Вони рухались довгим коридором, пробираючись все глибше у наше місто. Оріана і ще п'ятеро щасливчиків, котрим так і не вдалось підібрати напрямок чи призначення. Батьків вона більше не бачила. Їм лишень сповістили, що та відправляюсь в кріосон. Дівчина з чарівним довжилезним рудим волоссям, темношкірий хлопчина, два близнюки та низькоросла азіатка стали супутниками Оріани у цю смиренну дорогу. Ніхто не розмовляв. Двоє працівників та декілька солдат супроводжували групу підлітків, розповідаючи правила заглиблення, що робити після пробудження та чого очікувати в процесі сну. Вони підійшли зовсім близько до широких дверей з кодовим замком. 124896. Пам'ять на числа у Оріани завжди була дивовижною. Дивно, що це не врахували, як талант. Чіп все ще поболював, віддаючи імпульсами у спині, та недаючи розслабитись.

У широкій залі, схожій радше на космічну базу, перебувало близько півтори тисяч капсул для кріосну, третина яких вже була заповнена. Їхнє суспільство не було великим, і в цілому народжуваність відслідковувалась і регулювалась. Однак Оріана не очікувала побачити таку кількість переповнених камер. Мама розповідала, що ці капсули побудували на випадок загрози життю суспільства, однак з нашим захистом потреба у них відпала, даючи можливість зберігати здорових людей для заселення планети в майбутньому.

- Ви заснете і навіть не зрозумієте, як пройде пара сотень років. За показниками наших шановних науковців та гвардії безпеки, Земля все ще не придатна для проживання, але вони шукають вихід і скоро знайдуть рішення, тому ви щасливчики, що доживете до дня прориву! - з радістю та натхненням розповідав нам працівник.

- Скажіть, а скільки зазвичай таких як ми на відборі буває? - запитав темношкірий юнак, нервово почісуючи голову.

- Важко сказати. Кожного року по різному. Минулого року було близько десяти. Все ще хвилюєтесь? Діти, пам'ятайте, що ваша місія така ж важлива, як і у інших. На жаль вашим талантам не знайшлось місце у цьому суспільстві, але у вас є можливість бути корисними у майбутньому! Хіба це не чудово? - тепло посміхнулась жіночка середніх років. - Так, ну хто у нас самий сміливий?

Темноволоса дівчина почала тихо плакати, кусаючи губи.

- Я не хочу в сон, я хочу до батьків. Будь ласка, я можу бути корисною зараз! - благала вона, переминаючись з ноги на ногу. Її страх Оріана увібрала в себе не гірше губки, тіло покрилось мурашками, а в горлі пересохло. Невже справді є загроза їхньому життю? Їй згадалась Мія і її широкі карі очі, схожі на батькові. Ось би та була поруч зараз, ось би підтримала Оріану.

- Я хочу бути першою. - сміливо виступила азіатка вперед. -  Давайте вже покінчимо з цим, я хочу побачити майбутнє! - впевнено прозвучав її голос.

Працівниця широко посміхнулась і провела їх до шести капсул, що вже підготовлені очікували їхнього приходу. Оріана тремтячими руками допомогла собі залізти на ложе та почала вгамовувати паніку. Її думки щоразу повертались до Мії, матері та братика з сестрою, згадалась бабуся та її добра посмішка. Чому старі люди йдуть так швидко? Чому їм допомагають швидше закінчити життя, а не заглиблюють в сон, як зараз роблять з нею? Вона б хотіла прокинутись з бабусею одного дня і щасливо прожити життя. Однак це всього лиш етап для виживання. Ресурси обмежені - попереджають їх весь час.

