Розділ 4
До Вальпургієвої ночі залишалося менш ніж три дні. На моєму письмовому столі грало самотнє полум'я черленої свічки. Руки танцювали в його світлі, виводили химерні лінії та штришки, захоплено перетворюючи білизнý паперу на олівцевий силует. З-під них вимальовувався темноволосий, трохи кучерявий юнак із тьмяною безоднею в очах.
Він зачепив мене, торкнувся найтонкіших душевних струн, які донині так наполегливо мною тлумилися, а тепер допадали до пісень після років тиші – мені його не вистачало. Здавалося б, одна ніч, кілька реплік, жмуток яскравих вражень – не надто й багато, а я шурхнула у солодку трясовину мрій, і що не день, то все сильніше та глибше вона мене затягала.
Нарікати це коханням було б нерозумно: воно занадто величаве та пафосне. Симпатія – надто безтурботна і тлінна. Це тяжіння. Тяжіння, що пронизало мене диким списом ще за першої хвилини нашого знайомства, але тільки тепер я відчула його солощавий біль трохи нижче серця. О, наївна душа, як необачно ти відчиняєш свої двері усім, хто одаровує тебе хоча б малесенькою краплинкою надії. Хіба ж ця надія така важлива для тебе, що прожити бодай день без неї для тебе невимовні муки? «Надія – то сонце моє, – обізвалася ніжна сопілка душі. – Як я даю життя людині, надія дає життя мені. Що я без неї? Просто пітьма».
Пітьма... Мряклою плямою про хлопця нагадував лише кам'яний кинджал, що він спочивав на прастарій рукописній «Книзі Тіней». Обережно взявши ніж до рук, я придивилася до виняткової символіки на клинці. Вісім кіл із невідомими написами сяйнули у зорінні свічки. «Що вони таке, ті таємниці, котрі ти борониш від мого ока? – прошепотіла я. – Що то за мова така дивна? Відай, не з наших часів...»
Деусів шкіряний записничок зненацька розгорнувся посередині, вловивши тонку стрічку моїх думок. Яскраво-сині літери звилися охайними прописами так, буцім хтось незримою рукою виписував їх на аркуші: «Запитай у світу, що він є, і він відповість тобі: «Я є те, що ти про мене знаєш». Тоді спитай у нього: «Як змінити тебе?», і він відкаже тобі: «Пізнай мене краще».».
«Пізнай мене краще... – подумки повторила я. – Але до чого тут власне світ, коли я питалася зовсім про інше?..» Мій погляд раптово впав на полицю із древніми фоліантами Священних Писань, немов сам Господь пригорнув його туди повітряною рукою. Без вагань, я дістала потрібну книгу, запалила другу свічу і заходилася читати.
«СТВОРЕННЯ СВІТУ
Невимовний Початок і його Думка:
На недосяжній і неописа́нній височині мешкає досконала й передвічна Енергія, яка зветься Першопочатком, Безоднею та Всесвітом. Вона безмежна і незрима, довічна й ненароджена, і перебуває у тиші та спокої незліченну кількість часу. Її Думка, Дар і Тиша існують разом з нею.
Розум та Істина:
Коли ж ця Енергія замислила вилучити із себе початок усього, вона помістила в матку – Тишу – насіння того, що було нею задумано. Сприйнявши це насіння, Тиша зачала і породила Розум. Істина була створена разом із ним. І всі укупі вони склали першу піфагорійську Тетраду, яка зветься корінням усіх речей, бо поєднує в собі Всесвіт і Тишу, Розум та Істину.
Поява Господа:
Опісля, Всесвіт витворив Того, Кого називають Батьком і Господом. Саме Він є витоком усього, що згодом виникло, і засновником Світу Господньої Повноти – Плероми*. Зовні Його оточує жива вода світла, немов тонка захисна оболонка, – незбагненний і безсмертний еон Барбело.
