Вечір видався незвично задушним: певно ніч принесе із собою громовицю. Тяжкі хмари пропливали так низько, що ледь-ледь не торкалися моєї маківки. Золоті німби сонячних променів окрили гори прозорою вуаллю. Ще мить, і вони ледаче зануряться у сірі маси аж до наступного ранку.

В моїй тобíвці*, дбайливо складена, лежала світло-рожева атласна тканина. Я добряче втомилася, подорожуючи до міста, і тепер на мене чекали ще декілька десятків метрів угору бескидом, що здобув у народі назву «Писаний Камінь»*. На горизонті вже майоріли знайомі лисі брили, ущерть списані захопленими мандрівниками. Людей приваблювало це місце – гора мала особливу енергетику, тому вони й прозвали її «місцем сили».

Я мимоволі піднесла погляд і раптом заклякла: на верхів'ї одного з каменів сидів парубок років двадцяти. Він по-дитячому бавився з дощовою водою, що накопичилася в одній із дев'яти витесаних чаш*, омиваючи нею заворожливі петрогліфи круг себе.

– Гей, добродію, – гукнула я.

Він звернув на мене уважний погляд, і я продовжила:

– Тутешня вода Вам не іграшки: вона надто вже звикла до рук карпатських хмарників – накличете борвій*.

Він здійняв голову в безкраю височінь:

– Небо щойно сказало мені, що прагне очиститися від застояного пилу. Хіба я можу йому відмовити?

Я загадково посміхнулася.

– Спускайтесь-бо, пане. Доволі турбувати Господаря*.

Парубок підвівся і, спритно перестрибуючи з каменя на камінь, досяг землі. Стрункий і раптово змужнілий, він звисока зазирнув до моїх схвильованих очей.

– Ви не схожі на сільську дівчину, – констатував.

– Слушне зауваження, – схвалила я.

– Невже ви простували сюди аж із самого міста?

– Так, пане. Тут мій дім, серед буйних дерев і пташиного співу.

Відтак, широко розпрямивши рамена, мимохідь перекресливши поглядом чародивну вроду його істоти, я ступила на вузеньку стежечку до своєї хати. Та легінь звився за мною барвінковим стеблом, наче не помічаючи моєї байдужості.

– Тож, ви – місцева відьма? – не вгамовувався він.

На моїх губах проскочила тінь легкої усмішки, але одразу щезла, поступившись місцем крижаному відчуженню.

– Не гайте мене своїми балачками, пане. Радше пошукайте собі надійне сховище: з карпатськими грозами ліпше не жартувати.

– Весь світ мені сховище, як на те моя воля, – він велично розкинув руки назустріч вітру, вдихаючи переддощове наелектризоване повітря.

Я кинула на нього роздратований позирк: зараз був не найліпший час для мандрівницької філософії. Темно-сіре черево громовиці перерізав фіолетовий зигзаг. Над нами загуркотіло так, що аж земля здригнулася. Світ на мить завмер. Із-за величезного бука торохнув вітер, здійнявши поперед себе каламутну куряву, і злива, дочекавшись свого жаданого часу, стрімко зрушилася на наші маківки.

– Ходімте до мене, тільки хутчіш, – знехотя промовила я.

– Красно дякую вам, – він демонстративно підніс мою руку до своїх уст, і ми поквапилися до лісу.

***
Дощ розцілував нас вогкістю своїх сліз так палко, що на нас не лишилося жодного сухого місця. Домівка зустріла приємним трав'яним духом і свіжістю дерев'яних дощок.

Побачивши несподіваного гостя, гавран злісно роззявив дзьоба і підпушив пір'ячко, прийнявши загрозливу позу. Хлопець підійшов до нього і лагідно провів рукою по шовковій голівці. Той притих, зам'явся, навіть не пручаючись важкій долоні чужинця.

– Розумний птах. Серед усіх пернатих, яких мені доводилося зустрічати, Крукові завжди вирізнялись особливою кмітливістю, – повільно промовив парубок, а потім звернувся безпосередньо до кряча: – І як же звати цього диво-птаха? Корнікс? Ну звісно ж.

Я омліла.

– Звідки ви знаєте його ім'я?

Він засміявся, сипнувши білим промінням зубів.

– Здогадався, дівчино: вивчаю латину.

– Латина – мертва і майже безкорисна у сучасному світі мова. Навіщо середньостатистичному тривимірному смертному її знання?

Він подивився на мене зверхньо і з блискіткою обрáзи в очах.

