Схвильований вдих...

В повітрі запахло магією та вогнищем. Хмільний дух свята пройняв усе навколо веселощами та сміхом. Десь високо над головою дзвінкими переливами вигравала забута радість, то стрімко пірнаючи донизу, то шалено здіймаючись аж до небесних задвірок.

Казки... сьогодні вони долинали звідусіль. Зміясті дерева замріяно вели бесіду із вітром. Гралися нічні метелики, час від часу зливаючись із корою осик. Чумацький Шлях завис наді мною ясною стрічкою, нагадуючи про обтяжливу нескінченність цієї ночі, але тут вона тільки розпочиналася.

Вальпургієва Ніч – мабуть, найочікуваніша щорічна подія у житті кожної відьми, а точніше всякої істоти, котру люди зазвичай нарікали «темною». Вона (ніч) завжди вирізнялась особливою чарівністю й незабутністю: яскраві вбрання, штучні виміри з їхніми кольорами та просторістю, шалені розваги, танці до світанку і цей час... Час, що сповільнювався у кілька десятків разів і тягнувся неймовірно довго, даруючи можливість насолодитися ним на цілий рік уперед. Однак, найчастіше, навіть цього не вистачало.

Центральна Київська Лиса Гора повнилася різноманітними сутностями. Зі старого патефону напрочуд голосно струменівся джаз. Силкувалася дістати до неба язиками величезна ватра. Усілякі створіння водили круг неї хороводи, розпивали вино та спирт, співали пісень і приймали нових гостей, які йшли, летіли і бігли сюди нескінченним потоком.

Мій незрадний ворон слухняно сидів на плечі та з передсмаком очікував, коли ми нарешті увіллємося в їхні маси. Врешті-решт мене охопив святковий настрій і, узявши за руку, потягнув у водоверть веселощів.

Пишний квітковий вінець красувався на моїй голові червоними трояндами, білосніжними лілеями і гіпсофілами. Сукня переливалася бісерними солов'ями та рум'яними голівками магнолій, блищали перламутром шовкові тканини, срібні прикраси відбивали помаранчеве світло вогню. Я сховала кинджал за широкий пояс і гордовито вийшла назустріч святу.

Невеличка біла ворониха закружляла над моєю маківкою, терпляче чекаючи на Корнікса. Той невдовзі шугнув угору, і вони полетіли підкорювати небо двома пернатими плямами: білою та чорною, неначе Інь та Янь.

До мене підбігла великоока темноволоса дівчина та оповила шию руками.

– Хельго! – радісно скрикнула я.

Подруга схопила мене за руку і ми помчали до багаття.

– Ти неперевершена, – прощебетала вона. – А які тканини... немов із перлів виткані. А сережки...

Я звернула на неї ніжний та трохи замріяний погляд. Легка синя сукня підкреслювала жіночні перси і тонку талію. Сіро-блакитні оченята були схожі на два озерця: такі ж бездонні, таємничі, нерозгадані... Бліда шкіра з ледь помітними рум'янами на вилицях прикрашала її, як сніг прикрашає природу взимку. 

– Хелю, якби ж тільки у світі вистачало слів, аби описати моє захоплення тобою, то вони б, певно, заполонили собою Всесвіт, геть витіснивши з нього будь-яких інших створінь.

Вона поклала свою голову на моє плече:

– Ти мій Всесвіт, а слова – пил. Я люблю тебе не за слова.

Натовп прийняв мене вельми гостинно, особливо молоді парубки: так і юрбилися понавкруги. Витончені ельфійки, німфи та русалки ховали за янгольськими посмішками заздрість, яку я відчувала, як ніколи, чітко і безпомилково. Старше покоління підносило вдячні молитви чотирьом язичницьким ідолам, що вони височіли у центрі галявини. Звичайно суворий вигляд дерев'яних монументів сьогодні раптом подобрішав, набув лагідних, чуйних ноток. З ними навіть хотілося вести бесіду, а потім прислухáтися до пустоти і уявляти, ніби чуєш їхні філософські відповіді.