Створення Архонтів:
Витявши з себе дві рівні частини, Господь створив чоловіче і жіноче начала і нарік їх Проархонтами*. Саме з них почалося велике покоління Архонтів – правителів і Творців Зовнішнього світу*. Обдарував Господь одного Світлом, а другого Пітьмою, і нарік їх Адамасом, як червона земля, і Ліліт, як темний місяць. І сказав їм: «Віддзеркалюйтеся в очах одне одного. Серцями ж кохайтеся щиро і віддано: ти, Адамасе, йди за Ліліт в усі дні життя твого, а ти, Ліліт, будь покірна Адамасу. Плодіться і розмножуйтеся, живіть у мирі та злагоді і нині, і повсякчас, і на віки віків». Архангели та Архідемони виникли водночас із ними, аби охороняти та захищати їх від хибних шляхів.
Слово, Життя, Людина та Віра:
Архонти ж утворили Слово і Життя. Від союзу Слова й Життя постала ще одна пара: Людина і Віра. Разом вони склали Всесвітню Огдоаду* – іпостась Зовнішнього світу. Вона полягає у чотирьох йменнях (Всесвіт, Господь, Слово, Чоловік), кожне з яких і чоловіче, і жіноче водночас, оскільки Всесвіт поєднався зі своєю Думкою, Господь з Істиною, Слово з Явою, а Чоловік із Вірою.
Створення Матеріального світу і душі:
Зі страху, печалі і хиткості духовних сутностей виникла матеріальна природа. Самі ж вони, зменшившись у розмірах, перетворились на душевних створінь, властивих нерозумним живим істотам, тваринам і людям.
Першоелементи виникли з сумнівів та відчаю. Сумнів надав початок землі, страх – воді, джерело повітря – смуток. Вогонь живе у кожному з цих почуттів, як принцип смерті і руйнування, нагадуючи про нерозумність, яку приховано в усіх цих страстях.
Створення Небес:
Розподіливши усіх сутностей Зовнішнього світу на матеріальних і душевних, Архонти створили шість Небес: із них п'ять нематеріальної природи, і лише одне – матеріальної. Самі ж Архонти знаходяться над ними, у сьомому вимірі – Плеромі. Всесвіт же існує у восьмому безкрайому вимірі.
Три природи:
Таким чином Світ розподілився на три природи. Матеріальна* повинна із необхідністю загинути, адже вона не здатна увібрати в себе подих безсмертя. Душевна* природа, проміжна між матеріальною та духовною, вчиться через почуття і здатна скеровуватися в будь-якому напрямку. Духовна* природа створена задля того, щоб удосконалювати й оформлювати душевну природу, навчати її та спрямовувати вгору. Саме тому вона зветься «внутрішнім сяйвом».
Дванадцять еонів:
Від діади Людини та Віри утворилися дванадцять еонів*, що були названі: Посланцем і Релігією, Батьківським і Надією, Материнським і Любов'ю, Вічним Розумом і Розсудливістю, Церковним і Благословенною, Жаданим і Мудрістю. Еони ці перебувають у безмовності й незбагненні.
Внутрішня межа:
І створив Господь деяку стримувальну силу, що пильнувала підступи до меж Плероми, де мешкало Його невимовне Величчя й Архонти. Розділяючи Зовнішній світ і Господній, ця сила споконвіку приборкує людську допитливість і пристрасть до пізнання незбагненного та зветься «внутрішньою межею».
Конфлікт світла і темряви:
Одного разу, проходжуючись небесними садами Плероми, Адамас відчув непереборну гординю у серці своєму, і мовив він тоді до своєї коханої та дружини Ліліт: «Сонце не таке палке, як полум'я серця твого, мила; і небо не таке бездонне, як глибина очей твоїх прекрасних. Уся ти довершена і бездоганна, як сам Усесвіт, але навіть попри це, я нізащо не впокорюся тобі, Ліліт. Тобі бути ладною угинатися піді мною, адже я є світло і створений для добра, а ти – темрява, зло твій уділ». Вона ж відповіла йому: «Я ніколи не скорюся тобі, Адамасе! Ми обидва рівні, тому що разом були створені з одної матерії у той самий час, і разом мусимо владарювати світами рівною мірою». Той же знехтував її словами і продовжив наполягати на своєму. Тоді розгнівалася Ліліт, промовила несказанне Ім'я Господнє та...»
