- Привіт, сестричко.

Голос, до болі знайомий, такий, яким його запам'ятала Оріана, в той день, коли Мія назавжди покинула їх дім.

Вона намагалась вдивитись в обличчя, котре змінилось, стало серйозним, зі шрамами. Шкіра більше не виглядала ніжною та білою, вкрилась пігментними плямами та посмуглішала. Волосся все таке ж кучеряве, тільки фарбоване у світлий відтінок та закоротке для жінки.

Дівчина затримала погляд на пристрої, що замінив голос сестри.

- Мія? Це справді ти? - запитала вона тихо. - Чому ти виглядаєш, як чоловік?

- Це я, Орися, обіцяю тобі все розповісти, але не зараз і не тут. Тобі стане краще і ми поговоримо.  А зараз..

- Зажди, поясни мені, чому ти зараз тут, а не вдома? Не з батьками? Що з тобою сталось?

- Оріана, занадто багато запитань! - незнайомо суворо прозвучав голос сестри.

- Як ти можеш після стількох років так спокійно сидіти і наказувати мені щось?! - вирвалось у дівчини. Вона похмурила брови та набрала повні легені повітря. - Ти хоч уявляєш, як воно, хоронити найдорожчу людину в своєму житті?

- Уявляю... - прошепотіла Мія, однозначно згадуючи щось своє, те, що засіло глибоко в середині, десь під загрубілим шаром шкіри, яку вона натягнула, ставши командиром наземного племені.

- Ти не смієш мені наказувати, я більше не твоя маленька сестричка Орися, я - доросла людина.

Мія з насмішкою сприйняла ці слова, їй зовсім не подобалось те, з яким тоном зверталась до неї сестра:

- Ти поводишся гірше дитини, бо твоя безрозсудність ледь не погубила тебе та Данієля, хоча він тобі життя врятував, за що я йому безмежно вдячна. А тепер ти повинна відпочити і вчинити, як доросла людина, тому що тобі не можна хвилюватись, а навпаки, відновлювати сили та зі свіжою головою вислухати мою історію!

- Це ти винна в тому, що я зараз лежу тут, ти викрала мене, витягла з безпечного місця на поверхню, де мене хотіли забрати якісь чужаки, потім хотіло вбити два монстри. Та я ледь не померла через тебе! - розпалювала полумя Оріана, все ще намагаючись вірити у свій народ.

- Тебе хотіли знищити! Утилізуівти, як непотріб. І якби не я, то ти б вже стала добривом для ферми, тому не варто забувати, завдяки кому ти ще жива.

- Ти брешеш! Ви всі мені брешете! Поверни мене додому, у мене більше немає сестри, я поховала її багато років тому.

Слова Оріани боляче врізались її просто в серце. Знала б вона, скільки часу Мія готувала її порятунок, скільки шукала шлях зламати капсулу. Вона планувала самостійно зробити так, щоб сестра потрапила на утилізацію, але не очікувала, що саме через мутацію. Їм навіть не довелось докладати начних зусиль - система зробила все замість них. Але Мія ризикувала своїм народом, а таке рішення було найважче прийняти. За життя сестри вона пожертвувала іншим, і від цього Мії важко на душі, хоча подібні історії не рідкість на поверхні.

В її память щоразу врізались епізоди з життя до переродження, коли вона наївно вірила, що робить важливий вклад у сіспільство,тільки от реальність виявилась жорстокішою і набагато страшнішою. 

- Оріана, зараз ти заспокоїшся. Мені вже час повертатись до роботи, тому я залишу тебе, щоб ти все обдумала. - холодним голосом промовила вона, хоча на душі залишився хвилюючий осад.

- Твої дії змушують мене запевнитись, що ти вже не та, ким була. - з гіркотою прозвучав голос Оріани.

- Ми обидві змінились, стали зовсім інші. Якщо ти хочеш повернути сестринство, то варто послухати мене та спробувати повірити. Я також не могла прийняти реальність, однак все, що ти зараз бачиш, ця маска, спалена шкіра, відсутність голосу - це все завдяки нашій так званій "підземній родині", і якби не ми, то тебе б вже не було в живих. Змирись і прийми це як факт. Я поясню тобі все пізніше, коли ти зможеш спокійно мислити. 

