, і мені ніколи нічого не було шкода для неї. Але зараз забрати у мене бізнес, майно… Я не дозволю. Можу лише спільну квартиру їй залишити, хай вдавиться. Все одно не можу там знаходитися, все там нагадує про неї, унітаз і той обирали разом.

Олександр Мартинський пояснював мені на тому боці дроту, наскільки важко буде організувати все так, як я хочу. Він один з найкращих адвокатів Львова у сімейних справах, в тому числі й розлученнях. А ще мій давній товариш. Ми знайомі майже з дитинства. Але в колишньої теж дорогий адвокат. Вона постійно висуває нові претензії, через що процес все більше затягується. Свєтка, мабуть, все це навмисно робить, щоб мій терпець нарешті увірвався і я погодився на всі її умови. І деколи справді хотілось плюнути на все і віддати їй, що хоче. Та я швидко приходив до тями.

Поки всередині бурлила лють, а Сашко намагався мене заспокоїти. Я звернув у вузьку вуличку. З модного нічного клубу до мене, навіть через закрите вікно, доносилися звуки музики. Цей заклад ніколи мені особливо не подобався, а після серії брудних чуток я більше його не відвідував, щоб остаточно не зіпсувати репутацію.

І от звідки не сподівався біди так це з клубу, який знаходився у сусідньому кварталі. Різкий удар об капот. З усієї сили тисну на гальма.

— Ярославе, — чути з динаміка в телефоні, але я не звертаю уваги.

За мить відстібаю пасок безпеки і чимдуж вибігаю з авто.

***

Ліля

Піднімаюся з холодної і твердої бруківки. І все ще не усвідомлюю, що саме трапилось щойно. В думках все змішалося: обурення щодо чергової невдалої спроби мати нормальну роботу; роздуми про те, як знову буду жити в рідному селі. Фізичний біль був на останньому плані. Підвівши погляд, примружила очі від надто яскравого, засліплюючого світла від фар великого чорного позашляховика. Та найбільше я розлютилась, коли побачила водія, який мов очманілий стояв біля прочинених дверцят. Він широкою ходою направився до мене. Це дуже насторожило. Я одразу впізнала цей погляд.

— Це знову ти? — вирвалось нестримно, — Чому, щоразу, коли ти з'являєшся десь поруч у мене все йде шкереберть?! Це ти у всьому винен! Ти руйнуєш моє життя! — Кричала я несамовито і бачила як він повільно підходив ближче, добиваючи мене поглядом. Я вже не могла зупинитись і не звинувачувати його у своїх нещастях. Хай це егоїстично, але відчувала полегшення — разом з криком виходив розпач. Чоловік раптово опинився дуже близько. — Чому? — я кричала, хотіла відштовхнути його руками, але мені забракло сил. — Я тебе ненавиджу!

Він схопив мене за плечі і, коли я збиралась знову крикнути щось в його сторону, міцно мене затис і поцілував. Я не могла ні поворухнутись, ні думати поки він продовжував міцно затуляти мої вуста своїми. Тільки відчувала запах його божевільно приємного та п'янкого парфуму з нотками з нотками лаванди і хвої. Коли він нарешті відпустив мене, звуки нічного міста, різкі сигнали автомобілів, викрики людей стали слабшими, аж поки зовсім не зникли. Мене охопила лякаюча тиша. Останнє пам'ятаю, як ноги не втримали, і я впала прямо в руки чоловікові.