– Певно тому, що не всі смертні тривимірні, і не всяк, хто здається людиною, смертний. Хотів би я бути таким, як ви, панно, та тільки дух у мене зовсім не людський.

Я ніяково схилила голову, приховуючи несподівано почервонілі щоки. З дитинства мріяла вести повністю ізольований від людей спосіб життя, адже ніколи не знаєш чому саме цей незнайомець завітав до твоєї скромної господи, і чим це може для тебе скінчитися.

А втім, саме так життя зазвичай зводило мене з моїми найвидатнішими Вчителями. Хтось із них був цілковитим витвором фантазії, примарливим фантомом. Деякі виявлялися звичайнісінькими людьми. А, час від часу, моя свідомість губилася у розмаїтті образів і не могла точно встановити, чи це людина, чи уособлення мого глибинного альтер его, як оцей загадковий юнак, що він спостерігав за мною старече розумним зором.

Дитячі очі, прозоро-блакитні біля зіниць і вугільно-чорні по закрайках райдужок, рівний аристократичний ніс, акуратні риси обличчя, темні кучері трохи нижче щелеп... Бездоганні пропорції. Він не скидався на звичайного хлопця, хоча й навіював неабияку довіру.

Ось тільки передчуття... дивне передчуття не відпускало мене, таке, яке буває у часи затишшя, перед всесвітнім апокаліпсисом. Я відчувала його холод, і від цього ставало моторошно. Але, скоцюбивши люб'язну посмішку, я все ж таки розвіяла непрохані думки й вишукано присіла на стілець поруч із ним. 

З моєї долоні вистрибнув електричний розряд, спрямований у пащу каміна. Дрова заляскали, закрихтіли і зайнялися слабким вогником, який незабаром розрісся в руді полом'яні язики.

За вікном майже зсутеніло, і я спитала у хлопця, чи не бажає він, аби я запалила свічки.

– Дякую, не люблю світло.

– Може чаю?

Він лукаво посміхнувся:

– Маю дещо краще.

З нізвідки в його руках з'явився невеличкий графин із червоним вином. Він з легкістю відкрив його, і по секунді стрімкі виноградні водоспади заструменілися у дві кришталеві чари. Вони розточували аромат стиглої серпневої пори, повертаючи мене в якісь безнадійно далекі, але рідні часи: коли винниці набували соковитого багряного відтінку і я, босонога й зовсім безтурботна дитина, зустрічала там свої найкращі сходи і заходи сонця, заїдаючи враження смачними ягодами.

Ми здійняли келихи.

– За вас, чарівна, – урочисто промовив незнайомець і вдоволено відпив з бокала.

Я зробила обережний ковток. Трохи терпкий, але вельми приємний смак проник у надра організму, оповивши обличчя шаленим жаром.

– Даруйте, пані, як мені до вас звертатися? – поцікавився юнак.

– Моє ім'я Діана, – вже впевненіше мовила я. – А як щодо вас?..

Деякий час сидів мовчки: вагався. Врешті по хвилині байдуже відмовив:

– Звіть мене Деусом, Асмодеусом.

Мороз пронісся моєю шкірою, вщент укривши її неприємними сиротами*. Хіба може така собі звичайнісінька людина носити подібне ім'я?

– Асмодеусом?.. – боязко перепитала. – Як Диявола?

Той зніяковів.

– У світі є місце не тільки для світла, але й для пітьми, кому, як не вам, про це вíдати?

В кімнаті запанувала тиша. Краплі дощу тарахкотіли по змоклому ґрунту, билися у вікна, намагаючись увірватися в будинок, аби попередити про щось надзвичай важливе, але досі не зрозуміле мені.

Після короткочасної паузи, я нерішуче відізвалася:

– Хто ви?

– Я той, хто більший за Архангела, але дещо менший від Господа. Архонтом* звуся, чи чули?

– Уперше ч-чую про таке, пане, – спотикаючись обізвалася.

Щось ніби навмисне заклинило мені в устах, слова не слухалися, ламаючись, спотворюючись на півшляху.

По миті віддиху, заговорила далі:

– Що ж, власне, привело вас до людей? Навіщо ви тут?

Деус велично відпив з келиха, потому шляхетно склав руки, спрямувавши погляд просто крізь мене.

– Я тут задля гармонії, – коротко відповів він.

– Як це?

– Бачте, найбільша біда людей у тому, що їм важко сприймати світ, нехтуючи звичною призмою чорного та білого: вони віками вклоняються добру та засуджують зло, підносять світло і проклинають темряву, вони знають, як чинити «правильно», а чого робити не можна, проте… Усі ці протилежності створені, аби доповнювати одне одного та разом будувати цілісну картину – гармонію.

