1
   День 10 серпня змінив моє життя назавжди. 8 серпня виповнилося 20 років і я зателефонував до свого директора (я тоді працював у UBC group зварювальником) запитати коли буде відрядження на роботу, на що той відповів:
   —Поки що відряджень не буде, може через місяць, може через два.
    Мені набридло сидіти на батьківській шиї, тим більше відрядження повинно бути у Росію, в яку я не дуже хотів їхати, я був патріотом своєї країни, Рашка для мене була ворогом, яка на той час вела війну на Донбасі, вбивала моїх співгромадян. На той час в армію брали з двадцяти років і я вирішив піти на контрактну службу, як раз з телевізора я дізнався про мотопіхотну бригаду, яка дислокується в Конотопі. Нікому не кажучи вирушив у Лебедин до військомату.  У військкоматі мене добре пам'ятали, я з вісімнадцяти років просився в армію, але мене не хотіли чомусь брати, спочатку казали, що мені слід довчитися, отримати освіту, потім казали, що тільки за згодою матері, але моя мама згоду не давала. Дочекавшись призовного віку я прийшов черговий раз, цього разу стовідсотково мене повинні взяти.

    Я сидів біля приймального кабінету, хвилювання переповнювало мене. Я не знав, яка буде відповідь і чи я придатний до військової служби. Долоні були мокрими від хвилювання, серце колотилося, було таке відчуття, що воно ось-ось вискоче і кудись побіжить. До військкомату прибув Діма Смітія, колись, дуже давно, я тоді ще був дитиною і проживав у Ромнах, мій батько проживав з його матір'ю, а Дмитро вважався мені зведеним братом.
   —А ти що тут? — запитав я його.
Він мені розповів, що у вересні йому повинно виповнитися 18 років і він вирішив піти добровольцем в батальйон «Азов».
    Мене викликали у кабінет.
    —Ціль прибуття? — запитав мене капітан Токар, ще до війни він був лейтенантом запасу, працював препадом у Лебединському ВПУ, вів ОЗВ та ПДР.
   —В армію хочу, не можу сидіти вдома, доки мої ровесники служать та захищають.
    Сержант передивився мою особову справу та передав їх воєнкому. Воєнком, майор років тридцяти п'яти, ще раз передивився мою справу.
    —На контракт наврядчи вийде, — відклавши папку з документами, сказав майор. — А от на срочку підеш. Згоден?
    —Я не проти, — відповів я.
    —Ти можеш після присяги підписати контракт, — сказав мені Токар. — Ти попадаєш під призов, так що тільки через срочку.
    —Я згоден.
    Мені виписали повістку і з радісним обличчям я вийшов з військкомату. Я не міг дочекатися коли пройду медкомісію і вже буду служити в армії, одягну військову форму, підпишу контракт...Радість переповнювала мене. Рідні звісно були проти, але що ж поробиш, повістка уже була на руках.
Я про це сказав своєму другу Олегу, який теж марив службою в армії і наступного дня теж пішов до військкомату і теж, як виявилося, потрапив під призов. Його вже призивали до лав ЗСУ у 2014 році, розподілили його у війська спеціального призначення, але тоді вийшов закон, що в армію призивають з 20 років.

Проходили день за днем, нам виписали повістки для проходження ВЛК. 20 серпня ми приїхали проходити медкомісію, призовників було дуже багато, також там зустрів свого одногрупника з Лебединського ВПУ, Барабаша Рому. Заходили у кабінет по 5 чоловік. До обіду ми майже справилися, залишився лише один кабінет, заключний. Там міряли зріст, вагу, знаходилися дерматолог та терапевт. Пройшовши дерматолога я сів до терапевта, який писав заключення, До дерматолога підійшов Олег.
—А це що таке? — запитав дерматолог Олега, коли той закотив розумієте що.
Я ледь не розсміявся, але стримався. Виявилось а Олега знайшли герпес на головці, я його тоді весь день підкалував, називав його тріперним.


Одного дня до мене зателефонував Воха, мій друг з яким я знайомий третій рік. Сам він з Лебедина, переїхав до мого села у 2014 році, спочатку він жив біля школи, через три вулиці від мене, а тепер мені лише через свій город пройти і я у нього.
