Ранок. Сонце заливало мою кімнату рожевим світлом. У хаті не було ані душі, окрім мене та Корнікса, котрий солодко дрімав на підвіконні. Повільно встала, підійшла до відчиненого вікна. Туман пропливав за ним білястими клубами, час від часу заповзаючи до приміщення. Задумливо вдихнула.

Минулий день розтанув у вирі фантастичних спогадів, повидівшись мені чи то сном, чи то марою. Що я тут роблю? Для чого бережу себе, якщо життя моє – суцільний самообман?.. Ах, ще й це улесливе повітря! Тим більше огортає забуття, чим глибше його вдихаєш. І я вже не я, і той чарівний юнак – просто фантом моєї уяви... О, як я не хочу його забувати! Як не бажаю відпускати ці янгольські руки, тверді, впевнені, та водночас повні важкості, самотності... А який гострий та незабутній один лише його доторк, ущент пронизаний крилами космосу, немов мікроскопічними голочками... А яка мова... пливка, лагідна... і до болю зрозуміла. Я й незчулася, як повірила йому, кожному змовленому слову... надто глибоко впустила до свого храму. Надмірно глибоко.

Підступна ніч... Як вправно ти збиваєш людей з пантелику, з якою насмішкою плутаєш стежки ефемерної уяви... Сон – то вірус твій, що повільно осідає на стінках думок, запускає своє коріння у свідомість, сіє сліпоту в натомлених очах. І спершу здається, що це не він, а чіпкі пазурі дійсності. Та коли просинаєшся, розумієш, що раптом одужав від невідомої хвороби, яка встигла захопити тебе настільки, що нині ти ладен вертатися до неї щоночі, аби тільки торкнутися... краєм ока торкнутися її незабутньої магії.

Я вийшла надвір і попрямувала до галявини, аби поновити запаси лікарських трав. Душу огорнула щемлива туга: певно звичайний весняний занепад через нестачу часточки любові і людського тепла.

Так воно вже повелося: життя відьом цікаве та багатогранне, але часами відлунює гіркуватою журбою, особливо о тій порі, коли природа творить своє продовження, а ми все тішимося несамовитими танцями на шабашах, та шукаємо відради у природі.

Свобода – наш свідомий вибір, проте деколи вона обертається на самотність. І тоді ми закохуємося, віддаємо себе до останньої краплинки і любимо палко та вірно; нами впиваються, заповнюють порожнечу... а потім знову йдуть... І знов свобода, обтяжена рядовим людським клеймом – зрадою.

Та що зі мною врешті трапилось? Я можу і не можу цього збагнути. Очі мої горять, немов пожежа, серце мліє у солодких муках. Я ступаю, і ліс круг мене тремтить – він виповнений любов'ю, він протягує мені свої руки-віти і шепоче: «Ти пам'ятаєш ніч?.. Хіба вона була не з тобою?..» Він стогне буйними вітрами і плаче пташиними скриками, він міцно тримає мене за рукав, і я вивчаю його, як диво, так, наче нога моя ніколи не торкалася його мохів, і цієї трави, і перегнилих торічних трісок на землі...

Схилившись до маленької гірської річки, я придивилася до свого відбиття. На хвилю-одну груди прошибло сумнівами: що як я не та, ким себе вважаю, і в глибинах моєї істоти мешкає зовсім не шляхетне світло, а безвічний мрак, який долає мене уночі, коли свідомість впадає у дрімоту і перестає йому пручатися?

Що, як життя моє – нікчемна гра у хованки, нісенітна гонитва за слизьким щастям, марне бажання осягнути неосяжне і таким чином самоствердитися?..

А що, як гра аж ніяк не моя?..

– Чия ж тоді?

Від несподіванки я підскочила, а потім завмерла у подиві й несказанній радості: так, це був він: холодний, високий, гордий і чомусь трішечки суворий. Проте нараз зрікшись своєї печалі, я розпалася у почуття і полинула до нього.

Та юнак тільки зарозуміло окинув мене королівським поглядом і тихо повторив:

– Чия гра?

– Твоя приміром. За твоїми правилами, – мало не пошепки змовила я.

– Однак ти сама її обрала.

– О так, Деусе: маленькі люди обирають собі великі ігри, аби відшукати в них дещицю істини.

Він прихилився до мене і просичав так, ніби це було найбільшою таємницею світу.

– Хіба ти не знаєш, Діно? Істини не існує.

Я вже було приготувалася посперечатися з ним, але він попереджально підніс руку.

– Навіть не намагайся. Людям цього не збагнути: істина є сенсом їхнього буття. Але якби ж ви тільки вміли бачити речі з точки зору Всесвіту, а не свого малесенького земного клаптика на його неосяжному тлі... – важко зітхнув, кинувши на мене розчарований погляд. – Втім... я прийшов попрощатися.

Мої великі очі болісно вп'ялися в його обличчя, бажаючи до дрібничок закарбувати цю надприродну красу в пам'яті. Серце нервово стріпонулося, вкрилося памороззю безсилля: мені не втримати його.

– Ти відкрив мені цілий новий світ, а тепер збираєшся піти? – мов натягнена струна продзвенів мій голос.

– Я відкрив тобі його найменшу частину, – відмовив той. – Не бари мене, скоро місячний апогей, маю квапитись.

– До нього ще повнісінько часу...

– Що ти знаєш про час, дівчино? – прицмокнув він. – Час для кожного біжить по-різному. Для одного – це цілісіньке життя, сповнене пригод, а для іншого – минаючий станції потяг, де кожна мить, як вагон: ти ще не встиг нею намилуватися, а вона вже зникла удалині. Я живу в іншому часовимірі.

Він узяв мене за підборіддя, злегка піднявши голову:

– Чекай на мене і не збагнеш, як повернуся, – потім замислився й додав, – диви-но, що маю.

За помахом його легкої руки, моя сукня обернулася на нову: ніжно-рожеву, повітряну, шовкоткану, саме таку, якої мені так палко жадалося до Вальпургієвої ночі, тільки ліпшу, вишуканішу, з ясними вишивками лілей та магнолій і бісерним соловейком на спині. На ногах заграла пара блискучих черевичків, осяяна бліками висхідного сонця.

Причарована красою, я кинулася до хлопця, поткнувшись носом у його шию. Той пригорнув мене до себе.

– Прощавай, відьмо.

– До зустрічі, Дияволе.

Манірно поцілувавши мою руку, він розтанув у повітрі, лишивши після себе золоте оболоко пилу.