– Van, Drux, Gon, Van, Graph, Don, Fam, Un, Ur... – нашіптувала я до себе, уважно вдивляючись у дрібні дуги енохіанських літер.

Тулячись у пальцях, вороняче перо старанно виводило латинські слова: Universum, Pleroma, Caelum Paradisiacum, Mechanismus Universalus, Punctum Nullum, Trias Astrālis, Mundus Logicus та Spatium Sentetiae Dēfōrmis*.

Кинджальні печаті, певно, таїли символіку восьми основних вимірів світу (від найвищого до найнижчого), і від цієї здогадки ставало якось моторошно. Добре жити незрячим в утробі матері і думати, що все у цьому маленькому просторі обертається довкола тебе. Значно складніше вперше відкривати очі та усвідомлювати надмасштабність реального світу. Людина – ембріон Всесвіту, вона тільки починає свій великий шлях еволюції: вона ще не вміє дихати, живе інстинктами, вона все чує, та не знає природи цих звуків, вона бачить сни і не відає про їхнє походження... Час підштовхує її, але вона всіляко пручається, бо прогрес ніколи не давався їй легко. Вона часто втомлюється рости, та все одно не зупиняється, адже в русі полягає її невмируща суть.

І тепер, коли Світові Ворота нарешті відкривають перед нею свої таємниці, вона сумнівається. Чому? Тому що надто слабка… Надто слабка, аби їх осягнути.

Зібравшись із думками, я прихилилася до столу. Щось ніби сперечалося в мені, стримувало руки, гальмувало події... Вкотре подивившись на кинджал, звернула увагу на загадкову печать, розташовану трохи нижче середини клинка. В центрі текстового кільця сріблилася велика крапка.

– «Нульова Координата», – заінтриговано прочитала я, визначивши для себе, куди першочергово проляже моя путь. 

Наспіх схопила книгу відповідей, встромила кінчик кинджала в папір, далі прокрутила за годинниковою стрілкою, утворивши точку, і заплющила очі, якнайміцніше стиснувши руків'я ножа.

В ту ж мить яскраве світло потопило мене своєю хвилею. Навколишній світ помутнішав і перетворився спочатку на білий необтяжливий простір, а потім почав стрімко вгасати. Вже за хвилю темрява повністю оповила мої плечі, і я здивовано завмерла, звикаючи до її пухкої шалі. 

Дух перехопило. Хіба так я уявляла собі потойбіччя?.. Відтак зробила коловий жест у повітрі: запалила полом'яну кульку. Світло не поширилось: імла поглинула його, і воно боязко стіснилося палким золотом у моїй долоні. Стало ніяково. Почали вимальовуватися страхітливі образи, котрі згодом заглушили тишу тривожними звуками та шерехами.

І чому мозок схильний асоціювати пітьму зі страхом?.. Можливо тому, що саме страх є одним із найприродніших почуттів людини? Люди бояться смерті, і вони починають вбивати, щоб вижити. Бояться правди, і тому, зачинившись у своєму затишному світі мрій, потай кують зле тим, хто крокує проти них під стягом істини. Бояться відповідальності, й через те обирають шлях атеїстів. Вони бояться навіть самих себе, і день у день, стаючи проти дзеркала душі, невтомно натягують на себе облудні маски. Та прецінь страх не заважає людському повсякденню, він стає нашим постійним супутником, і ми поневолі звикаємо до нього. Лише часом, коли світ дражнить невідомістю, він вигулькує назовні, загострюється та коливає підшкірні нерви своїм тихим виттям.

«Що маю робити далі?» – просипіла я до книги.Та враз розгорнула переді мною палкий вузлуватий напис: «Не питай, бо хто питає – сумнівається і допускається помилок. Дій, бо той, хто діє – певен і не помиляється».

– Бодай ти зникла зі своїми відповідями без відповіді! – розлючено вигукнула я. Аж її, гульк, і слід розтанув.

Тоді метушливо піднесла кинджал до вуст:

– Поверни мене назад. Негайно ж! Гей, чуєш?

Не слухався, тільки розважливо блимав сріблом у променях вогняного шару.

Наосліп ступнула назустріч мороку, та вже через мить перелякано відстрибнула, мало не провалившись у безвість. Під ногами щось невиразно хряснуло, а потім розлетілось іскрами, покраявши повітря електричним гіллям. Я повільно здійняла голову і враз зомліла від подиву: сотні маленьких кулястих блискавок спалахували щосекунди і притьма зникали, полишаючи бузкові авреолі після себе.

Ба ні! Здається, то геть не порожнеча і не мла оточили мене. То безліч найрізноманітніших енергетичних сплетінь, що ними було пронизано все довкола. Ховаючись глибоко в темряві, вони боронилися від людей, щоб ті не могли ними заволодіти. 

Я торкнулася одної з числених блискавичних кульок, і та почала стрімко набувати образів моїх думок, видозмінюючись, мутуючи щосекунди. Саме тоді я й збагнула: єдине, що наразі існувало у загадковому просторі – моя власна фантазія.

