SÍMBOLOS
(18+)
1 Vosotros que habéis teñido la luz de sombras funestas y demenciales, deberíais de conocer El tratado contra la psicosis, porque esa es la puerta que comunica los infiernos. 2 Para mí los árboles son desde siempre árboles, porque desde siempre han estado en mi vida, en lo secreto y en la rutina de la vida. Lo que poseo de los árboles es el conocimiento de su existencia y su lugar asignado en el infinito. Hay quienes los comprimen a los árboles, a todos los de todos los tiempos, y hacen con los árboles un medallón. Entonces le juran amor y lo nombran y le dicen dios. Ella era una silla sin nombre y sin ser siquiera casi silla. Yo le miré el respaldo y le ví los huecos y me la follé. No hay más cosa que un joven pene aprensado entre madera, y una silla que volvió a ser silla sin nombre y no ser siquiera, casi ni silla. Otros la han cogido después, y eso que no era suya, y malamente se la llevaron a la misma silla y fueron todos que se la llevaron distinta a la silla. Ahora está en todas partes y todos dicen que es suya. Vinieron con el medallón y vieron que yo tenía mis árboles, y me los quisieron arrancar y comprimir. Entonces me engañaron, me decían quédate aquí mientras ellos se llevaban a mis árboles a morir, o me tapaban los ojos para quebrarles las ramas frente a mí que no los podía ver, que me contaban luego que era el viento. Saltaban y se reían haciendo el ruido del viento. Yo no lo podía oir a ese viento chocando contra los árboles míos. La silla era una silla. Era la silla que quedaba junto al sofá y la que me ofreció sus huecos una noche de estar sentado con el pene en la mano y el ojo en la mujer apantallada en la televisión. La silla que volvió a ser una silla aunque yo sé que siempre fue solo silla y solo fue huecos unos pocos minutos, esos en los que yo la hice poesía, en los que yo la transformé en poema, en uno propio y mío. Un día, otro día más que volvieron los del medallón y me entraron en lo mío sin decírmelo, lo revolvieron lo que encontraban y lo destrozaron así todo, y llegaron a donde yo guardaba el poema de la silla. Lo copiaron cada uno diferente y lo dijeron en alto para que se les oyese. Y lo decían cada uno diferente y las sillas al final fueron muchas y tuvieron muchos el poema de los huecos y de mi pene adolescente entre las tablas del respaldo de una silla. Que decían luego que era la mía, mi silla. Pero es que a mi silla, a mi poema ninguno se le parecía.
2018-04-27 09:32:37
1
0
Схожі вірші
Всі
" Вздох неба "
Я теряю себя , как птица в полете Каждый вздох облегчения , Когда вижу неба закат Мне плохо , когда не дотронуться К твоим обьятьям свободно , Но я знаю, что ты не услышишь , Мой вслип слёз из-за окна ... За глубиной туч темного неба Ранее, чем ты уже вспомнишь И подумаешь, как я скучаю , Скрою всю грусть.тишиной ... Может быть сердца стук угнетает И воздух из лёгких рвется волной Но ритм одной песни будет на память , Тех последних слов ветра холодов ... Пока не угаснет горизонт пламя Последнего огня без тебя , Багры унесут строки мгновенно Без следа раньше тепла ... P.s: Грусть неба скрывает больше чем мы думаем ...✨💫✨ 🎶 Where's My Love ~ SYML 🎶
39
4
3315
Недоречне (UA)
жодної коми читай як хочеш бо мені байдуже я поет *** я поет тож спалюй все що було до мене минуле — нікчемне бо не існує я поет головний поціновувач твоїх забаганок пізнаю тебе і настане ранок коли ти більше не знайдеш ні мене ні моїх речей я поет тож закохаюсь у самий недоречний час з'явлюсь на твоєму порозі, увімкну джаз і спробую залікувати усі твої рани внутрішні відкриті або навіть рвані а потім просто видалюсь геть бо так хочеш ти я поет тому в мене жодної причини запам'ятовувати якісь адреса там де я був — мене не знайти хіба ж то не у тому краса? тому ми ніколи не програємо це знову я поет тож запитаю тебе про улюблену каву останню прочитану книжку і від чого у тебе безсоння я поет тож можеш відкрито про усі емоційні безодні я поет обожнювач невиконанних клятв що випливають у безмовні драми де слова вже до чорта до рами але потім відбиваються у твоїй голові голосами і не дають спокою я поет тож жонглюю цими дарами може маю талант від народження а може пишу від суму ночами я поет тож наповнюйся моїми речами поглинай мої всесвіти сьогодні за дешево а може і даром проти не буду я поет тож з головою пірнаю у смуток рахую зірки поки ти рахуєш добуток і відчуваю себе трохи інакшим от і все я знаю що ніхто нікого вже не спасе я поет тож ігнорую усі застереження пропускаю крізь себе всі твої твердження не замислюючись чи є в них хоч крихти правди бо я маю себе мені потрібно мати я поет що ніколи не підвладний течіі бо нічий ігнорую навіть свою самобутність бо вона маленький ручій і взагалі — вода повірю у щось — прийде біда я поет тож хочу — не ставлю коми а хочу — увійду у кому в надії зануритись у інші світи якщо загубиш мене то просто зітри із себе бо десь там мені краще я поет тож іноді благаю вимкнути сонце щоб настіж відкрити віконце і насолоджуватись темрявою зовні і у середині себе не хочу нічого світлого відійди від мене я поет тож насолоджуйся мною поки я поруч поки мені є що тобі розповісти бо я прокинусь і захочу залишити все без єдиної вісті я поет з вічно холодними блідими руками цілую тебе своїми губами с присмаком відчаю і зеленого чаю я поет я ніколи не закінчую тому не програю ні тобі ні життю я поет тож зривай з мене одяг але ніколи не побачиш роздягнутим в мене є шкіра та купа дивних сенсів що дуже стягують та з яких я не можу вирватись ти не допоможеш я поет з дуже поганим кровообігом та в цілому з втомленим виглядом можеш слухати мене або ні: мені все одно не стати прикладом у поезії хоча марную на це вже не перше життя і вічно забуваю на чому я зупинився і чому не зупинилося серцебиття але все одно продовжу розкидувати тут занадто недоречні речі ... тому нагадай я вже казав тобі, що я поет, до речі?
46
5
2045