Він йшов прямо, неспішно, величавою постаттю, навіть не ухиляючись від кілкого гілля акацій та плоховників: дерева покірно клонилися перед ним, звільняючи шлях. Темна мантія здіймалася на вітру, мов чорні вітрила, капелюх ховав його очі попід широкими крисами*. Легкими шовковими пасмами грало волосся і відливало блакитними бліками. Пальці склалися у дивну фігуру, затиснувши візерунчату люльку. Запашна курява вилася круг нього чудернацькими кучерями, осідала понад землею і перетворювалась на густий туман.

За п'ять кроків спинився, напрямивши на мене терплячий погляд. Нерішучими маленькими поступами підійшла до нього та обережно пригорнулася до грудей. Не відповідав. Стояв мовчки, ніби чекав, поки я зачну розмову.

– Заборонений плід солодкий, Деусе. Чого ти від мене чекав? – прошепотіла я.

– Відповідальності, – холодно відмовив той.

– Що поганого у прагненні до розвитку? Знання – ключ до людського щастя.

– Тільки якщо йдеться про ті знання, якими людям дозволено володіти, – узявши мене за руку, він стиха попрямував углиб хащ. – Бачиш, людський світ схожий на величезний оргáн, де всякий чоловік – немов певна клавіша: має свою унікальну частоту і висоту. Щойно людина починає мислити ширше, ніж цього потребує Всесвіт, її особисті частоти змінюють амплітуду і стають на заваді безпомилковій грі усього інструменту, роблячи музику фальшивою.

– Отже «перетнена межа» призведе до повного винищення світу, адже фальшивий інструмент – непотрібний інструмент? – насторожено спитала я.

– Вірно міркуєш.

Відповідальність зненацька впала на мене грудою каміння, зворушивши найнеспокійніші струни свідомості. Тривога завила в душі пронизливими сиренами, загоготіла лютими громами... аж раптом стихла: поступилася місцем малесенькій дотепності із величезними можливостями.

– А якщо вдатися до хитрощів? Так би мовити, оманити Всесвіт?

Він уважно подивився на мене, всміхнувшись на один бік:

– Спробуй.

Я благально припала до його мужніх рук і здійняла вічі. Юнацьке обличчя похитнулося, змінилося, набуло незрозумілих, каламутних рис.

– Зроби мене власницею кинджалу, відтак гріхи пробачаться мені. Тоді довіку житимемо в безпеці та спокої, але... тільки якщо на те буде воля твоя, – я притулила його долоню до своїх вуст. – Будь ласка... милий мій, незворушний Деусе.

Мовчав. Напружено мовчав. Звертався млосними поглядами до місяця, а потім до землі й дерев... – чекав на відповідь, вагався. Згодом легенько, напівголоса обронив:

– Маю умову.

– Кажи.

– Покохай мене, – із дитячою ніжністю промовив юнак, – усім серцем покохай. Так само палко, як кохаєш таємничий гук туманності Андромеди і квітневі зорепади Ліріди, коли самотність раз у раз зачиняє тебе у срібній клітці природи. Покохай мене, як трави кохають водоспади, дихаючи їхнім живильним водяним бісером у золоті світанків, і як небо кохає птахів, плекаючи їх, мов мати немовля.

– Хіба вистачить одного лише кохання взаміну на всемогутність?

– Це найбільше, що ти можеш мені дати, Діано.

Я лагідно доторкнулася долонею до його обличчя, зазирнувши у блискуче Всесвіття очей. Застигла велич приховувала сум. Страшний сум, нестерпний, викривлений томливою тугою за далекою незнаною домівкою на теренах неба.

Ставши навшпиньки, я залишила на його шиї тремкий поцілунок, а після обійняла, сповнившись жалем.

– Не жалій мене, – сипло промовив хлопець. – Жалість – уділ слабких.

– А ти не зазирай до моїх думок, у нас так не заведено.

– Я ненавмисне, – він торкнувся губами мого чола. – Така моя природа. Я чую байки, що любисток шепоче ромашкам, таємниці, які благословенна земля умовчує сторіччями, чую небесні дзвони в передвісті грози, найзаповітніші людські думки, бажання, мріяння... Я знаю про все, що будь-коли траплялося і про все, що може трапитися, і саме ця стомлива передбачуваність пригнічує мене.

– Чом так, Деусе? Чи ж не можеш сприймати світ як усі?

– Не можу, Діно. Розумієш, час і свідомість визначають межі людського світосприйняття. Але я... – юнак поморщив чоло і якийсь прикрий смуток огорнув його. – Я не людина, не маю свідомості, і час мені наймитом, а не паном. 

– Не розумію, як це – знаходитися поза часовим рубіконом... – задумливо потягнула я.

Він засміявся.

– Час – це лише різновид інформаційної хвилі, він створений штучно. Його можна сприймати чи нехтувати, а можна створювати та керувати його невловимим єством.

– Хіба я можу відректися від часу?

– Так, але натомість ти приречеш себе на страждання. Адже людська свідомість використовує закономірності часу, як головний засіб світосприйняття.

– Чи ж то не я вирішую, як мені сприймати світ? – зневірено перепитала.

– О ні, світ вирішує це замість тебе. Ще до твого народження він формує твоє особисте інформаційне поле*, куди й закладає основні життєві закономірності, яких підсвідомо маєш дотримуватися.

– Покажи мені, як це працює.

Він спинився проти невеликого озера, уважно роззирнувшись довкола. Згодом присів, спершись на кремезний стовбур плакучої верби. Під її кронами панувала ідилія, а доземні зелені коси слугували укриттям від пустотливих гірських вітрів, особливо у прохолодну весняну пору.

Деус випустив черговий клуб диму, а потім підніс файку до моїх вуст.

– Вдихай.

Я обережно затягнула м'яке трав'янисте повітря. Воно було солодким на смак і навіювало дрімоту.

– Глибше.

Слухняно зробила ще одну затяжку і зрівняла дихання, надавши йому глибини. Крізь віти було видно, як небеса виповнювалися силами і оживали, збиралися різнотонними вихорами, ніби у картинах Ван Гога. Зірки нагадували численні вогняні кулі: білі, червоні, рубінові, жовтогарячі, полум'яно-рожеві...

Таємниче світло з'являлося потроху, нізвідки, плинуло назустріч, розмивало контури та обриси, допоки не перетворило краєвид на суцільну кольорову абстракцію. 

– Ще декілька секунд, – прошепотів Деус, після стиснув мою руку, – три... два... Зараз!



Примітки:

* Криси капелюха - т.с., що поля капелюха.
* Інформаційне поле - нефізичне поле, що складається з частинок інформації (кейзонів) і містить відомості про минуле, теперішнє та можливе майбутнє об'єкту.