Заплющивши очі, я уявила рідну стежку, що вела до порогу моєї хати. Заціловану квітами, сповиту весняними габами* ниви, тиху, потаємну. А поряд – гомінливу криниченьку, чисту, мов безхмарний ранок. Невдовзі почувся плескіт пташиних крил поміж дерев, шепіт полонини. Духмяний тепловій закружляв у своєму танку із раннім оксамитовим колоссям, розмаявши мої русяві коси. Відкривши вічи, я сплеснула долонями: то ось, виявляється, як народжується світ – ти даєш енергії інформацію, і вона перетворюється на твою яву!

Мерщій майнула назустріч лукам, окрилена раптовою радістю. Легкість ватного повітря підхопила мене, наповнила собою, злилася з клітинами. Босі ноги торкнулися вологої землі і, здалося, що ось-ось, і вони розірвуть із нею фізичний зв'язок. Усе в мені, від рішучого погляду до кінчиків пальців, тріумфувало, співало, уславлюючи загадкового парубка, який цілком випадково відкрив переді мною шлях до зовсім іншого, досі не знаного світу.

Аж раптом земля щезла з-під ніг, загриміла, закалахкотіла... і я стрімко рухнула у прірву, не даючи собі ні найменшого звіту, куди вона мене винесе. Втім, летіла я зовсім недовго, всього-но декілька секунд, хоча вони й видалися мені цілою вічністю.

Прокинувшись вночі у своїй кімнаті перед розгорненою священною книгою, я полегшено зітхнула – усе обійшлося. Та ось двері стиха рипнули і відчинилися. На порозі зупинився статний довговолосий чоловік, одягнений у срібнасту ворожбитську мантію з білими гафтами рун* і гальдраставів. Одна нога була коротшою за іншу, й дубовий кóстур з червоним блудним вогником на кінці слугував опертям. Сиві, але рясні вихори бороди давали ясно зрозуміти, що це й був той старий, нужденний польський мольфар, який, здавалося б, ще кілька годин тому, прохав у мене пристанища, а тепер височів наді мною, немовби скеля з її непохитною холодністю.

– Моє ім'я Сенека, – фудульно* й без будь-якого акценту відрекомендувався він, поважно переступивши поріг. – Вам не слід було заходити до цієї хати, панно, не дочекавшись її господаря. Ваше щастя, що Салем недочуває на одне вухо, інакше не минули б лиха.

Він недбало швиргонув здоровезний шмат м'яса під стіл, і сіра пухнаста лапа потяглася за ним, бажаючи якнайшвидше втамувати голод. Через мить з-під столу показалися блакитні котячі очі. Вони насторожено зупинились на моїй постаті, вивчаючи кожен її вигин.

Салем був молодим карпатським манулом* із пухнастим скуйовдженим смухом* і мудрим поглядом, котрий якимись незнаними силами опинивсь у моєму будинку.

– Май щось надзвичайно важливе привело вас до моєї госпóди, – продовжив гальдовник* м'яким басом.

– До вашої? – вражено перепитала.

– Очевидно, що до моєї, – нерозуміюче відповів той.

Я розгублено озирнулася навкруги. Усе та ж відчинена кватирка, лляні фіранки дихали на вітру, колисали срібне павутиння. Потріпані книги стояли на полицях, мов скам'янілі статуетки минулого, на гредах* висіли сухі трав'яні жмутки, тамуючи в собі тогорічний подих. Ажурні різьблені меблі, втім, виглядали так, ніби були щойно придбані: грали відполірованими візерунками, мерехтіли металевими вставками у місячному сяйві.

Згодом стурбовано перевела позір на старий календар і відзначила, що час пересунувся рівно на півтора століття у минуле. На цілих сто п'ятдесят років... прірву, тривалістю чи не у дев'ять моїх життів!

А як же цікаво і безклопітно починалася ця подорож... Які можливості відкривала, як манила сяйвом своїх просторів, як підлесно шепотіла про могутність, владу, незрівнянну силу...

Облудні жарти Всесвіту – усе, що лишається крихітній людині у величезному світі. Мари... фантоми Життя... А ми... – наслідок їхньої великої гри у розмаїття образів та фарб, виплід споконвічного шоу ілюзій, що вже давно стало частиною нас і нашого буття.

Час плинув. Тому, зібравши усі свої думки до купи, я обережно підійшла до Сенеки і глухо змовила:

– Подейкують, складно бути заручником часу. Тоді здається, що твоє життя цілком знаходиться під владою двох маленьких годинникових стрілок, які щомиті набувають нової швидкості, квапляться, підганяють світ...

Він по-розумному насупив брови і закурив люльку.

– Слушно сказано.

Я глибоко вдихнула тютюновий дим із тонким гвоздичним відтінком, витримала паузу і продовжила:

– Та ще важче бути повністю незалежним від часового вектора. Йти проти часу та його законів.