Оріана закрила очі, очікуючи продовження. Капсула закрилась, повітря повільно почало наповнуватись дивним запахом. Капсула заїхала у сховище. І коли Оріана вже очікувала глибокооо та солодкого сну - нічого не трапилось. Вона зачекала ще трохи, однак нічого так і не відбувалось. І тут дівчину охопила страшенна паніка. Вона опинилась у зачиненому просторі, в темряві, одна. Вона почала барабанити по стінах капсули, проте її ніхто не чув. Страх огорнув її холодними пальцями, повітря ставало все меньше, а нудота все блище підступала до горла. Повинен бути вихід, потрібно якось подати знак про життя. Її капсула вийшла з ладу і це повинні помітити.

Пройшла година. Оріана безрезультатно намагалась достукатись, повітря повільно закінчувалось і від цього дівчині ставало все страшніше. Невже вона помре тут? Її тіло знайдуть предки, коли від нього не залишиться й пилу. Інші прокинуться і щасливо зустрінуть свій перший світанок на Землі. А вона стане добривом для рослин. Як же вона хотіла б побачити справжнє сонце, відчути подих вітру, почути спів птахів та обійняти пухнасту кішку. Вона змирилась, повірила, а тепер помре ось так марно, навіть не побачивши сім'ю. Вони певне ніколи й не дізнаються про те, що з нею сталось.

Оріана заплакала. Вмиваючись гіркими сльозами, вона зжимала тонку книжечку в руках, яку так вміло прихопила з собою. Діставши кишенькового олівця, вона написала останню фразу:"Залишайся сміливою".

Години йшли. Повітря поволі закінчувалось. Дихати ставало все важче, вдих вона тепер робила  меньш глибоким, намагаючись зберігати спокій. В її серці таїлась ще віра, що її витягнуть, врятують від страшного кінця. Однак чуда не сталось, як би вона не докладала зусиль, щоб барабанити по скляній кришці. Кисті її пальців перетворились у кашу із крові та стертої шкіри, все тіло покрив липкий піт, а обличчя - сльози.

Врешті Оріана здалась. Заплющила очі, намагаючись згадувати щасливі моменти з дитинства. Легше помирати, якщо знаєш, що прожиті роки були відносно щасливими. Дихати ставало неможливо. Вона просто в один момент провалилась в темряву від нестачі повітря. Можливо така смерть і не була найгіршим варіантом.

Їй снився спогад з минулого. Мія збирала речі, плануючи поїздку.

- А це справді так сикретно, що ти не можеш навіть мені розповісти? - вкотре випитувала Оріана у своєї улюбленої і найближчої сестри. -Я також хочу бути у Гвардії, щоб з таким обличчям збирати речі. Ти ж всього лиш другий рік там, як вони можуть довіряти тобі такі завдання? - обурилась дівчинка.

- Орися, не забувай, хто наша мама. Вона мене ще задовго до служби тренувала. Думаєш мене просто так система туди визначила? Мама зробила все можливе для цього. - усміхнулась Мія, збираючи у високий хвіст своє кучеряве світле волосся.

- А я не знаю, ким я буду. Напевно мене взагалі вб'ють, як бабусю! - пробурмотіла Оріана.

- Ти ж знаєш, що це не вбивство, а наш обов'язок перед молодим поколінням, якщо ми хочемо вижити. Йди сюди. - підізвала Мія до себе меньшу сестру. Для неї та була цілим всесвітом, і важко було йти в таку небезпечну місію, покидаючи рілний дім. Вони не перші, хто ходить у експедиції, однак ніхто ще не повернувся додому, щоб розповісти, що вони бачили. Все ж зв'язок ззовні переривається. Мія боялась, але їй хотілось бути тою геройкою, котра зуміє принести гарні новини, заради сестри, заради сім'ї. - Послухай, ти мрієш бути художником. Але це поки не те, що нам потрібно, розумієш? Якби ти краще вчила креслення, то змогла б стати інжинером, і твій вклад був би безцінним.

- Ти ж знаєш, що креслення - це не мистецтво. Я хочу творити, змішувати найяскравіші фарби. Ось, глянь.

