Ліля

Хоч і прокинулася серед білого дня, почувала себе втомленою та розбитою. Від головного болю та ломоти у тілі не рятувало навіть велике зручне ліжко. Згадати, що сталося напередодні, де я знаходжуся зараз було неможливо. Я силилася встати і змушувала працювати голову. Від оглядання великої просторої світлої кімнати з сірими льняними шторами та кількома яскравими картинами на стінах мене відволік шум. Несподівано зайшов високий чоловік — всі думки раптово і чітко стали на свої місця. Я відчула, що голова, яка і так добряче боліла, зараз просто розколюється.

— Що ти тут робиш?

— Доглядаю тебе!

— А якого біса тут роблю я?

— Ти що геть память втратила? Забула, як скочила під колеса мого авто? Чи збожеволіла?

— Сам ти збожеволів! — Лють вирувала всередині. Я дуже хотіла відповісти ще щось, але так і не змогла знайти слів. Чоловік примружився, дивлячись мені просто в очі:

— Здається, ти замовкаєш лише у двох випадках: коли непритомнієш, і коли тебе цілують. — Я аж рот розкрила від несподіванки та люті. Та він не дав мені нічого сказати і швидко продовжив. — Я прийшов не прирікатися з тобою, а запитати, як твої справи, і до речі, за дверима чекає лікар.

Я відчула, як червоніють щоки від сорому за те, що наші прирікання та мої грубі слова почула третя особа.

— Не треба мені ніякого лікаря. Я хочу просто піти!

З цими словами я зробила натужне зусилля встати з ліжка. Твердо стати на ноги так і не вдалося. Якась невідома сила повела мене в бік, і, якби не сильні руки цього зловісного незнайомця, я звалилася б просто на підлогу.

— Так, звісно, я вірю тобі на слово. Але наполягаю на повторному огляді, щоб потім точно не було претензій з твого боку.

— Окрім того, що ти мало не розплющив мене по асфальті, які ще можуть бути претензії?

— Чудово, що в тебе не зникло почуття гумору. А тепер роздягайся, бо лікар бере кругленьку суму і оплату просить погодинну. Не змушуй мене і його чекати.

До кімнати зайшов високий сивий, але ще повний сил чоловік. Він мовчки поклав свою сумку, що від вмісту тріщала по швах, і стояв в очікуванні.

Я була в кімнаті з двома чоловіками, і мене просили роздягнутися.

— А можете вийти?— звернулася майже в молитві до молодого з них, що навіть погляду не відвів, а навпаки, здається, очікував чогось.

— Ти до смішного дурнувата! Чого я там не бачив?

Я впевнена, він так і стояв би не ховаючи погляду, якби його мобільний не почав дзеленчати. Не піднімаючи трубки, скривився і вийшов.

Лікар швидко і без зайвих рухів та слів оглянув раніше оброблені рани на колінах, долоні, лобі. Поставив кілька питань і констатував в мене струс мозку. Наказав дотримуватися постільного режиму, зібрався і зник так само швидко, як і з'явився. І, залишившись знову наодинці, я зрозуміла всю абсурдність ситуації. Зараз мені найбільше хотілося притулитися до завжди розуміючої та коханої матері. Але вона мертва. І чому ж вона залишила мене на поталу цьому жорстокому світу? Краще б я вмерла разом з нею, або геть не народжувалася. Хіба я така немічна маю право на існування?

Мої картання зупинилися, коли до кімнати знову зайшов незнайомець. На обличчі була неприхована злість, але він спокійним голосом мовив:

— Мені шкода, що все так сталося і в тебе струс.

— Не хвилюйтеся з цього приводу, я не завдам Вам клопоту. Я поїду в рідне село, подалі від цього клятого міста.

— Ви, мабуть, погано почули мене і лікаря, у Вас струс мозку. Вам не можна нікуди йти. Принаймні поки не стане краще.

Я була геть розгубленою.

— І що ж Ви накажете мені робити? В мене немає грошей залишатися в місті. — Він мовчки дивився на мене. — Грець з цим струсом. Я вирішила, поїду! Недаремно ж кажуть, що вдома і стіни лікують.

— То хай Вас лікують стіни цього будинку, якщо вам так завгодно. Бо я наполягаю, щоб ви залишилися тут.

Я в німому подиві витріщилася на нього. В мені змішувалися почуття ніяковості і люті на себе за свою безпомічність. — І якщо Ви вже залишаєтеся тут на невизначений час, то чи не могли б ми перейти на більш неформальне спілкування, і чи міг би я дізнатися Ваше ім'я?

З усього я зрозуміла лише, що він хоче знати моє ім'я, і коротко випалила:

— Ліля!

Він ще мить дивився на мене ніби чогось чекаючи, потім ствердно хитнув головою.

— Ок, а мене звати Ярослав. Не можу сказати, що дуже приємно познайомитися, але враховуючи обставини, все могло бути гірше.

Він вже майже зачинив за собою двері і наостанок сказав — До речі, у Вас дуже незвичайне… Квіткове ім'я!