Угорські босорки* витанцьовували елементи запального чардаша. Маленькі ніжки скоро вистукували ламаний ритм. Вони кружляли, прудко підскакували, потім уповільнювалися, інтригуючи глядачів плавними погойдуваннями стегон, після цього, увібравши в себе достатньо енергії, наново йшли у танок.

Заводили ліричні мотети сирени*, заворожуючи колоратурними арпеджіо. Їхні голоси були сумними і наганяли тугу. Лунали пісні і про нещасне кохання, і про людську недолю, і про полеглих у бою легінів, і про все, що могло торкнутися душ вдячливих слухачів.

Прекрасні італійки-гіани* затято змагалися із ними, додаючи сумним пісням яскравих волоських мотивів, та марно. Не знайти у світі співака, який міг би переспівати цих диво-птахів.

У такій хаотичній дисгармонії, мабуть, і була найсмачніша родзинка Вальпургієвої Ночі: можливість відчути себе вільним... Вільним від звичного ладу, від абсолютної ясності та передбачуваності, від людських стереотипів, правил, законів... Адже людина свободна лише тоді, коли вона цілком належить самій собі.

Вузенькою стежкою я дійшла до першого патерну*, що знаходився неподалік від язичницького капища. О цій порі він виглядав досить зловісно та освічувався тільки млявим світлом ліхтаря.

Зайшовши усередину, за звичаєм вернула до лівого тунелю. Вітряний протяг умить злютувався, оскаженів, вдарив мене у спину, а потім шибнув по обличчю студеним поривом, немов попереджаючи про небезпеку, застережуючи. Каміння стало на заваді, заплуталося під ногами, оточило мене з усіх сторін, воліючи перекрити шлях... Та навіть йому не вдалося мене спинити.

У надрах тунелю я надибала позолочені дверцята із блакитним англосаксонським написом: «Eh biþ for eorlum – æþelinga wynn, hors hófum wlanc – þær him hæleþ ymbe, welige on wicgum – wrixlaþ spræce, ond biþ unstillum – æfre frófor»*. Накресливши у повітрі кодову руну Ехваз*, я штовхнула двері, і вони без зайвих зусиль відчинилися.

Прожектори вдарили в очі жмутами світла. Червоні фонтани склалися у дивовижний візерунок, мало не діставши до стелі. Грав оркестр. Скрипки урочисто виспівували партитурні ноти, додаючи тонких чарів насиченим звукам труби.

Мелодія хвилювалася, знімалася, линула іскристими гамами до вершин, а потім стрімко пікувала до басових октав, і знову верталася до ніжного «раз, два, три... раз, два, три…»

В античних амфорах стояли багряно-індигові квіти, а кришталеві жирандолі відбивали вогні та розсіювали їх райдужними плямами по стінах і стелі.

Зала гула, буцімто вулик. Відьми обмінювалися досвідом та оповідали одна одній нечувані таємниці, маги мірялися силою, сперечалися, мініатюрні феї, розмірами у мізинець, активно пліткували, отримуючи від цього несказанне задоволення, красуні мавки граціозно прогулювалися по паркету в ефектних вбраннях, пальцями підзивали кавалерів і зливалися з ними у вальсі. А я тим часом відчайдушно намагалася подолати цю кипучу хвилю натовпу, аби потрапити до величезного столу із частуваннями.

***

На столі було все і навіть більше: заморські вина лилися в келихи нескінченними потоками, закордонні пригощання розточували спокусливі аромати і змушували їх спробувати. На почесному місці височів червоно-чорний торт, подібний до старезного темного храму, вщерть оповитий карамельним павутинням і кремовими квітами.

«І монархи, і старці,

У скаженім колі всі.

