В середині вирувало передчуття чогось нового та доброго. Я щиро сподівалась і вірила в те, що з цієї квартири почнеться шлях до чогось, іншого, кращого, того на що я справді заслуговувала. Швидко бігла сходами на четвертий поверх, і серце шалено гупало від навантаження і хвилювання. Перш ніж подзвонити у дверний дзвінок, я спинилася перевести дух. Але за мить металеві двері з жалісним скрипом відчинилися. З порогу мене зустрів чоловік років п'ятдесяти.

— Привіт, а ти швидко.

— Доброго дня! Я лише сьогодні приїхала до Львова, і квартира мені потрібна терміново.

— То проходь в середину, чого у дверях стоїш, мов не рідна.

Я мовчки зайшла в коридор, і стала чемно роззуватися, а господар навіть подав мені домашні капці.

— Ти проходь, нема чого соромитися, оглядайся. Тут майже новенький ремонт і пральна машина є, і з вікон вид гарний. - Ми зайшли до кухні, і чоловік як справжній господар відкривав шафки, показуючи наявність посуду та кухонного приладдя. — А плита зовсім нова, електрична. Ти думай, та погоджуйся, це гарний варіант.

Я була просто у захваті і майже погодилася, коли згадала, що геть забула запитати про ціну.

— Пробачте, ем…

— Я - Олег, — розуміючи мою заминку, представився чоловік.

— Дуже приємно, я - Ліля.

— Гарне ім'я. А ти до Львова приїхала навчатися чи по роботі?

— Та скоріше за новим життям.

У відповідь Олег, неприємно вишкірився, став майже впритул до мене, було у його погляді щось хиже. Я почала задкувати від чоловіка до коридору та врешті згадала, що мала запитати:

— Олеже, квартира і справді дуже гарна, але мене цікавить скільки Ви хочете за оренду. Розумієте, я не можу дозволити собі надто дороге житло.

— Та чого ти хвилюєшся? Можемо домовитися!

Я геть збентежилася, чого це він прямо не відповідає:

— Перепрошую, я Вас не дуже зрозуміла?

У відповідь чоловік знову скоротив дистанцію між нами, здорове тіло незнайомця опинилося непристойно близько, а його рука лягла мені на сідницю.

— Що це Ви робите? Припиніть! – Я інстинктивно намагалася відштовхнути його.

— Та чого ти ламаєшся, все буде добре. Я чоловік самотній і, як бачиш, вже не молодий. Можеш жити тут навіть безкоштовно, головне готуй вчасно і час від часу задовільняй інші мої потреби.

— Спиніться, відпустіть мене! — я вперлася у вхідні двері і намагалася намацати позаду себе ручку.

— Ой яка недоторкана. А сама з села, мабуть, тому і втекла, бо жодного хлопця не лишилося, котрого не звабила б. Я добре знаю таких як ти!

Я нарешті намацала ручку і, відкривши двері, намагалася вирватися з пітних обіймів. Вийшло не одразу. Але добряче штурхнувши ліктем його в живіт, я виграла для себе мить, щоб стрибнути сходами і понести вниз. Чоловік лаявся та покривав мене матами. Але з усього я чітко розібрала лише:

— Ну і йди до біса, дурепо…

А може я і справді дурепа? Як могла не зрозуміти одразу, чого він хотів, адже інші чітко казали про гроші? Як могла не побачити хіть в його очах?

Сходами бігла щосили, і розбила б носа, якби не вчепилася в поручень.

"От же ж дідько!!!! В його капцях вибігла.."

Мене сповнював відчай і злість на власну наївність та дурість. Вибігла на вулицю, вдивлялася у вікна злощасного четвертого поверху і не могла рушити з місця.

"А куди ж підеш без своєї єдиної пари взуття?.. Повертатися назад нізащо не можна. Як же бути?"

Я так і стояла серед двору поки повз не пройшов хлопець з телефоном у руці, голосно сміючись в слухавку. "Ніхто в цьому світі не зважає, навіть не помічає, коли комусь потрібна допомога. Чи коли саме мені потрібна допомога".. За мить мій мозок схопився думками за той телефон.

"Так, телефон, там є його номер. Треба заспокоїтися і зателефонувати. Не згвалтує ж він мене через слухавку." Вдих-видих, ще і ще.

— То ти згодна? — запитав одразу.

— Киньте з балкону моє взуття, будь ласка, а я залишу біля входу ваші капці. — Говорити намагалася спокійно, щоб не видавати хвилювання.

— Ще чого? Можеш сама зайти й забрати, - відповів тим самим хтивим голосом.

— Сама нізащо! Хіба що з… з поліцейскими, — імпровізую на ходу.

— Чого ти? Та вже скидаю, — нахабний тон різко змінився.

"Проклятий збоченець, а щоб йому.

Я продовжувала блукати вулицями Львова і лаятися чи то на пристаркуватого збоченця, чи то на себе.

І що тепер..? Що мені робити? Де шукати роботу, де ночувати?

Зовсім стомлена та розбита. Добре, що хоч вистачило клепки залишити інші речі в камері схову. Я безцільно йшла містом, знову заблукала, аж поки не опинилася в невеликому парку та опустилася на найближчу лавку. Якийсь час так і сиділа поки не відчула голод, але нічого їстівного не мала. Окрім жуйки, що викликала ще більший голод.