—Ти зараз не зайнятий? — запитав він мене.
—Та ні, — відповів я в телефонну слухавку своєї чорно-білої «Nokia», так як свій «Lenovo» загубив у Харкові, ще весною.
—Можеш до мене підійти?
—Зможу.
Я пройшов через город і вийшов до його двору, постукав у хвірточку.
—Заходь,—почувся голос Вохи з двору.
Я ввійшов у двір, Воха сидів на крильці, палив цигарку. Він пригласив мене до літньої кухні, дістав з сумки 2,5 л «Львівського», налив мені у стакан.
—Зараз ще Олень приїде, — сказав Воха, наливаючи уже собі в стакан пива. — Він ще дві «двушки» привезе.
Оленем ми називали Олега між собою, він звісно ображався на це призвисько, він казав: « Я не Олень, я Льоня», але все рівно для нас він був Оленем. Один з випадків чому ми його так називаємо: Воха дав йому 100 гривень, щоб той купив дві літри пива і пачку цигарок «Президент» на 25 штук (2 л пива на той час коштували десь 20 грн, пачка цигарок 15 грн), через декілька хвилин Олег вийшов з магазину, сказав Вохі, що не хватає грошей. «Тобто, повинна ще решта залишитися? Що ти там набрав?», — запитав Воха. На що Олень відповів: «Як ти і просив, двушка пива і двадцять п'ять пачок цигарок».
Також Воха розповів мені одну історію про Олега, точніше про його герпес:      Болячка не сходила з його головки, коштів на мазь у нього не було і Юля, дівчина Вохи, сказала Олегу, що від герпесу допомагає зубна паста. Олег додумався намазати свою цюцюрку пастою, воно почало сильно пекти, той не знав куди себе діти, вибіг з хати у двір і опустив своє хозяйство у відро з водою. «Я забув і ту воду випив», — сказав Олег Вохі. Я про цю ситуацію знав, я тоді сидів у літній кухні з батьком, як до мене зателефонував «Олень» (точно олень), почав мені говорити: «Я Воху уб'ю, воно пече, це жахіття», я ввімкнув громкий зв'язкок, ми з батьком ледь животи не порвали зі сміху.


—До речі, я теж йду в армію, — сказав Воха, підкурюючи сигарету.
Я здивувався. Йому було 25 років і що це він вирішив йти служити?
—Тільки я на контракт, це ви з Оленем тупонули.
—Та пофіг! Мені все рівно, що срочка, що контракт, мені головне щоб взяли в армію.
Через декілька хвилин залаяли сусідські собаки і хтось заїхав на велосипеді у Вохин забор. Це був Олег, він увійшов у двір, кинувши свій велик під забором.
—Що ти, мавпа? — звернувся він не зрозуміло до кого. —Наа-ли-вай.
—А ти привіз? — запитав Воха.
—Звісно.
З хати вийшла Вохина мама, тітка Люба.
—Алєнь прієхал, — сказала вона з порогу.
—Здрастє, —відповів Олег.
—Це не Олень, це вже Тріпер, — сказав Воха.
Воха жартома ударив Олега кулаком в плече і відійшов на два кроки.
—Ух ти мавпа!
Олег хотів ударити його теж в плече, але промахнувся. Ми пішли у літню кухню, Воха налив у стакани пиво, яке привіз «Льоня», але і тут він тупонув, купив тепле. Випили ми його швидко, і нам було, як каже Олег, «бо мало». Вирішили взяти ще добавки. Заїхали ще раз в магазин, Воха на своєму велику, а я з Олегом на одному, він крутив педалі, а я сидів на рамі, у мене було відчуття, що він спеціально їхав по ямах. Ми купили ще п'ять літрів і поїхали до Олега. У нього була собака кавказець, яку звали Кльопа, він закрив її у сараї і впустив нас у двір. Ми сіли на крильці, Олег виніс стакани для пива, газету і табак, бо цигарки у нас скінчилися.
Випили і ті п'ять літрів, все рівно було відчуття, що мало, а коштів ні в кого не було. Олег вирішив зробити хід конем, зателефонував до своєї матері, яка в той час була на роботі, попросив щоб вона після роботи купила йому пива, на що та відмовила. Ми почали думати, що робити, як вирішити питання. У дворі Олега лежала гиря на 32 кг, я з Вохою зрозуміли один одного.