Несподівано почувся стукіт. Жахнувшись, я відклала книгу і заціпеніла: кому могло спасти на думку турбувати мене о такій годині?.. Відтак, обачливо сховавши ніж до жебні*, навшпиньках підійшла до дверей.
– Хто там?
У відповідь пролунав старечий кашель і рипіння голосових зв'язок:
– Сенека моє ім'я.
Я відчинила двері. На порозі стояв маленький сивоголовий чоловічок. Обличчя було покраяне зморшками, борода сріблилася, звивалася кучерями майже до поясу. Він мав цілком злиденний та брудний вигляд, але його очі... блакитні, великі та надто пильні, таїли в собі якусь особливу мудрість: тиху, важку і трішечки напружену. Тож, повністю зневаживши внутрішній неспокій, я миттєво пройнялася співчуттям до нього.
– Чом же так пізно, дідусю? – спитала я, запрошуючи його до хати.
– Пшепрáшам*, пані, заблукав. Мандрівник я. Світ позбавив мене притулку, ще коли я був зовсім юним хлопчиськом, – він засмучено повісив голову. – Та коли Ваша ласка, дозвольте залишитися на ночівлю. Будьте певні, я Вам гідно за це віддячу.
– Ні до чого мені Ваші дяки, дідусю. А заночувати дозволю, – посміхаючись промовила я, заварюючи у порцеляновому чайнику трав'яний напій.
– Дарма відмовляєтесь, пані. Я ж бо мольфар польський, – старець прицмокнув, злегка повівши головою.
Потім неквапно дістав темну файку, підпалив та видихнув клуб запашного диму. Срібний крук блиснув діамантовим поглядом із персня на його пальці та відгукнувся в мені почуттям дежавю: десь я його вже бачила.
– Дивно, – продовжував старий, – як дивно: випадковості завжди знають, де і коли їм траплятися, та, чомусь, люди постійно недооцінюють їхньої значущості.
Я невпевнено склала спітнілі долоні, розмірковуючи над його словами.
– Помізкуйте, пані. Либонь маєте певні питання? Здається, я в змозі Вам допомогти.
Замислившись, опустила очі додолу. Чи варто перетинати межу дозволеного, задля того щоб усе життя приховувати свої знання? І наскільки велика ціна кари?.. Знову вагання... Немає нічого гіршого, за ці вагання, притаманні з усіх істот лише людині.
«Ти даєш мені відповідь, – подумки звернулася я, – але не даєш сміливості її почути. Навіщо? Навіщо, коли я не просила Твоєї ласки, Господи? Чи Ти просто дражниш мене з небес, знущаєшся з маленької безпорадної долі, спостерігаючи за тим, як безжально вона розривається між «за» та «проти»?..
Я заклинаю Тебе негайно дати мені впевненість, або навік приборкати мою цікавість сталевими ланцюгами Свого наказу! Лиш не дай мені помилитися, Господи. Благаю, не дай помилитися...»
По секунді ривком витягла ніж із кишені, твердо поклавши на стіл перед Сенекою. Нехай чарівниця-ніч пробачить мені надмірну допитливість і дозволить хоча б мелькома зазирнути під вуаль безмежних неземних знань.
– Це надзвичайно старовинні й конче цінні печаті, – завідомила я, тицьнувши у філігранні символи на клинці, – проте без належного розтлумачення з них аніякого пуття.
– А й справді цікаво, – задумливо протягнув старий. – То, пані, певно енохіанський шифр*, – чаклун на деякий час затнувся і почав схвильовано нишпорити дірчатими кишенями. – Тілько хвилинку, пані.