Оріана протягнула сестрі блокнот, в якому зобразила їхнього молодшого брата, серед високих дерев у лісі. Малюнок був виконаний вуглем, ним же був і надпис під  зображенням. "Смирення - не мій шлях". Мія посміхнулась і розтріпала волосся молодшої кровинки. Оріана вручила їй малюнок сім'ї на пам'ять. Тоді ше не було Наталі, зображення не повне. Дівчина сподівалась його домалювати, коли сестра повернеться, однак через два роки змирилась. Прийняла долю і більше ніколи не бралась малювати. В ній наче щось померло. Вона навчилась приймати правила.

- Оріана, Оріана, вставай. Давай, давай! - чула дівчина чиїсь слова крізь шари свідомості.

- Худчіш, у нас немає часу! Я не можу їх довго тримати! - почулось з рації.

- Вона не прокидається! Ми запізнились, Кеп! - прозвучав стривожений голос. - Здається вона ледь дихає.

- Вколи їй те, що дала Бос і спробуй знову! - почулась відповідь.

Оріана відчула укол в руку і різко підірвалась з ложе, розкриваючи здивовані очі. Легені розкрились, різко впускаючи свіже повітря. Дівчина спробувала згадати, що вона тут робить, однак часу сфокусуватись їй не залишили.

- Послухай уважно. Ми зараз швидко позбуваємось твого чіпу, потім ти береш мене за руку і я тебе веду звідси. Якщо хочеш жити - виконуй все, що я тобі накажу, уяснила?! - суворим голосом вказав Ріані хлопець, грубо притримуючи її обличчя. Дівчина все ще не розуміла, що відбувається, однак кивнула головою. Він зайшов зі спини і різко вирвав чіп з її шиї. Сліпуча біль пронизала її тіло, змусивши вигнутись і вскрикнути. Її рот знову грубо прикрили рукою. Вона зіскочила з ложе і спробувала кинутись на втечу, однак ноги здавались чужими.

- Якого біса? - здивовано охнула вона, приземлившись на підлогу. Біла сукня залилась багряною рідиною, а долоні та коліна запекли від падіння.

- Ви там ще довго? Нам вже треба вибиратись! Тео більше не на позиції, його здається намагаються схопити! - почувся голос з рації. - І ще вони знають про чіп. Я блокую двері, однак на довго їх це не затримає!

- Вже йдемо. - промовив хлопець, підхоплюючи Оріану на руки. Дівчина вкотре охнула і спробувала вирватись, проте сил у неї зовсім не залишилось. - Так краще! - шипнув їй юнак.

- Куди ти мене тягнеш? Відпусти, тварина! - гиркнула Ріана, вкотре намагаючись вирватись з обіймів.

- І заради цього ми ризикували життям? Я настільки розчарований. Бос зійшов з розуму, якщо ми спустились за тобою! - виплюнув він роздратовано їй в обличчя.

- Що вам треба? Я нічого не знаю і не вмію, мене визначили, як непотрібну! - у відчаї зізналася Оріана.

- Ага, знаєм ми, вже чули про вашу "Систему"! Тільки от ти знаєш, що я тобі життя врятував? І перед тим, як називати мене твариною, спочатку хоча б в живу тварин побачила, дитя теплиць! - ще більше роздратувався хлопець. Він говорив незрозумілими для дівчини словами. Вона все ще не розуміла їх сенс.

- Кеп, куди далі? - запитав він кудись до вуха.

- Зараз наліво і прямо в кінець коридору. - почувся голос з рації. - Тео вже вийшов назовні. Він чекає тебе біля шлюзу. Вони занадто переживають за свою репутацію, щоб увімкнути тривогу. Яка жалість!

- Прийняв. - коротко відповів хлопець.

Неочікувано позаду почулись звуки топоту десятків ніг. Оріана мимоволі зжалась у плечах, очікуючи найгіршого.

- Кеп!

- Я бачу, зараз буде поворот на ліво, потім через два прольоти на право і уверх сходами. - скомандував голос з рації. Дівчину грубо закинули на плече і потягли лабіринтом коридорів.