Мія піднялась, одягла назад свою маску та вийшла з кімнати, залишаючи сестрі лише відчуття самотності та розгубленості. Оріана не впізнавала цю дорослу жінку, що намагалась вчити її життю. Вона пам'ятала сестру, її добру, хоча й часом сувору посмішку, голос, запах. Тепер же це була зовсім інша людина, і можливо варто було б їм поспілкуватись, дізнатись історію одна одної, проте дівчині здавалось, що весь світ раптом обернувся проти неї, навіть новоспечена сестра, і та намагається зламати її реальність. Все це нагадувало страшний сон.

Оріана заснула. Від нудьги вона багато спала, часом їла, писала у записнику та перечитувала старі історії. Її ніхто не провідував, окрім звичайно лікаря, кілька днів. Їй стало краще. Вона відчула, як сила просочує її тіло, як рана на долоні потрохи затягується, як легко стає дихати. Оріана часто обдумувала той факт, що могла загинути, тому що виявилась особливою, стійкою до зовнішнього світу, і через це її хотіли перетворити у добриво для ферм. Вона часто торкалась шиї. Місце для чіпа поволі зменшувалося, однак здавалось, що в той день грубіян вирвав щось дуже цінне у неї з тим пристроєм. Ніби частинка пазла навіки втратилась і тепер Оріана бачить неповну картину.

Сьогодні лікар сповістив, що дівчина може бути вільною. Їй вручили новий дивний одяг, взуття нарешті підходило за розміром і більше не здавлювало пальці. Весь цей час вона мріяла сходити у ванну, забути лікарняні стіни і побачити інших людей.
На виході її зустріла незнайома жінка, котрій на вигляд було не більше сорока. У неї була темна смугла шкіра та довге волосся, вплетене у сотні тонких косичок. Оріана мимоволі задивилась на низ, роздумуючи, що її світле тонке волосся ніколи не зможе пережити такої зачіски. Зараз воно їй, як ніколи заважало: брудне та спутане, все ще перемазане кров'ю, хоча й заплетене в тонку косу. Дівчині хотілось позбутись його, відрізати, хоча й мама страшенно ним гордилась і не дозволяла їй навіть сантиметра відрізати.

- Привіт, мене звуть Сандра, я тут щось типу головної. Ходімо, я покажу тобі все тут, твоє місце та допоможу з вибором зайнятості. Бос сказав, що тебе можна розприділити в загін, тому ходімо на невелику екскурсію.

Оріана сором'язливо пленталась за Сандрою, намагаючись не впасти. Ноги ледь тримали її, постійно плутались через хвилювання. Вони пройшли довгим коридором, котрий осівітлювали дивні маленькі лампи у стінах.

- А де ми взагалі? - наважилась запитати дівчина.

- Ми під землею. Це був раніше бункер, не лише ваші багачі пішли під землю у період радіаційної небезпеки. Простим людям довелось виживати, і наші предки знайшли це місце. - холодним тоном відповіла вона.

Оріані стало не по собі від поведінки супутниці. Вона також ненавидить її, як і всі інші.

- Тут у нас головна зала збору. - вказала вона рукою на просторе приміщення. Бункер був сірим і темним, якщо порівнювати з їх містом. Однак кімната все ж здавалось величезною, і доволі комфортною. На підлозі лежали килими, на стінах висіли сотні малюнків дітей, а залу освітлювали лампи, що звисали з відусіль. Тут кипіло життя, діти бігали, хтось читав книги, хтось спілкувався. Люди такі різні, в кольоровому одязі, у всіх свої справи. На неї майже не звернули уваги, лише діти випадково зачепили, пробігаючи повз.

- Ходімо, я покажу тобі кухню, жилий комплекс та нашу ферму.