– Це неможливо, – він скинув на мене уїдливий погляд.

– Чому ні? 

Світлий локон, навитий на вказівний палець, видавав моє хвилювання і недовіру до відьмака. Він здавався мені суворим і грубим, навіть попри втомлені водянисті очі, що надавали його кремезній постаті деякої слабкості. 

– Мій вимір знаходиться в іншій точці часопростору, – обережно вимовила. – Я потрапила сюди випадково, тому змушена просити вашої допомоги.

Він подивився на мене з докором, але в усмішці його промайнула зацікавленість.

– Чому це я маю вам допомагати?

Я жахнулася. Перспектива залишитися тут назавжди не надто приваблювала мене. Дихання зробилося важким, збентеженим. Пальці дужче стиснули рукоять кинджалу. Настільки сильно, що було відчутно, як пульсує кров, нервово подорожуючи судинами долоні.

– Тому що саме через вас я опинилася тут, – випалила я. 

Він підійшов ближче і випустив хмарину сірого чаду прямісінько в моє обличчя.

– Не розумію, про що ви, пані. 

– Не вдавайте з себе дурня, Сенеко, бо в моїх руках тріпотить ваше нікчемне життя, – я звернула зіниці на чорний кинджал. – Пильнуйте за ним: воно може обірватися будь-якої миті.

Проте чародійник лише зайшовся глузливим реготом.

– Хіба ж не існує у світі омани? Ви, певно, мене з кимось сплутали…

Я розгублено опустила погляд на його руки. Загадковий перстень дійсно кудись ізник, і тепер на його місці червоніла тоненька вовняна нитка.

– З ким? – приголомшено запитала. – З ким я могла Вас сплутати?

Той криво перехрестився і ледь чутно прошепотів: 

– Із самим Дияволом.

– Дияволом… – налякано повторила, і в грудях мені похололо. – Тоді чому ж Диявол обрав саме вашу подобу, аби ошукати мене? Мабуть, його темна частинка живе й у вашій душі, – нараз зробила відчайдушний крок і різко притулила клинковий кінчик до його сонячного сплетіння. 

Старий зненацька зблід, схопився за груди і впав на стілець. Тіло звела дригота, обличчя спотворилося, перетворившись на жахливу зморщену гримасу. Помарилося, ніби щось спробувало прорватися крізь оболонку його тіла, однак, усвідомивши свою приреченість, здалося, пало, згорнулося в клубочок і застигло.

– Прибережіть зброю для слушнішої нагоди, – кволо прошепотів ураз постарілий на кілька сотень років голос. – Я допоможу вам, панно, і повідаю найпростіший шлях до вашого часовиміру... якщо тільки пообіцяєте мені ніколи не використовувати цей кинджал без особливої потреби: він надто небезпечний.

Я згідливо кивнула. Ще близько півхвилини він вивчав мене з опаскою, а після хитко продовжив:

– Дивіться на рухомість вогню... – прошипів, вказуючи тремтливою рукою на одну з напівзотлілих свічок. – Дивіться ж! А потім на нерухомість книжкових рядків... приділяючи більшу увагу рухові, але й не нехтуючи статичністю. Через деякий час дійсність почне розшаровуватися, обертаючись на рясне переплетення тунелів і каналів. Нехай інтуїція підкаже Вам, який зі шляхів вірний.

Я спрямувала погляд рівно між свічкою і книгою, змістивши фокусування на бічний зір. Сенека мав рацію: незабаром світ розмився, затуманився, плавко поступившись строкатим фарбам і древоподібним світовим ходам.

Керуючись не стільки інтуїцією, скільки підсвідомим естетичним почуттям, я обрала найліпшу золотаву «гілочку» і увійшла до її сонячного тунелю. Побачивши синьо-зелене сяйво в кінці, стрімголов побігла на нього. Воно огорнуло мене своїм полярним холодом, а потім – розтануло, перетворилося на лагідний травневий вітровій... донесло шаманські мотиви дримби та флояри, колоритні йодлі* та народні співи... розсипалося зоряною крупою по небу, покотилося дівочими чарами... Ще мить... 

Схвильований вдих...
 


Примітки:

* Universum - з лат. Всесвіт; Pleroma - з лат., гност. Світ Господньої Повноти; Caelum Paradisiacum - з лат. Райські Небеса; Mechanismus Universalus - з лат. Всесвітній Механізм; Punctum Nullum - з лат. Нульова Точка; Trias Astrālis - з лат. Астральна Тріада; Mundus Logicus - з лат. Світ Логічний; Spatium Sentetiae Dēfōrmis - з лат. Простір Викривленої Думки.
* Габи - діал. хвилі.
* Руни - літери давньогерманської абетки.
* Фудульно - діал. гордовито, пихато.
* Манул - дикий кіт.
* Смух - т.с., що шерсть.
* Гальдовник - діал. чарівник.
* Греди - діал. жердки вгорі у хаті.
* Йодлі - особлива манера співу, зі швидким перемиканням голосових регістрів.