—А давай Лєнці гирю здамо? — запропонував я Олегу.
—Ти що?! Мене мамка вб'є, — відповів Олег.
—Льоня, не морозся, вона не замітить, — сказав Воха.
Олег вагався, та все таки ми його вмовили. Закинули ту гирю в сумку, поставили на багажник велосипеда і поїхали на металоприйомку. Здали на ми ту гирю, отримали гроші, по дорозі назад заїхали в крамницю, купили 0,7 самогону і пачку «Прилук синіх».
Приїхали знову до Олега, тепер він виніс на крильце три чарки, кружку води для запиття, два куска хліба і один помідор. Випили по чарці, закусили куском хліба.
—А ти у які війська збираєшся? — запитав я Воху.
—Шістнадцятий батальйон, вони зараз на передовій. Сказали у військкоматі, що мені прийдеться самому їхати в Авдіївку і там підписувати контракт.
—Мені пообіцяли у війська зв'язку мене закинуть, я б такий щоб у Нацгвардію пішов, там берети носять, тельняжку.
—Ти що? — почав Олег. — Це ж менти!
—Мені пофіг, це ж типу еліта української армії.
Це було моє передчуття. Через декілька днів мені з Олегом прийшли повістки, щоб ми з'явилися в військкоматі. Нам виписали повістки на 7 жовтня. Тоді ж ми дізналися хто у які війська потрапив.
—Власенко у Національну гвардію...— почав військком. —Ай! Ні, вибачаюся. Власенко буде при Академії Сагайдачного, а Березов буде у Харкові у Нацгвардії.
У мене з'явилася гордість у моїх очах. Я не міг повірити, що я потрапив у НГУ. Як? Це ж елітні війська, вони прирівнюються до спецназу? Я не міг повірити, що зі своєю вагою та своїм зростом я зможу потрапити у ці війська.
—А можна щоб потрапити у одну частину, — запитав Олег воєнкома.
—Ні, Максим підходить по здоров'ю саме у ці війська, у тебе здоров'я трохи слабкіше.
Ми вийшли з військкомату і пішли у бік автовокзалу.
—Треба напитися, — сказав Олег.
—Успієш, сьогодні ж День села у нас, — сказав я у відповідь.
—Треба зараз, приготовитись.
—Ну ти і алкаш, давай краще ввечері.
Я не міг дочекатися, коли вже я буду у лавах НГУ, патрулювати вулиці Харкова, а як підпишу контракт зможу кожні вихідні їздити додому. Воха вже як тиждень воював у Авдіївці, пізніше мене пішов у військкомат і раніше мене потрапив до армії.
Ввечері з Олегом зібралися на святкування Дня села, він купив 0,7 самогону і ми пішли у центр. Біля клубу, у заднього входу, проводився концерт, варили польову кашу, жарились шашлики, поряд стояли столи, за якими люди відмічали свято, у парадного входу проводилися різні конкурси, тир. Біля сільради, що знаходиться в двадцяти метрах від клубу, також кучкувався люд, деякі чоловіки на крильці сільради пили горілку. Там, біля сільради, я зустрів свого друга дитинства Влада, який стояв з чоловіками і тягнув чарку. Ми поздоровались.
—Що ти, Масік, коли в армію? — запитав він мене, «Масік» це мене так у селі називали.
—Скоро, у нацгвардію мене розподілили.
—Ого! Красава.
—Чарку будеш? —предложив я.
—А є?
—В Оленя є, — кивнув я в сторону Олега.
Ми присіли на лавку, Олег дістав з пакету пляшку сему, пластикову чарку і бутилку ситра. Ми по черзі випили по чарці, запили ситром.
—А ти коли думаєш йти служити? — запитав я.
—Я поки що не горю бажанням служити. Капець, усі мої друзі уже служать, і ти з Олегом туди ж.
—Що ж поробиш, треба.
—Семен не телефонував?
—Телефонував, у Чернігові десь служить, зараз знову у госпіталі.