Жінка водила її безкінечними коридорами. Так дивно було проходити повз людей, які не помічали її, відводили погляд, всім своїм виглядом показуючи, що не раді присутності щура.

- Тут у нас спальні, ванна одразу по коридору. Будь обережна, чоловічі в тих же дверях направо. У нас є різні зони сну: жіноча, чоловіча та дитяча. Там у нас туалети. Ходімо до твого ліжка.

Вони увійшли у простору залу з десятками двохповерхових ліжок. Оріана впевше бачила їх, тому уважно оглядала все навколо. Тут також було багато малюнків, невеликі столики стояли біля кожного ліжка. В приміщенні знаходилось доволі багато дівчат та жінок, хтось з дітьми, але в цілому не так людно, як в головній залі.

Оріані виділили ліжко та власну поличку, куди їй поки нічого покласти.
Вона глянула на другий поверх. Там мирно спала незнайомка, на вигляд одного віку з Оріаною.

Далі Сандра показала їй ще кухню, де трудились кухарі, їдальню, невелику ферму з тепличками, котрі дівчині також довелось бачити вперше, залу для навчання дітей, де саме велись уроки, тому їх туди не впустили, командирський блок та зони відпочинку.  В цілому Оріана відчула кожен пройдений дюйм вже коли екскурсія закінчилась і вона ледь доплелась до столу в одній з зон, де її вже чекало кілька нових людей.

- Сідай, Оріана. Це - головні загонів, куди ми тебе можемо розприділити. - скомандувала Сандра.

Першим їй представили містера Ніла, котрий керував фермами, далі місс Тринідад, котра займалась пошивом, ще місіс Фінч, що вела шефство на кухні та нарешті місіс Лі, що слідкувала за чистотою в залах.

- У нас у кожного є свої обов'язки, тому ти можеш розповісти нам, що ти вмієш, щоб ми могли допомогти тобі визначитись. Я займаюсь навчанням дітей, але скажу відверто, що тобі дітей я не готова довіряти, навіть якщо Бос за тебе ручається, тому вибір лише між цими варіантами.

Чесність вдарила Оріану, наче ніж - швидко і болісно. Їй обрали такі професії, щоб вона меньше знала і більше працювала. Дівчина була впевнена, що у них так само є наукові відділи, в які її не посвятили, і в цілому ті, хто бігали по поверхні також займали важливі посади. Їй не довіряють і це оправдано, хоча й несправедливо. Якщо їй судилось померти і стати добривом, то все ж цей варіант не був для неї програшним - її годують, є безпечне місце та заняття.

- Що ж, шити я не вмію, як і готувати. В цілому нас не вчать ремеслу до цього віку, тому я в цілому майже нічого не вмію робити руками. - тихо промовила вона, боячись підняти погляд свої сірих очей на присутніх. Вона відчувала холод всіх присутніх, тому навіть не намагалась сподобатись їм.

- Що ж, тоді ферми або прибирання. Місіс Лі, ви могли б навчити нашу густю тримати мітлу? Або ви, містере Ніл, чи є у вас потребність у кадрах на фермі?- звернулась Сандра до присутніх.
-
Насправді, у нас зараз достатньо працівників, тому я думаю наша гостя може допомагати на фермі, так містере Ніл? - заговорила Місіс Лі. - Тимпаче у нас багато добровольців, а от у вас завжди дефіцит любителів рослин.

Оріана знала, що жінка просто не хотіла з нею зв'язуватись. Це було чутно в її голосі, що злегка тремтів, коли вона озвучувала свій погляд. На тому й вирішили. Оріана буде працювати на фермі.

- Ти можеш прийти одразу ж, як освоєшся. Думаю, кілька днів можна відпочити. - промовив теплим голосом містер Ніл. Навколо його карих очей з'явились зморшки. Він перша людина, яка щиро їй посміхнулась. Цей чоловік, вік якого наближався до приблизно шестидесяти, голову якого вкрило сиве волосся, а під нігтями все ще виднівся бруд від парників, зігрів її своїм відношенням. Оріані раптом захотілось закричати на всю кімнату, розтрощити все навколо, розбити ці дурні лампи на стінах, але вона стрималась. Проковтнула сльози, глибоко вдихнула і відкрила очі.