Я взяла свій келих і, замислившись, відсьорбнула червоної рідини. Вона злегка запаморочила голову, зробивши думки розсіяними і дещо абсурдними.

– Тож, виходячи з ваших слів, – поволі мовила я, – можна прийти до висновку, що Бог і Диявол – одне ціле.

– Саме так! – вигукнув Деус, ніби вражений раптовим осяянням. – Ви абсолютно вірно міркуєте! А тепер, лише спробуйте у це повірити – і ваш світ зміниться до невпізнанності.

– Але я не хочу змінювати свій світ, він мені звичний...

Той яро гримнув порожнім бокалом по столу, окинувши мене оцінливим оком.

– У такому разі, не жалійтеся на долю, коли вчергове натрапите на ті ж самі граблі. Кожна поразка – привід подивитися на звичні речі під незвичним кутом, тобто перевтілитися духовно. Чого ж ви тоді жадаєте від життя, не воліючи змінювати себе?

– А це вже не ваша справа, – відрізала я, скипаючи гнівом.

Він, натомість, тільки порожньо подивився на мене:

– Маєте рацію, може й не моя. Віддаю перевагу дечому важливішому за висвітлення життєвих цілей сумнівних осіб. 

Відтак замовк, уважно вивчаючи викривлені риси мого обличчя. Страшна лють пролягла на них, звичайно спокійних і зосереджених: його річ допекла мені до самого серця, сполошила душевні струни своєю правдивістю. Що може болючіше вразити людину, аніж слова, котрі змусили її зневіритися в собі? Відтак по-панськи закинувши одну ногу на іншу, я стримала жагучий порив і кивком показала хлопцю, щоб той продовжував.

– Моя справа – час, якщо вам цікаво, – обережно заговорив він. – І якби я був певен, що у вас його задосить, аби хоч раз відчути повноту життя, я б і слова не зронив.

– Чи не натякаєте ви на мою завчасну смерть? – безпристрасно просичала я.

– Смерть? – нетямуще повторив, і в глибині очей застигло питання. – О ні, я не знаю, що таке смерть.

– Проте ви мешкаєте у світі, де смерть є однією з найприкріших проблем...

– Я не вважаю смерть проблемою, – перервав він. – Скоріше даром, що дає змогу перейти на досконаліший рівень життя.

– Але якою ціною? Через біль... страждання... втрати... сльози...

– Авжеж! А ви, певно, думали, що життя – безпрограшна рулетка, в якій кожна перемога дістається задарма? – його риси помітно пом'якшали, розгладилися, набувши особливої несьогосвітньої краси. – «Задля того, щоб щось отримати, треба чимось пожертвувати», – так стверджує Всесвітній закон взаємозаміни.

Я перевела погляд на свої складені долоні, ретельно обмірковуючи його слова. П'янка дрімота розвіяла пересердя, котре весь вечір пустошило мій затишний внутрішній світик, і зробила мене зовсім м'якою та податливою. Тепер мені лишалося тільки дякувати долю за дивовижну зустріч із Деусом, адже з усіх створінь він обрав саме мене, для того щоб поділитися часточкою своїх неземних знань. Хіба це не чудово?

– Звольте я проведу у вас ніч, а вранці – у дорогу? – тихо, немов боячись злякати мою несподівану прихильність, спитав він.

Мій будиночок, звісно, не був створений для гостин, та й нагоди такої ніколи не випадало: одне ліжко, незручні старезні меблі, комахи по кутках, та ще й ці зсохлі квіткові букети, обвислі зі стелі вицвітами донизу... Загалом, цілком непідхоже й затісне місце навіть для двох.

Мої очі роздумливо майнули до вікна: розвиднялося, і хвилясті напівтіні хмар потихеньку збиралися коло горизонту та відступали. Чисте небо вабило іолітовими глибинами і золотим колесом місяця.

«Так шкода спати, – помислила я. – Марна витрата часу на півжиття. А скільки б справ можна було переробити, скільки дум передумати, знехтувавши цими вісьмома годинами щоденного відпочинку. Адже цінність життя вимірюється кількістю зроблених справ, і сон увижається найбільшою перешкодою».

– Лишайтеся, – дружньо мовила. – Опочиньте на моєму ліжку, а я саме прогуляюся нічним лісом, сьогодні він принаджує мене значно більше, аніж сон.

– Не турбуйтесь, панно. Я не з тих, кого любить сон, – притьма сповістив він. – Звольте, я посиджу біля каміна.