З лівої кишені кобеняка він дістав зібганий аркуш паперу із латинськими буквами-відповідниками загадкового шифру.
– Сподіваюся, це Вам допоможе, – мовив він, вкладаючи папірець до моєї долоні.
Я загублено подивилася на свої пальці, які нині боязко стискали ключ від усіх тих питань, що повсякчас турбували людство. Тонка усмішка насолоди повільно проступила на моєму обличчі. Дивний, дивний світ, наскільки непідйомними здаються твої задачі, і як направду нехитро вони вирішуються. Запитай-но у мене зараз, що ти є, і я без сумнівів відповім тобі: «Простота. Ти є простота, спотворена одвічною людською схильністю тебе ускладнювати».
Ступаючи гнучко, анданте, я порхнула до вікна і протягнула білу руку з кинджалом ближче до місячного сяйва. Юна Єва урадувалася в мені німотним сміхом, несито вкусивши заборонений плід знань.
Жага... ні, потреба знань – саме вона є двигуном еволюції і найціннішим прагненням людини. Але чи не вона ж є причиною її духовної слабкості? Адже ті, хто не воліють знань, знання створюють, люди кличуть їх Богами...
Вітер зухвало увірвався в мою кімнату, захлипнувши двері старої шафи. Сенека тим часом загасив люльку і безцеремонно звалився на ліжко, поринувши у глибокий сон.
Примітки:
* Плерома - простір, в якому перебувають вищі духовні сутності, еманації Господа; дім Господній.
* Проархонт - вищий чин Архонтів, найбільш наближений до Господа.
* Зовнішній світ - світ за межами Плероми.
* Всесвітня Огдоада - вісім початкових понять Зовнішнього світу.
* Матеріальна природа - нижча природа.
* Душевна природа - середня природа.
* Духовна природа - вища природа.
* Еони - несвідомі духовні сутності, еманації Господа, які заповнюють простір.
* Жебня - діал. кишеня.
* Пшепрашам - з польськ. перепрошую.
* Енохіанський шифр - штучно створена мова, яка використовувалася для шифрування таємних текстів переважно езотеричного та теософського характеру, а також для контакту з потойбічними сутностями.
Він зачепив мене, торкнувся найтонкіших душевних струн, які донині так наполегливо мною тлумилися, а тепер допадали до пісень після років тиші – мені його не вистачало. Здавалося б, одна ніч, кілька реплік, жмуток яскравих вражень – не надто й багато, а я шурхнула у солодку трясовину мрій, і що не день, то все сильніше та глибше вона мене затягала.
Нарікати це коханням було б нерозумно: воно занадто величаве та пафосне. Симпатія – надто безтурботна і тлінна. Це тяжіння. Тяжіння, що пронизало мене диким списом ще за першої хвилини нашого знайомства, але тільки тепер я відчула його солощавий біль трохи нижче серця. О, наївна душа, як необачно ти відчиняєш свої двері усім, хто одаровує тебе хоча б малесенькою краплинкою надії. Хіба ж ця надія така важлива для тебе, що прожити бодай день без неї для тебе невимовні муки? «Надія – то сонце моє, – обізвалася ніжна сопілка душі. – Як я даю життя людині, надія дає життя мені. Що я без неї? Просто пітьма».
Пітьма... Мряклою плямою про хлопця нагадував лише кам'яний кинджал, що він спочивав на прастарій рукописній «Книзі Тіней». Обережно взявши ніж до рук, я придивилася до виняткової символіки на клинці. Вісім кіл із невідомими написами сяйнули у зорінні свічки. «Що вони таке, ті таємниці, котрі ти борониш від мого ока? – прошепотіла я. – Що то за мова така дивна? Відай, не з наших часів...»
Деусів шкіряний записничок зненацька розгорнувся посередині, вловивши тонку стрічку моїх думок. Яскраво-сині літери звилися охайними прописами так, буцім хтось незримою рукою виписував їх на аркуші: «Запитай у світу, що він є, і він відповість тобі: «Я є те, що ти про мене знаєш». Тоді спитай у нього: «Як змінити тебе?», і він відкаже тобі: «Пізнай мене краще».».