Прославляють свого Бога:

І цілують п'єдестал,

Сатана там править бал,

Там править бал...»* – басами затягли вовкулаки, ковтнувши по чарці спирту, розведеного з кров'ю.

Худенька дріада у смарагдовому платтячку сповнила мій срібний келих напівсолодким червоним вином. Воно було легким і залишало по собі тонкий фруктовий посмак.

– Пий, дитино, – сміючись промовив літній вампір, плеснувши мене по плечу. – У вині найбільша розкіш земного життя.

– І гемоглобін, – насмішкувато вигукнув хтось із протилежного кінця столу.

– Отож-бо... – засмучено протягнув той. – Що ж іще нам, вампірам, зостається у часи невпинно прогресуючого людства? Аж ніяк не людська кров, забруднена вуглекислим газом погодинно зростаючих мегаполісів із їхніми заводами, фабриками та транспортом.

Із писаної химерами стелі спустилася віща птаха-Арабу*. Вона показово облетіла усе приміщення, ніби магнітом притягнувши до себе увагу присутніх, потім закружляла, завертіла у повітрі та згодом елегантно усілася на шевелюру кремезного монумента Люцифера.

– Ну, віщуй! – пролунало з натовпу.

– Слухайте ж! – покотився над головами бархатовий тембр птиці. – Лиха доля чекає на вас. Відколи змій спокусить невідомістю безгрішну душу, заборонена межа буде перетнена. Тлінні душі зіб'ються з істинного шляху, падуть на коліна проти лютуючої порожнечі Космосу. Тоді благатимете ласки Господньої, але марно: для Господа життя – іграшка, руйнування – розвага. Диявол заспіває про кохання: для нього кохання – мука, а страждання – жарт. А Вас, – трипала лапа Арабу виразно вказала на мене, – буде неодмінно покарано!

Відтак напруженою поволокою над залою нависла тиша. Гнів зароджувався поступово, немов постаючи із надглибин свідомості. Він був чужинним, божевільним, здичавілим… Насувався стрімко, як снігова лавина, вражаючи кожну клітину тіла. І коли досяг свого піку, неволею вирвався назовні та влучив саме у серце птаха. Той упав без духу темною купою пір'я, а опісля – щез.

Сотні очей звернули свої погляди на мене. Крізь натовп маленьким гнучким силуетом продиралася Хельга, затиснувши між пальцями шматочок піонового коріння.

– Тримай.

– Навіщо?

– Знадобиться, – вона лагідно вклала дарунок до моєї долоні, а потім обійняла за плечі, намагаючись одною рукою потайки витягнути кинджал з-за поясу.

Я обережно відсторонила її.

– Не чіпай.

– Чому?

– Це небезпечна річ.

– Тоді навіщо вона тобі?

Я лукаво всміхнулася, опустивши очі додолу.

– Знадобиться.

Пізно... Надто пізно. Заблизько підступила темрява із лона власної сутності. Ось воно – звабливе почуття цілковитої влади над світом і його мешканцями: нездоланне, магнетичне... – в мені. Заполонило серце і тепер допадає до самого стрижня – душі. Його не спинити ескарпами*, не перехопити на півдорозі, загороджуючи шлях... Невидимою ззовні грибницею воно розростається усередині, а після пробивається отруйною пліснявою. Як легко, втім, звикнути до влади і так важко від неї відмовитися.

Я поволі підвелася, нерішуче здійнявши келих. Ненавиджу виправдань. Даремні коливання повітря, які нічого не змінюють, проте дещо полегшують важку ношу за плечима. Кисень переповнив легені, додав сміливості, відваги. Зібралася. Зачала стиха, суворо, глибинно:

– Якби ми вірили кожному передбаченню, виреченому сумнівними напівземними істотами, на що б тоді перетворилося наше життя?.. На нескінченну гру у хованки?.. Спроби порятуватися?.. Надії на те, що в разі апокаліпсису, нам поталанить і вдасться утекти, переховатися?.. – я глузливо посміхнулася. – Ми нічого не знаємо навіть про зародження цього світу, то чи нам відати про його загибель? Пóмисли Господні непередбачувані, спонтанні і надто великі для нашого розуміння. Змиріться ж, панове: навіть Арабу може помилятися.