– Безсоння? – поцікавилась.

– Так... – розсіяно відповів юнак. – Затяжне безсоння.

– Наскільки затяжне?

– Довжиною у життя.

Я сторопіла:

– Такому життю не позаздриш.

– Це, власне, і життям складно назвати, – він сумно подивився у вікно на майже розвиднений після дощу Чумацький Шлях, – більш нагадує безглузде існування.

– Ні, – заперечила я, – існування – то відсутність життєвої мети, а ви її запевно маєте.

– Існування, дівчино, – відсутність руху вперед, прогресу. Коли усім час приносить зміни, а ти застряг у ньому, як у ведмежому капкані, і одному лише Всевишньому відомо, де той блаженний кінець твоїм мукам.

На його загубленому обличчі намалювалася дитяча образа. Подібно зів'ялому квіту, він поник, затамував подих, смиренно опустив зір і видався мені цілковито безталанним, приниженим.

– Вас було покарано? – обережно припустила я.

– Так. Я зазіхнув на всемогутність Батька*, не зваживши на наслідки, і Він позбавив мене дому. Відтоді й тиняюся по світах, випроваджуючи душі померлих в інші простори.

Я взяла його за руку.

– Де ваш дім?

Він смутно тицьнув вказівним пальцем у конус стелі:

– Вище, ніж ви можете собі уявити.

– Все одно, – прощебетала я. – Подивіться, хіба ж тут гірше, аніж там, куди навіть думка людська долетіти не може?

Він прикро засміявся, і очі його заіскрилися болем:

– Тут ніяк проти того, що там.

– Тоді як вам таке, пане? – нагально схопила його за руку і вибігла на окритий нічною шаллю дворик. – Дивіться, – прошепотіла я, – ці зорі... Половина з них давно загинула, та ми все ще продовжуємо тішитися їхнім сяйвом. Хіба це не диво?

Спочила поглядом на улюбленому сузір'ї Ліри. Якась невідома сила з дитинства приковувала мій погляд до цього скупчення зір: було у ньому щось особливе, не з нашого світу.

– Он то – Ліріди. Ба, які довгі хвости! – я вказала на дві вогняні смужки, що на мить затрималися у небі, несамовито линучи крізь атмосферу. – Чи чуєте? Чуєте, як вони дзвенять тонким металевим передзвоном? Як мовлять стиха, непевно?

Він поклав свою холодну руку на моє плече.

– Так, я чую... Але зовсім не це мене приваблює у піднебесному світі.

– Що ж тоді?

Він граціозно скинув голову, немов дика кішка.

– Ти, – змовив, несподівано перейшовши на «ти», і спішно крокнув у темряву лісу.

***
Неясна вогнинка спалахнула трохи вище моєї долоні та незабаром почала більшати, набуваючи вигляду повноцінної вогняної кулі, яка замінювала ліхтар.

– Вогонь – твоя стихія, відьмо? – поцікавився парубок.

– Так, знедавна.

– Тому ти тут, а не серед людей?

– Винятковість їх лякає. Я не жадана серед людського світу.

– Ах, щоб їм... – Деус нещиро скривив співчутливу гримасу. – А батьки?..

– Якби ж я тільки знала хто вони...

– Іноді краще не знати правди, аніж упокорюватися їй решту життя.

– Як ти смієш таке казати? – я гірко подивилась на його посріблені вії.

– Я бачив, як найрідніші люди ставали найжорстокішими зрадниками, йдучи на поводі у зиску.

Вітер хвилював воду гірського озера, й та буйними брижами розходилася в різні сторони. Мої ноги огорнула холодна хвиля, і я спинилася на березі, не бажаючи замочити вбрання.

– Ну, ходімо ж, – він покосився на мене з невтямою та докором.

– Куди?

– На той берег.

– Ти збожеволів?

– Зовсім ні.

Мій погляд зненацька впав на загустілу прозорість водойми під його ступнями. Крихітні хвильки досі омивали його пальці, але не давали їм торкнутися піщаного днища. Подібно Христу він здіймався наді мною, знаходячи опору там, де її не було.

– Як ти це робиш?

– Спробуй і дізнаєшся, – він засміявся і потягнув мене за собою.

Щільна волога субстанція зімкнулася, дещо нагадавши повітряну подушку, і трохи ковзнула під ногами. Маленькими кроками я рушила вперед та згодом призвичаїлася.

– І все ж таки, хто ти, Деусе?

– Я – екзаменатор. Моя робота – перевіряти отримані людьми знання, підбивати підсумки і, за необхідності, відраховувати.

