- Все на світі свою душу має, - Кажу я і не довірливий погляд помічаю. - Хіба сонце має душу, воно лише на небі сяє? - Ти так упевнен, що серед нас воно не гуляє? - Тобі вірити немає сенсу, бо сонце і місяць безсмертні. - Тоді слухай,слухай, - і до рук беру я лютні. " Повзуть маревом тумани над полями, Золотий вінець виглядає над горами, Ковзає між гаями, між степами, Відбивається від озера сьомома кольорами. Це той хлопчина злоторусий, світлоокий Такий простий собі веселий та високий. Він сіє радість світом, полюбляє щирий сміх Хоч його ніхто не бачить, він щасливіший за всіх. Споконвіку Сонце сяє, сипле златом скрізь, Не було і дня, щоб хлопець розкрив мішечок гірких сліз. Сонце радісно співало, грало, пригало, скакало Та й вже стомилось, то тоді легенько до землі припало. Він все лежав, гледів у небо, відчувши лоскот трав. Хлопець й не помітив, як заснув під тихий шелесток дібров. Відкривши очі, Сонце бачить, що небо палає, червоніє, А перед ним дівчина сидить і волоссям срібніє. Уся бліда, тоненька, у синьому платті, спиною до нього, І дивиться далі, як чорніє гірна смуга. -Тобі вже пора, роздається тихенько і майже не чутно. Та хлопець все сидів й дивився, всміхнувшись привітно. Від тоді до поля він вертався щодня, Щоб побачити дівчину-закінчення дня. А вона все мовчала, не хотіла сказати, Та Сонцю не треба, про що там мовлять дівчата. Так вечір за вечором вони сиділи вдвох, Так день за днем вона чекала сонячний крок. Сидять, мовчать - і тут стиха лунає: - Я Місяць, твій ворог, чого ти чекаєш? Одповіло тоді Сонце, бавлячись колоссям: - Цікаво тоді, чого я милуюсь вороговим волоссям? Рік за роком, весна за зимою, а за нею вже літо, Час все йде, сніг тане, розквітає навкруг, і здіймається жито. А Сонце собі щось похмуро сиділо, марніло: Щось не давало спокою ні душі, ні тілу. Вже не стрибало, не сміялось, не спало Хто ж таке бачив, щоб Сонце Місяць покохало! Не судилось їм разом свій союз укріпити, Бо люди без них і кроку не можуть ступити, Бо раптом помітили, що Сонце коло них не грає, Не сипле їх златом і смішинки не кидає! То відрізали путі, що вели до того поля І де ж та ваша просвітлена, уславлена воля? Минув час, і дівчина до зірок звернулась: - Мої любі подруженьки, де же ви ділись? Я вас благаю, крім вас і мене тут немає нікого, Прошу поможіть, я ж не зможу без нього. - Чи так ти кохаєш, - одізвалися зорі, - Що згодна на все? - лунали голоси суворі. - Звісно кохаю, без тями кохаю, Милуюсь, сумую за його руками. А очі, ті очі, що й небо блакитне В них колір бере і ними квітне. Споконвіку я одна, ніхто не зустрічає Не кохає, і, тим паче, ніхто не помічає, - Тоді слухай, - сказали, - як хочеш любити, То матимеш змогу із Сонцем ти жити, Щоб люди не вештались і вам не заважали, Щоб вогник палав між вашими серцями. Але май на увазі, Місяць і Сонце- безсмертні створіння Коли вік підійде, то ви - знову нове покоління, Без права на помилку повинні зустрітись, кохати, щоб там не стало. Інакше згасне навіки й Сонце, і Місяць над вами. Минали роки, покоління зникали Приходила весна, нові епохи наставали. І Місяць, і Сонце кожного разу намагались зустрітись, хоч не одразу. Кожного віку, в кожнім житті Вони поспішали один одного знайти. " Мелодія стихала, зупинилися струни. Я видохнув гучно і закінчив свою думу: "Он дівчина йде, білява синьоока, Он, стоїть хлопець з очами, як небо глибоке. Одразу не скажеш, що це Місяць і Сонце, Хоча кому знать, може це лише незнайомці? " - Ви кажете так, ніби бачили все од початку? - Друже мій милий, звідки ця гадка? - Ви безсмертне створіння, що Землю створило? - Не знаю, не скажу, ніби пам'ять обпалило, Але пам'ятай - в світі не все щасливо вдається Але, хто сьогодні плаче, завтра- сміється! Своєю дорогою вперто іди, сміливо аж до самого неба, Бо твоє життя, залежить від тебе!