«Пізнай мене краще... – подумки повторила я. – Але до чого тут власне світ, коли я питалася зовсім про інше?..» Мій погляд раптово впав на полицю із древніми фоліантами Священних Писань, немов сам Господь пригорнув його туди повітряною рукою. Без вагань, я дістала потрібну книгу, запалила другу свічу і заходилася читати.
«СТВОРЕННЯ СВІТУ
Невимовний Початок і його Думка:
На недосяжній і неописа́нній височині мешкає досконала й передвічна Енергія, яка зветься Першопочатком, Безоднею та Всесвітом. Вона безмежна і незрима, довічна й ненароджена, і перебуває у тиші та спокої незліченну кількість часу. Її Думка, Дар і Тиша існують разом з нею.
Розум та Істина:
Коли ж ця Енергія замислила вилучити із себе початок усього, вона помістила в матку – Тишу – насіння того, що було нею задумано. Сприйнявши це насіння, Тиша зачала і породила Розум. Істина була створена разом із ним. І всі укупі вони склали першу піфагорійську Тетраду, яка зветься корінням усіх речей, бо поєднує в собі Всесвіт і Тишу, Розум та Істину.
Поява Господа:
Опісля, Всесвіт витворив Того, Кого називають Батьком і Господом. Саме Він є витоком усього, що згодом виникло, і засновником Світу Господньої Повноти – Плероми*. Зовні Його оточує жива вода світла, немов тонка захисна оболонка, – незбагненний і безсмертний еон Барбело.
Створення Архонтів:
Витявши з себе дві рівні частини, Господь створив чоловіче і жіноче начала і нарік їх Проархонтами*. Саме з них почалося велике покоління Архонтів – правителів і Творців Зовнішнього світу*. Обдарував Господь одного Світлом, а другого Пітьмою, і нарік їх Адамасом, як червона земля, і Ліліт, як темний місяць. І сказав їм: «Віддзеркалюйтеся в очах одне одного. Серцями ж кохайтеся щиро і віддано: ти, Адамасе, йди за Ліліт в усі дні життя твого, а ти, Ліліт, будь покірна Адамасу. Плодіться і розмножуйтеся, живіть у мирі та злагоді і нині, і повсякчас, і на віки віків». Архангели та Архідемони виникли водночас із ними, аби охороняти та захищати їх від хибних шляхів.
Слово, Життя, Людина та Віра:
Архонти ж утворили Слово і Життя. Від союзу Слова й Життя постала ще одна пара: Людина і Віра. Разом вони склали Всесвітню Огдоаду* – іпостась Зовнішнього світу. Вона полягає у чотирьох йменнях (Всесвіт, Господь, Слово, Чоловік), кожне з яких і чоловіче, і жіноче водночас, оскільки Всесвіт поєднався зі своєю Думкою, Господь з Істиною, Слово з Явою, а Чоловік із Вірою.
Створення Матеріального світу і душі:
Зі страху, печалі і хиткості духовних сутностей виникла матеріальна природа. Самі ж вони, зменшившись у розмірах, перетворились на душевних створінь, властивих нерозумним живим істотам, тваринам і людям.
Першоелементи виникли з сумнівів та відчаю. Сумнів надав початок землі, страх – воді, джерело повітря – смуток. Вогонь живе у кожному з цих почуттів, як принцип смерті і руйнування, нагадуючи про нерозумність, яку приховано в усіх цих страстях.
Створення Небес:
Розподіливши усіх сутностей Зовнішнього світу на матеріальних і душевних, Архонти створили шість Небес: із них п'ять нематеріальної природи, і лише одне – матеріальної. Самі ж Архонти знаходяться над ними, у сьомому вимірі – Плеромі. Всесвіт же існує у восьмому безкрайому вимірі.