– Слушно, – продзвенів тоненький голос лісниці, що сиділа навпроти. – Але чи це привід його вбивати?

– Брехня варта кари, – вступився за мене старий арідник.

– Але не такої. Згляньтеся на Господа.

– Господь – сліпець. Чому він вчить? Підставляти другу щоку після удару? Не судити та бути несудимим? Пробачати заради ілюзії помилування? Однак злість від цього не зникає – лише пригнічується, а душа паскудиться чережним гріхом. То чи варто утримувати гнів усередині і все життя від нього страждати, замість того, щоб позбутися його, покаравши свого ворога?

– Господь самотужки вирішить, кого варто карати, а кого – ні, – втрутилася старша ельфійка. – Наша справа невелика: дослухáтися до його мудрощів і духовно вдосконалюватися. Тільки у такий спосіб можливо збагнути істину... 

– Що таке ваша істина? – сиплим, але надзвичайно ніжним голосом спитала молода русалонька. – Неважливо якому способу життя ви надаєте перевагу, що проповідуєте і чи вірите у Бога, усі ви зрештою потрапите до того ж самого Вищого Світу, тільки когось спіткають перешкоди, а хтось матиме можливість скоротити шлях.

Спалахнула суперечка. Кожен прагнув довести свою точку зору, вважаючи її нескінченно вірною. Неочікувані викрики впиналися у вуха, дратуючи мене своїми незносними гучностями. Слова спотворювалися, оберталися на абсурд.

Я випила ще один келих вина і вийшла надвір. Тиша огорнула мене і прийняла до своєї затишної домівки. Ступивши декілька кроків у темряву, я побачила знайомий силует. Безпристрасний, строгий, погрозливий…

Довгоочікувана і від цього ще більш несподівана зустріч нарешті звершилася! Забувшись у чарівливих глибинах Вальпургієвої Ночі, стрімко побігла до нього, а потім зненацька спинилася, злякалася... Холод опочив крижаними руками на моєму серці, та я навіть не похитнулася йому (холоду) на злість.

«Між сміливістю та безумством майже немає ніякої різниці, – промайнуло в думках. – Чи кожен з нас не сміливий і не безумний однаковою мірою?.. Дивитися смерті в очі так, ніби вона твій найліпший друг – це безумство. Однак із кожною миттю дедалі жаданіше чекати на її вбивчий погляд – це справжня сміливість. Тому що саме у готовності до смерті виявляється найбільша жага до життя».
 

 
Примітки:

* Босорки - в угорській міфології відьми чи чаклунки з рисами вампіра. 
* Сирени - демонічні діви-птахи. 
* Гіани - в італійській міфології духи, що мешкають у лісах чи печерах. 
* Патерн - один із тунелів Лисогірського Форту. 
*«Eh biþ for eorlum – æþelinga wynn, hors hófum wlanc – þær him hæleþ ymbe, welige on wicgum – wrixlaþ spræce, ond biþ unstillum – æfre frófor» - з англосакс.: «Муштровий кінь, гордість якого у спритних копитах, – порятунок для солдата». 
* Руна Ехваз - руна старшого та англосакс. футарка, призначення якої – відкриття шляхів і подолання перешкод.
* «І монархи, і старці, 
У скаженім колі всі. 
Прославляють свого Бога: 
І цілують п'єдестал, 
Сатана там править бал, 
Там править бал...» - куплети Мефістофеля з опери «Фауст».
* Птах-Арабу - у шумерській міфології птах недобрих передвіщень.
* Ескарпи - протитанкові перешкоди.