- Допоможіть! Я тут! Хто-небудь! - раптом неочікувано для себе зааричала вона. А потім ще голосніше додала, - Оріана Моріц, я донька заступника Моріца! Худко сюди!

- Що вона творить? Заспокой її! - почулось роздратування з того боку.

- Якого біса? Замовкни, дуринда! - потрусив нею хлопець. У Оріани наче друге дихання відкрилось, коли вона зрозуміла, що її тягнуть на поверхню, тому почала бити по спині крадія кулаками, мотати ногами та кричати ще гучніше. Терпіння його увірвалось і хлопець різким рухом скинув її з себе, потім вліпив їй дзвінкого ляпаса і боляче вхопив за обличчя. У неї виступили сльози.

- Залишив би тебе подихати там, в тій камері, з іншими бідолахами. Тільки от життя дорожче. Замовкла і йдеш за мною, бо я тебе просто тут приб'ю.

Для підтвердження він дістав пістолет і направив їй поміж очей. Кров хлопця кипіла від злості, адже він не міг зрозуміти, чим це створіння могло стати корисним для Боса. Оріані ж не залишалось нічого іншого як послухатись і покірно бігти вперед. " Залишайся сильною" прошепотіла вона собі, зжимаючи в кишені палятурку потертого записничка.

- Кеп, як обстановка?

- Вони намагаються мене взламати, але це так комічно! Їхні спроби настільки марні та безнадійні!

- Я про зону В! Ми майже дійшли до шлюсу.

- Там чисто, Рік їх поклав спати! - засміявся задоволено голос з рації.

Вони і справді стали свідками, як чоловік, років сорока на вигляд, сидів на двох тілах охоронців, що солодко спали на металевій підлозі. Оріана знала, що вихід на поверхню існує, але ніколи його не бачила. Спочатку вони підіймались драбиною незлічені хвилини, котрі здавались дівчині вічністю. Щока все ще боліла від удару, по спині стікала кров від вирваного шматка плоті, а кінцівки тряслись від страху. Чи могла вона коли-небудь уявити собі подібний викид долі? Нізащо в світі!

Трійка потрапила у простору кімнату, котра вела до залізних дверей. Біля них лежало ще кілька тіл. Там вони і зустріли хлопця з того кінця проводу, на диво він виявився нижчим, ніж вона собі уявляла, з темним волоссям, заплетеним у хвіст та й на вигляд йому було не більше двадцяти п'яти. Ще кілька чоловік, в числі яких була і дівчина. Одягнені всі були в якесь лахміття, незвичне для її білосніжного оточення. Оріану затрясло ще більше, адже це означало, що вона скоро вдихне повітря, котре може стати смертоносним для неї. Вона побачить мертву землю та помре від радіації. Сльози скочувались по її щоках, пістолет біля маківки нагадував про безвихідь, а сім пар очей зараз були направлені на неї, вивчаючи, наче б то  екзотичний фрукт.

- І заради цього ми лізли до щурів? Бос знущається? - не витримала єдина дівчина, серед чужинців, буквально випльовуючи кожне слово.

- Я сам був шокований, коли відкрив капсулу! - обурився грубіян позаду.

- Немає часу на розмови! Давайте вибиратись, а потім пожалієтесь на життя. Нас вже чекають на виході. Свен підігнав автівку. А мені ще треба закинути сюрприз для щурів у вигляді заблокованого виходу. Нехай пограються, поки взламують мій код. Бум!

- Вперед, щуреня! - боляче штовхнули її в спину. Оріана не бачила, хто це був. У своїх тонких балетках вона відчувала кожен камінчик під ногами залу. Вона затамувала подих, очікуючи, коли ворота відчиняться. " Залишайся сильною. " - вкотре прошепотіла вона собі, витираючи чергову сльозу. Її виштовхнули у тонкий отвір, а опинившись назовні вона ледь не втратила свідомість.