– Отже, ти й мене перевіряєш?

Кілька митей він мовчки дивився кудись додолу. Зіниці стурбовано бігали, ніби приховували двох суперечливих істот, що мешкали у надрах його душі. Марилося, щойно вони саме затіяли чергову спірку, заважаючи своєму господареві дійти правильного рішення.

Пізніше він все ж таки звів погляд до неба та непевно поліз до кишені.

– Ні. Ти мені потрібна для іншої справи, – на його долоні з'явився невеличкий кам'яний кинджал. – Мене очікує далека і вельми ризикована подорож, – продовжив юнак, – хвилююся, як би ця річ ненароком не пошкодилася: вона надзвичайно цінна.

На мить затнувся, востаннє зважуючи своє рішення. Зрештою рішуче змовив:

– Чи не дозволиш тимчасово залишити її у тебе? Лишень на... – підніс до очей свій наручний годинник, – ...на кілька тижнів.

Я недовірливо взяла до рук нагострений клинець. Тоненькою посрібленою різзю промальовувалися контури невідомих знаків. Обкрутивши собою руків'я, скам'янілий крилатий аспід лиховісно роззявляв пащу із двома язиками.

– Це обсидіан?

Він хитнув головою на знак згоди.

– І що мені з ним робити?

– Нічого, поклади і не чіпай: кинджал дещо небезпечний.

– Дещо? – на моєму обличчі промайнула скрадлива посмішка.

Деус, намість, відповів химерним виразом Мона Лізи.

– Не раджу випробовувати.

– Ти забагато недомовляєш, Асмодеусе.

– Чи це не спонукає тебе погодитися? – хитрувато зауважив він.

– Дай мені трохи часу, аби усвідомити, що в твоїх словах немає підступу.

Він із розумінням всміхнувся.

– Прошу, Діно.

Думка, яка щойно хотіла стати дією, раптом безсило сховалася в моїй голові, не бажаючи виходити назовні. Я завагалася у пошуках останнього, вирішального аргументу.

– Що я отримаю натомість, Деусе?

Недовго думаючи, він почухав біля скроні, і з абсолютною серйозністю освідчив:

– Що ж, доведеться виконати і твоє бажання. Однак, якщо не дотримаєшся угоди, буду змушений тебе покарати.

Всередині йойкнуло і зненацька похолонуло. Я зробила глибокий вдих, переповнивши легені полунічним повітрям.

– Принаймі, дякую за відвертість.

Та попри всі його застереження, спокуса дедалі більше нагадувала про себе, розростаючись у мені пишним кущем, буяючи ясно-червоним трояндовим квітом, тим самим найпідступнішим, що приховує за своєю красою болючі шипи.

– Я у справі, – нарешті вимовила.

– Ти відважна, відьмо, – хлопець схвально поплескав мене по плечу. – Дозволь-но тебе нагородити.

Він зробив непевний жест рукою та підніс невеличкий шкіряний записничок, що він тільки-но вигулькнув із повітря.

– Це книга відповідей. Як потребуватимеш допомоги – лишень відкрий, і вона спрямує тебе на вірний шлях.

Я радо прийняла дарунок, сховавши його до потаємної кишені своєї сукні.

Тихо колисаючи зорі, місяць, час від часу, тонув у бавовні кудлатих хмар, відкидав на озеро золоту доріжку, котра вела нас удалечінь.

В мені вирували емоції. Теплі та зовсім незвичні, якісь особливі, схожі на... закоханість. Закоханість у звабливу невідомість, що вже чекала на мене того дня. Закоханість у цю чарівну ніч з її зірками-вогниками, і мого загадкового супутника, який так трепетно пильнував свій чудернацький обсидіановий кинджал.


 
Примітки:

* Тобівка - діал. шкіряна торбина з орнаментом. 
* Гора «Писаний Камінь» - гора в Покутсько-Буковинських Карпатах відома завдяки своїм мальовничим скелям, що містять наскельні зображення, найдавніші з яких відносять до часів Київської Русі.
* Чаші на «Писаному Камені» - за деякими припущеннями, в минулому на скелях «Писаного Каменя» було язичницьке капище. Залишками капища вважають дев'ять круглих виїмок-чаш, які вирубані в камені. 
* За карп. легендами той, хто скаламутить воду у чашах, накличе на гору страшну грозу. 
* Господар - дух гори.
* Сироти - т.с., що мурахи.
* Архонт - гност. творець матеріального космосу, а також системи заборон і заповідей, які роблять людину рабом матерії.
* Батько - Господь.