Може плюнути на все та повернутися в село? Але спочатку мушу купити собі бодай пиріжка, адже шлунок злісно бурчить.

Попленталася парком до дороги, далі розбитим тротуаром, аж поки приємні аромати випічки та кави не вдарили мені в ніс. На дверях побачила оголошення про роботу офіціантом, і в середині знову зажевріла надія.

— Доброго дня, я з приводу оголошення.

— Доброго дня, приходьте завтра, бажано до обіду.

— А сьогодні ніяк?

— Заждіть, подивлюся, чи керівництво ще тут.

В очікувані я топталася біля барної стійки, і поодинокі відвідувачі безпардонно розглядали мене. Я думала про майбутню ночівлю, мабуть, в хостелі.

Молода дівчина повернулася та без ентузіазму запросила пройти за нею.

— Бачу ти не місцева?

— Звідки ти знаєш?

— Та в тебе на лобі написано, а ще кожен твій жест і мова говорять про те, що ти з села. Не ображайся, це правда. Я, до речі, Славка!

І з цими словами вона махнула своїм розкішним довгим волоссям русявого кольору, що було зібране у кінський хвіст та трохи підкручене.

— Я Лілія, — лише і встигла пискнути, перш ніж ми прийшли.

Не дивлячись на осінню прохолоду за вікном, в кабінеті стояла задуха, яку посилював дим цигарок.

— Доброго дня, — привіталася я до жінки середніх років у рожевій сукні та з білим дуже випаленим фарбою волоссям.

— Сідай, чого стоїш!?

Я слухняно сіла.

— Слава сказала, ти питала про роботу. Який в тебе досвід?

— Я раніше не працювала офіціанткою, але готова вчитися.

— Подивимося, що ти вмієш. А де працювала раніше?

Від чергового незручного питання я геть розгубилася та засоромилася, але все ж чесно відповіла:

— В селі ніде, але по господарству роботи завжди вдосталь. Я й посудомийкою можу і прибиральницею, якщо не можете взяти мене офіціанткою.

— Для прибиральниці ти замолода… Ніколи не знецінюй себе та свої можливості.

Жінка роздивлялася мене крізь збільшувальні скельця своїх окулярів і зробила кілька поміток в бланку, що лежав перед нею.

— Ім'я, прізвище, рік народження?

— Дмитрюк Лілія Миколаївна, 1998 року народження.

— Добре, тепер йди в зал! Славка розкаже і покаже тобі що до чого. А як все буде добре, то оформимо тебе, і з медичною книжкою допоможу.

— Дякую, дуже Вам дякую.

— Йди, чого сидиш, дякувати поки немає за що. Ти поки на випробувальному терміні. Май на увазі, як будеш байдики бити, то залишишся на вулиці.

Коридором до залу я мало не танцювала від радості.

— Що, взяли? — запитала Славка одразу як побачила мене.

— На випробувальний термін.

— А де ти працювала раніше?

— В місті ніде, — чесно зізналася.

— Добре, ти швидко навчишся. Головне вдавати, що ти щось робиш, навіть коли в залі порожньо. Бо Андріївна, керівниця, дуже не любить, коли ми просто сидимо без роботи, ледарюємо, каже. Зараз порожньо, але зранку, в обід та вечірні години тут інколи просто натовп. І всі скаженіють, каву їм подавай.

— Ой, а що з зарплатнею, я геть забула спитати..

— Шість тисяч, плюс чайові.

Це майже дві соціальні виплати, подумала я і подумки похлопала в долоні.

— Ось це кавомашина, — показала мені кілька її маніпуляцій Славка. — Не складно, але треба наловчитися, але твоя задача поки зовсім інша, — вказала тоненьким акуратним пальчиком на зал.

Я у відповідь ствердно махнула головою, думаю, що ніколи не навчуся всього цього.

— То звідки ти?

— З села Вишні.

— Кажу ж, по тобі одразу видно. У Львів кожен третій з села приїхав, а манери забув вдома.

— А ти звідки?

— Я корінна львів'янка! Вчуся і паралельно працюю…

Решта часу пройшла в намаганні запам'ятати всі настанови та назви напоїв. Але мені подобалося. Роботи було не так багато. Ми з Славкою встигали і язиками почесати, і в телефонах посидіти.

Славка була дуже люб'язною, і все показувала мені, повторювала, якщо я не розуміла з першого разу.

— Ок, бери ганчірку, протри столи, і можемо йти по домівках.

Я швидко повитирала столики.

— А крайній, — вказала вона.

Ще раз повернулася і протерла, хоч вважала і так чистим.

— А де ти зупинилася? — запитала Славка, переодягаючись.

— Я хотіла винайняти квартиру, але там… Одним словом цієї ночі, мабуть, буду спати в хостелі.

— Не найкраща ідея, — констатувала співбесідниця.

— Чому?

— Ну знаєш, таргани, грибки і срач. В мене є краща ідея. Давай до нас з Ганною. Вона і так скоро з'їжджає до свого хлопа. Поспиш кілька ночей на підлозі. А потім будемо платити навпіл, три штуки ти, три — я, і це з комуналкою.

— А речі я в іншому місці залишила, — під пильним поглядом новоспеченої співмешканки додаючи,— в камері схову, що в центрі.

— То завтра забереш!

— Було б дуже добре.

— То ходімо додому.