Сонце. Справжнє сонце світило в горі! Боляче сліпило. І хмари, а небо таке синє, дивовижно синє. І трава. Справня трава росла під ногами. Вона ступила несміливо на зелену ковдру і їй до мурашок захотілось доторкнутись пальцями до неї, погладити.  Вона оглянула все навколо. Вони знаходились далеко від кам'яних споруд, які ледь виднілись вдалині. Здається так раніше виглядало місто. А навколо було пусто. Де-не-де виднілись кущі, що росли просто з металевих речей, схожих на їхні повітреходи. Кущі! Справжні кущі. Що за диво? Невже це лише кошмар, який нарешті переріс у щасливе сновидіння? Оріана перечепилась за щось, і не одразу зрозуміла, що це був скилет. Всевишній, це був скилет людини. Оріана ніколи не бачила їх раніше, тому завмерла, неспроможна зробити й кроку. Пістолет врізався їй у потилицю.

- Чого встала, пішла! - штовхнули її вкотре, направляючись до... Оріана не могла згадати назву цього механізму, здається їх називали автівками колись.

Її штовхнули на заднє сидіння, затискаючи між двома іншими пасажирами. "Залишайся сильною" - повторила вона собі.

- Що ти там молишся? - розізлилась її сусідка, та грубіянка, що не підбирала слів про присутність Оріани.

- Рем, дай гості спокій, ну справді! Ви хоч уявляєте, як їй зараз? - неочікувано заступився за неї Кеп. Йому дівча здавалось настільки беззахисним і нещасним, ніби ось-ось готова була відключитись. Вся сукня заляпана кров'ю, на обличчі знатний синець, який ймовірно вона отримала в процесі втечі, коліна подряпані. Ще прилетить від Боса.

- А що, сподобалась? Щуряче личко в неї нічогеньке. - пожартував хтось з хлопців. Кеп вирішив не продовжувати дискусію. Він був задоволений успішною місією. Скільки часу вони готувались до викрадення? А скільки він ночей не спав, щоб взламати систему Бункера. Провал був би справжнім розчаруванням. І хоча їм раніше вдавалось пробратись в підземелля, проте таких маштабних крадіжок їм ще не доводилось організувати.

Оріана потупила погляд, концентруючись на власних пальцях. Вона уважно оглядала стерту шкіру та неглибокі ранки, перераховувала пальці та намагалась проаналізувати ситуацію. Чому вона все ще жива, якщо повітря отруєне? Чому навколо є життя, якщо їм кажуть, що планета мертва. Озоновий шар впорядку, ґрунти дають рослини, а сонце нікого не вбиває. Температура в повітрі допустима для життя. Так чому ж вони живуть під землею? Чому не йдуть на поверхню, якщо є дефіцит продуктів харчування? Оріана нічого не розуміла. Тим часом вони вже заїхали у кам'янисті джунглі. Будівлі розвалювались, потрохи піддаючись природі. Все навколо було обплетене ліанами, деревами та рослинами, яких дівчина ніколи навіть у підручниках не бачила.

Вона не могла більше втриматись і уважно розглядала все навколо, вдивляючись в дивовижні деталі Поверхні. Їй все ще здавалось, що  вона увісні, і це все лише породження її фантазії. Раптом дівчина зловила себе на думці, що якщо їй вдасться втекти, то вона зможе почати все спочатку, навчитись жити у цій реальності, не розчаровуючи батьків, не відчуваючи провини перед суспільством.  А що, якщо це її шанс на щасливе майбутнє?

Всі в автомобілі притримувались закону тиші, адже, по їх словах, місто - одна з найнебезпечніших зон. Лише зрідка вони поглядали на приголомшену поверхнею гостю, не розуміючи, чому саме вона. Бос не розповів їм, для чого вона йому, і як він так точно знав, що цього року вона проходить відбір, але ніхто не смів сперечатись, адже якби не Бос, то вони б вже давно були рабами чи мертвими. Він став стіною для їх племені, захищаючи та оберігаючи кожного з них.