Три природи:
Таким чином Світ розподілився на три природи. Матеріальна* повинна із необхідністю загинути, адже вона не здатна увібрати в себе подих безсмертя. Душевна* природа, проміжна між матеріальною та духовною, вчиться через почуття і здатна скеровуватися в будь-якому напрямку. Духовна* природа створена задля того, щоб удосконалювати й оформлювати душевну природу, навчати її та спрямовувати вгору. Саме тому вона зветься «внутрішнім сяйвом».
Дванадцять еонів:
Від діади Людини та Віри утворилися дванадцять еонів*, що були названі: Посланцем і Релігією, Батьківським і Надією, Материнським і Любов'ю, Вічним Розумом і Розсудливістю, Церковним і Благословенною, Жаданим і Мудрістю. Еони ці перебувають у безмовності й незбагненні.
Внутрішня межа:
І створив Господь деяку стримувальну силу, що пильнувала підступи до меж Плероми, де мешкало Його невимовне Величчя й Архонти. Розділяючи Зовнішній світ і Господній, ця сила споконвіку приборкує людську допитливість і пристрасть до пізнання незбагненного та зветься «внутрішньою межею».
Конфлікт світла і темряви:
Одного разу, проходжуючись небесними садами Плероми, Адамас відчув непереборну гординю у серці своєму, і мовив він тоді до своєї коханої та дружини Ліліт: «Сонце не таке палке, як полум'я серця твого, мила; і небо не таке бездонне, як глибина очей твоїх прекрасних. Уся ти довершена і бездоганна, як сам Усесвіт, але навіть попри це, я нізащо не впокорюся тобі, Ліліт. Тобі бути ладною угинатися піді мною, адже я є світло і створений для добра, а ти – темрява, зло твій уділ». Вона ж відповіла йому: «Я ніколи не скорюся тобі, Адамасе! Ми обидва рівні, тому що разом були створені з одної матерії у той самий час, і разом мусимо владарювати світами рівною мірою». Той же знехтував її словами і продовжив наполягати на своєму. Тоді розгнівалася Ліліт, промовила несказанне Ім'я Господнє та...»
Несподівано почувся стукіт. Жахнувшись, я відклала книгу і заціпеніла: кому могло спасти на думку турбувати мене о такій годині?.. Відтак, обачливо сховавши ніж до жебні*, навшпиньках підійшла до дверей.
– Хто там?
У відповідь пролунав старечий кашель і рипіння голосових зв'язок:
– Сенека моє ім'я.
Я відчинила двері. На порозі стояв маленький сивоголовий чоловічок. Обличчя було покраяне зморшками, борода сріблилася, звивалася кучерями майже до поясу. Він мав цілком злиденний та брудний вигляд, але його очі... блакитні, великі та надто пильні, таїли в собі якусь особливу мудрість: тиху, важку і трішечки напружену. Тож, повністю зневаживши внутрішній неспокій, я миттєво пройнялася співчуттям до нього.
– Чом же так пізно, дідусю? – спитала я, запрошуючи його до хати.
– Пшепрáшам*, пані, заблукав. Мандрівник я. Світ позбавив мене притулку, ще коли я був зовсім юним хлопчиськом, – він засмучено повісив голову. – Та коли Ваша ласка, дозвольте залишитися на ночівлю. Будьте певні, я Вам гідно за це віддячу.
– Ні до чого мені Ваші дяки, дідусю. А заночувати дозволю, – посміхаючись промовила я, заварюючи у порцеляновому чайнику трав'яний напій.
– Дарма відмовляєтесь, пані. Я ж бо мольфар польський, – старець прицмокнув, злегка повівши головою.
Потім неквапно дістав темну файку, підпалив та видихнув клуб запашного диму. Срібний крук блиснув діамантовим поглядом із персня на його пальці та відгукнувся в мені почуттям дежавю: десь я його вже бачила.