- Можна мені у ванну сходити? - невпевнено запитала вона Сандру, коли та проводила її до спалень.

- Твій рушник на ліжку поруч з білизною та одягом, який на тебе виділили. Моя тобі порада - зачини свою поличку на ключ, тому що не всі будуть такими терпеливими, як ми, а особливо ті, в кого близькі загинули через щурів. І будь певна, їх тут достатньо. - попередила її жінка.

- Але я ж не винна! Я навіть не знала, що... - заперечила Оріана.

- Ти одна з них, а отже всім плювати, наскільки ти цікава людина, тому що для них ти будеш завжди обличчям свого народу. - перебила її супутниця. - Краще тобі вести себе тихо, можливо вони звикнуть. Мій син загинув, коли пішов на полювання. Його застрелили ваші солдати. З їхньої групи ту перестрілку пережили троє. Інші п'ятеро... - вдихнула вона і продовжила, -  його дружина та дворічна дитина залишились без батька, а я без сина. Я дивлюсь на тебе і бачу лише білого щура, хоча й знаю, що ти також чиясь дитина. І напевне твої батьки також зараз плачуть, адже тебе викрали.

Оріана задумалась, чи плачуть за нею і з цими думками направилась до ванної, не забувши зачинити свою поличку, заховавши туди свій записничок.

Вона увійшла у кабінку. Зараз тут було пусто, тому вона спокійно зняла одяг, розглядаючи своє тіло у дзеркало. Вона значно схудла, залишилось кілька жовтих синців, що незвично виділялись на її блідій шкірі, обличчя стало ще блідішим, а очі - ще світліші. Вони зараз здавались майже білими, на фоні синців. Увімкнулась вода. Оріана змила залишки бруду з волосся, кілька разів намилила себе, сподіваючись змити всі спогади, але не вийшло. Тіло скувало, дихати стало втричі важче, а нігті до крові вжались в долоні. Вона випустила першу сльозу на волю, а потім ще кілька, поки не виплакала всі сльози. У кімнаті вона була одна, тому дозволила собі поплакати, хоча б зараз, хоча б цього разу.

Висушивши волосся доісторичним феном, вона ще раз глянула на себе у дзеркало. А потім взяла ножиці з полиці і відрізала своє довге біле волосся, вище плеч, не зовсім рівно, але вона нарешті звільнилась від цих важких кайданів. "Яке кліше" - подумала вона про себе. Можливо колись вона пожалкує про це, але не зараз. В середині щось померло, і напевне це було її колишнє життя. Дороги назад немає. Вона не потрібна тому суспільству, а в цьому дівчину ненавидять уві, напевне й сестра не рада, якщо досі не зв'язалась з нею.

Оріана одяглась і повернулась до свого ліжка. Сусідки вже не було. Певне дізналась, хто тепер біля неї спить і втекла геть. Всі її відверто ігнорували, однак можливо це на краще. Так легше, вона не зобов'язана ні з ким спілкуватись, а отже уникає ризику почути чергову образу.

Продзвинів дзвінок, що злякав дівчину не на жарт. Вона підскочила з ліжка і вдарилась головою об перекладену другого поверху. Ніхто не звернув уваги, всі спокійно вийшли, обговорюючи, що сьогодні подадуть на вечерю. У медичному відділі дзвінка не було. Певне динаміки стоять не у всіх кімнатах.

Оріана була рада, що її поселили в самому кутку кімнати. Вона закрила шторкою свій острівець беспеки, увімкнула ліхтарик над головою та почала виводити дивні лінії у записнику своїм олівцем. Сторінок залишалось не так багато, але ще були записки, поверх яких можна щось зобразити. Сьогодні її натхненням стало те, як валялось її біле волосся на підлозі. Вона малювала янгола з коротким волоссям, що тягнувся рукою до неба.

Так вона й заснула, обіймаючи записник.