Джип повільно котився між будівлями, як раптом на капот їм впала димова шайба, а за нею і оглушка, від яких у Оріани заклало у вухах та запекли очі. Водій зупинився і оглянув пасажирів.

- Це засада, вони певне думають, що ми прилади веземо. Бачили чортяки, як ми до бункера їхали. На вихід, малюки! - скомандував він і дістав автомат з-під сидіння.

Всі послідували його прикладу і вже через секунду очікували нападників. Оріані не дозволили пересидіти і потягнули за собою.

- Щось вичудиш - я тебе пристрелю. - прошепотів грубіян їй на вухо, стоячи позаду та міцно тримаючи її за талію. Дівчина й так тряслась від страху, а тепер ще й від погроз мурахи пробіглись по блідій шкірі.

Почувся гавкіт, а потім дим нарешті розсіявся. Перед ними вже стояла група незнайомців, одягнених у чорні костюми з лахміття та в пов'язках, через які було видно лише їхні очі. А попереду них вже стояли напоготові створіння, що нагадували собак, однак у них не було шерсті, лише вкриті шиповидними наростами. Але що найбільше налякало Оріану, так це дві голови з гострими зубами в декілька рядів, наче акуляча паща. Дівчина мимоволі сама прижалась міцніше до хлопця. Страх охопив її, не даючи вдихнути й краплі повітря.

- Ми їх називаємо Церберами. - прошепотів голос позаду.

- Хлопці, давайте по мирному розійдемось, у нас нічого немає. Ми не були на полюванні. - промовив водій Свен, піднімаючи руки. - У нас немає нічого цінного.

- Думаєш ми тобі повіримо? Особливо враховуючи те, що лише ви спускаєтесь у Бункер зі всіх племен. Безсмертні виродки. Для чого вам підземнрй щур? - виплюнув ймовірно їх головний, вкотре обзиваючи Оріану. - Що ви задумали?

- Це наказ, ми не знаємо, для чого вона. Погодьтесь, викрасти людину важче, а ніж купку приладів, тому ми на пусту котимо. - викрикнула Рем.

- Ми заберемо щуреня, а вас відпустимо, якщо хочете піти без втрат. - озвучили противники. - Зброя ваша нам не потрібна, тільки от оглянемо ще ластівку, щоб запевнитись, що ви нам небрешете.

Оріані хотілось зжатись до розмірів пилинки, адже до тих тварюк вона аж ніяк не хотіла. Навіть перспектива залишитись з крадіями здавалась не такою вже й жахливою.

- Ми згодні. Нам життя плем'я важливіше, а ніж щур. - відповіла Рем. Свен злегка качнув головою, а хлопець позаду почав штовхати її вперед. У Оріани підігнулись ноги і вона ледь не полетіла на землю, якби не рука на талії. Кеп лише зі співчуттям глянув їй в очі. "Невже так просто вони віддадуть її цим страшним монстрам?" - не могла повірити дівчина. Її залишили на центрі дороги, між двох вогнів. За нею вийшов один з противників і боляче вхопив за руку, намагаючись не повертатись спиною до крадіїв. Він потягнув її, наближаючи все блище до мутантів. І тут інстинкт самозбереження прокинувся. Відчувши, що противник розслабив долоню, вона вирвала руку і кинулась на втіки, гублячи по дорозі взуття. Ніхто не очікував такого, тому на секунду всі завмерли, а потім почувся перший вистріл. Оріана не знала, хто зробив його, але була впевнена в одному, що поки не буде в безпеці - не зупиниться. Її переслідували, вона чула гучні кроки позаду, одначе боялась повертати голову. Перестрілка продовжувалась, лунало скавчання Церберів, крики людей та найголовніше - звучання моторів.