– Дивно, – продовжував старий, – як дивно: випадковості завжди знають, де і коли їм траплятися, та, чомусь, люди постійно недооцінюють їхньої значущості.
Я невпевнено склала спітнілі долоні, розмірковуючи над його словами.
– Помізкуйте, пані. Либонь маєте певні питання? Здається, я в змозі Вам допомогти.
Замислившись, опустила очі додолу. Чи варто перетинати межу дозволеного, задля того щоб усе життя приховувати свої знання? І наскільки велика ціна кари?.. Знову вагання... Немає нічого гіршого, за ці вагання, притаманні з усіх істот лише людині.
«Ти даєш мені відповідь, – подумки звернулася я, – але не даєш сміливості її почути. Навіщо? Навіщо, коли я не просила Твоєї ласки, Господи? Чи Ти просто дражниш мене з небес, знущаєшся з маленької безпорадної долі, спостерігаючи за тим, як безжально вона розривається між «за» та «проти»?..
Я заклинаю Тебе негайно дати мені впевненість, або навік приборкати мою цікавість сталевими ланцюгами Свого наказу! Лиш не дай мені помилитися, Господи. Благаю, не дай помилитися...»
По секунді ривком витягла ніж із кишені, твердо поклавши на стіл перед Сенекою. Нехай чарівниця-ніч пробачить мені надмірну допитливість і дозволить хоча б мелькома зазирнути під вуаль безмежних неземних знань.
– Це надзвичайно старовинні й конче цінні печаті, – завідомила я, тицьнувши у філігранні символи на клинці, – проте без належного розтлумачення з них аніякого пуття.
– А й справді цікаво, – задумливо протягнув старий. – То, пані, певно енохіанський шифр*, – чаклун на деякий час затнувся і почав схвильовано нишпорити дірчатими кишенями. – Тілько хвилинку, пані.
З лівої кишені кобеняка він дістав зібганий аркуш паперу із латинськими буквами-відповідниками загадкового шифру.
– Сподіваюся, це Вам допоможе, – мовив він, вкладаючи папірець до моєї долоні.
Я загублено подивилася на свої пальці, які нині боязко стискали ключ від усіх тих питань, що повсякчас турбували людство. Тонка усмішка насолоди повільно проступила на моєму обличчі. Дивний, дивний світ, наскільки непідйомними здаються твої задачі, і як направду нехитро вони вирішуються. Запитай-но у мене зараз, що ти є, і я без сумнівів відповім тобі: «Простота. Ти є простота, спотворена одвічною людською схильністю тебе ускладнювати».
Ступаючи гнучко, анданте, я порхнула до вікна і протягнула білу руку з кинджалом ближче до місячного сяйва. Юна Єва урадувалася в мені німотним сміхом, несито вкусивши заборонений плід знань.
Жага... ні, потреба знань – саме вона є двигуном еволюції і найціннішим прагненням людини. Але чи не вона ж є причиною її духовної слабкості? Адже ті, хто не воліють знань, знання створюють, люди кличуть їх Богами...
Вітер зухвало увірвався в мою кімнату, захлипнувши двері старої шафи. Сенека тим часом загасив люльку і безцеремонно звалився на ліжко, поринувши у глибокий сон.
Примітки:
* Плерома - простір, в якому перебувають вищі духовні сутності, еманації Господа; дім Господній.
* Проархонт - вищий чин Архонтів, найбільш наближений до Господа.
* Зовнішній світ - світ за межами Плероми.
* Всесвітня Огдоада - вісім початкових понять Зовнішнього світу.
* Матеріальна природа - нижча природа.
* Душевна природа - середня природа.
* Духовна природа - вища природа.
* Еони - несвідомі духовні сутності, еманації Господа, які заповнюють простір.
* Жебня - діал. кишеня.
* Пшепрашам - з польськ. перепрошую.
* Енохіанський шифр - штучно створена мова, яка використовувалася для шифрування таємних текстів переважно езотеричного та теософського характеру, а також для контакту з потойбічними сутностями.
Коментарі