Мої батьки дуже люблять читати . Але я дитина 21 століття і читання це взагалі не моє . Мої думки поринуті в соціальні мережі . Хоча в дитинстві я настільки любила різні книжки , енциклопедії . Та зараз цієї любові в мене немає. Все це змінилося через одне відео в інстаграмі . В відео йшлося Про те , що якщо люди не будуть читати , то ми почнемо деградувати . І це реально вплинуло на мене. І я задумалась : '' Може мені справді почати щось читати ...? '' Ця думка мене переслідувала кілька днів . Якось нам з зарубіжної літератури задали прочитати про романтизм . Там було безліч поетів та письменників , і зокрема розповідалось про Віктора Гюго . В дужках були перечисленні його твори і також там був зазначений твір '' Людина , що сміється '' мене зацікавила назва , і я в ту ж мить скачала книгу на телефон . Поки що прочитала лише половину , але книжка цікава . Раджу прочитати цей захоплюючий роман !!!

Все почалося з того , що настала осінь. Все життя змінюється з приходом цієї дивовижної пори року . Це була суха осінь . Без дощів , сонячна . І про те , що це осінь нагадувало лише опале листя і швидкий захід сонця . Чомусь саме ця осінь дуже сильно вплинула на мене . Спочатку я цього не відчувала . Потім почала замислюватись у над змінами , які були у моїй поведінці . Ці зміни з'явилися не одразу . Я відчула це тоді , коли прогулюючись насамоті я побачила напів оголений кашта. Все начебто перемкнулося . Я озерернулась і побачила що такий каштанів не один . Їх багато і не тільки каштани , горіхи , берези. Все що перше скидувало листя було вже напів голе. Але це відчуття тривоги мене швидко покинуло . За буденністю я й забувала , що світ навколо мене змінюється , відмирає , готується до ще більших холодів. Саме ця осінь стала періодом моїх великих стресів . Сумні думки переслідували мене . Я все ж таки намагалася затоптали їх буденністю , але вони проростали в моє серце і голову знову і знову . Постійні образи та підступності , брехня , ті ж самі думки на стільки пригнічували мій стан , що я просто пераставала витримувати . Я не показувала це всім вела себе так як завжди . Була весела завжди говорила зі всіма . Але це не у школі . У школі я не багато з ким тісно спілкувалася . Саме у школі мій душевний стан погіршувався . Будь який жарт , образа чи насмішка мене зачіпали на стільки , що я потім могла пів дня просто про це думати , періодично плакати . Мій стан також погіршувало те, що я мрію про не здійсненне , те , що ніколи ймовірно не станеться . Якось я знову прогулювалась по тихій вілиці наодинці . І я думала про те , що потрібно припинити жити мріями та фантазіями , а почати жити реаліями . Але ж якщо я почну жити реальністю , то я стану дорослою . А чи хочу я ставати дорослою вже , чи потрібно це мені ? І водночас мріяти про не здійсненне вдаряло по мені на стільки сильно , що мені думати про щось таке було боляче . Чи взагалі в людей є якийсь вибір на своє подальше майбутнє . Чи людина сама собі обирає життя ? І коли скінчиця ця чорна смуга у моєму житті . Але ж навіть , якщо вона швидко скінчиця , то не факт , що біла смуга буде довшою . Але ж якщо я буду довго страждати , то де докази що потім так само довго я буду радіти життю . Мене переслідує депресія та стрес , які вже вчипилися мені за комір , і здається зовсім скоро поглинуть мене повністю . Вони вже затуманюють мій розум та свідомість . Хіба людина , а тим більше мого віку здатна через таке пройти . Поки я про це все думала , Я побачила голий каштан , на якому не було ні єдиного листочка . Цей каштан був зовсім молодий і здавалося беззахисний ...