Вони втікають, вони не знайдуть її, вона буде вільна. Легені горіли вогнем, коли вона забігла у більш-менш цілу будівлю, щоб сховатись. Це було схоже на колишню багатоповерхівку. Оріана вбігла туди і хутко почалась підійматись сходами, шукаючи куточок, де б вона змогла сховатись. Стопи покрились ранами від шматків бетону, залишаючи криваві сліди. Так її точно знайдуть, потрібно забігти в якусь квартиру і спробувати знайти одяг. Вона вбігла в перший же пройом, оглянула все навколо і прислухалась до тиші. Її не знайшли, значить вона зуміла заплутати переслідувача. Або ж тому просто набридло за нею бігти і він повернувся до свого племені. Це вже було неважливо для неї, тепер їй потрібно було дістатись назад до свого дому. Занадто багато небезпек, злих людей і зброї. Вона була страшенно голодна, вся в ранах та синцях, а з нею поводились як з твариною, навіть не питаючи про її самопочуття. Тепер вона розуміла, що її суспільство - це оазис безпеки і краще б вона не покидала його ніколи.

Оріана пройшла пустими кімнатами. Меблі давно викрали, все розгромили, на підлозі валялось розбите скло від посуду. Як дивно. Оріана почала уявляти, як колись тут жили люди: дружина готувала їжу, справжню, не з принтера. Чоловік приходив снідати, збираючись на роботу, а дівчинка бігала навколо них з іграшкою коника. Вони сміялись, за вікном шуміло місто, життя кипіло. Як вони пережили кінець? Чи були вони предками когось із теперішніх, чи можливо загинули від радіації сонця?

Дівчина обережно пройшла до спальні, сподіваючись знайти щось на подобі одягу. Її ледь не вирвало, адже біля ліжка лежало тіло якоїсь невідомої тварини на стадії розкладання. Не втримавшись, вона пішла неть у іншу квартиру. Там також нічого корисного, окрім ржавого ножа, що вона все ж вирішила прихопити для захисту. Ще кілька поверхів, однак все ще без успіху. Ноги жахливо боліли. В чергову квартиру вона входила вже без надії. Картина всюди однакова.

Але раптом за ліжком у спальні вона помітила щось на кшталт залізної валізи. Вона перелізла через залізне ліжко, що давно покрилось іржою, та врешті дісталась до пункту призначення. Старі замки не піддавались. Розчаровано вона видихнула і спробувала розчепити їх залізним прутом, який знайшла під ліжком. Не вдалось. Тоді вона з розмаху кинула валізою об стіну. Замок відвалився лише з другого разу і ображено вилетів у вікно рекошетом. Дівчина задоволено посміхнулась, адже речі, завдяки щільному захисту, ще вбереглись. Проте взуття вона серед вмісту не знайшла. Сонце повільно сідало, тому потрібно було шукати тепліший одяг. Оріана дістала старий смердючий коричневий светр, скоріше за все чоловічий. Тканина була неприємно колючою, але це краще, ніж її брудна біла сукня. Їй пощастило, адже чорні штани та майка були майже її розміру, лишень трохи закороткі. Дістала ще й куртку, про всяк випадок. Сльози виступили, коли на дні валізи вона помітила і дитячі речі.

Оріана худко переодяглась, взяла з собою і блокнот, що весь цей час міцно тримала - єдине нагадування про безтурботне минуле. А ще іржавий ніж, котрий обмотала тканиною, щоб не поранитись. Потрібно якось повернутись у бункер до настання ночі, однак схоже їй доведеться тут залишитись, адже вона схоже заблукала, тікаючи від погоні.

Необхідно знайти взуття. Для цього вона обшарила ще кілька квартир на верхніх поверхах. Природа там взяла верх, пускаючи плетучі ліани стінами. І коли вона виснажено добрела до чергової, то вдача їй нарешті посміхнулась: по кімнатах були розкидані такі омріяні чобітки. Розмір знову виявився замалий і боляче жав їй у великі пальці, однак це було справді краще, а ніж босою.