Саня Семенюта, якого всі в селі хочуть Семеном, був моїм ліпшим другом, раніше ми з ним не дуже сильно дружили, здружилися коли навчалися у Лебедині у бурсі, він був на два курси старший, навчався на професії лісник, тракторист, єгер, я вчився на професії: лісник, тракторист, водій категорії "С", але я не довчився, на другому курсі не пройшов медкомісію на водія, довелося повертатися в школу, в 11 клас, щоб отримати атестат, а після одиннадцятого класу я вступив до Сумського хіміко-технологічного центру ПТО на електрогазозварювальника. Там ми з Семеном ще дужче почали дружити, він навчався у Висторопі на агронома, але кожну середу приїздив у Суми до своєї дівчини, у четвер ввечері ми гуляли на Курському мікрорайону, де проживала та навчалася його дівчина Маша, а в п'ятницю ми їхали додому у село.
Також разом працювали а Одесі, точніше у селі Барабой Одеської області, на польових роботах. Семен з Русланом поїхали перші в Одесу, ще весною 2015 року, а восени забрали і мене. Там пізніше під'їхали Воха із Танею Присич, яка на той час була його дівчиною, а ще через тиждень приїхав Олег. Також в Одесі я зустрів своє перше кохання. З Христиною я познайомився на роботі на полі, вона тоді вчила мене швидко збирати моркву. Як виявилося спочатку вона бігала за Семеном, а той її відшив, після цього Христина почала зі мною більше спілкуватися, я навіть не зрозумів як ми почали зустрічатися. Вона жила через село у Новоградівці, кожного вечора ми зустрічалися з нею у сусідньому селі Доброолександрівці. Ніби все було не погано, а потім почався жах, особливо коли повернувся додому, я мріяв щоб вона мене кинула, бо сам чомусь не міг, мабуть кохав. Нікуди не можна було вийти погуляти, ні випити, ні з друзями вийти в карти під пиво пограти, через кожні пів години телефонувала мені. Одного разу до мене зателефонував Воха, щоб я до нього підійшов і приніс хоча б пару цигарок якщо у мене є. Він тоді жив біля школи. Христина мені чомусь почала забороняти.
—Тобі що, робити нічого, до нього йти? — запитала вона мене. —Я сказала – додому!
—Так, нема що робити, мені вдома сумно, а так хоч з ним поговорю, покурю.
—Вибирай, або я, або Воха.
—Воха, — твердо відповів я.
—Тобто?!
—Тому що не сьогодні-завтра ти мене кинеш, а справжній друг назавжди.
—Ну ти і тварюка! — відповіла вона мені.
У кінці лютого чи у березні Христина мене кинула. Спочатку було тяжко, було таке відчуття, що чогось бракувало. Звісно, бракувало її дзвінків, її голосу, звик кожного дня чути її голос, але Руслан мене заспокоював:
—Не переймайся так сильно, це було не кохання, ви все рівно були постійно на відстані, тим більше згадай як вона тобі мізки виносила.
Новий, 2016, рік ми теж зустрічали «Одеською командою»: я, Таня, Руслан, Семен, Воха, Олег. Потім до нас під'їхала колишня жінка Русіка Аня і її подруга Натаха, з якою з 1 січня почав зустрічатися Саня. Пізніше ми жартували, що всі хлопці, які зустрічали у Русіка Новий рік впродовж того ж року пішли в армію. Саню з Русланом забрали ще влітку у Прикордонні війська, Воха одразу пішов на контракт, тепер ось на днях піду і я з Олегом.
*****
—Масік, привіт, — почувся дівочий голос за спиною.
Я обернувся і побачив Альбіну з Танюхою, Владислава цивільною жіною.
—Привіт, — відповів я.
Влад з Танюхою пішли, Альбіна обійняла мене.
—Де ти пропадав? — з посмішкою запитала вона.
—Ніде я не пропадав.
—То частенько тебе бачу, ходиш мимо мого двору, а це зовсім тебе не видно.
—Часу не було, я ж в армію йду.
—Та знаю, усі нормальні хлопці вже в армії, і ти тепер йдеш. Воно тобі треба?
—Мабуть треба.
В Альбіни на телефоні заграла мелодія.
—Добре, я побігла, раптом що дзвони, пиши, гроші висилай.
Вона мене обійняла і кудись побігла. Олег подивився їй вслід.
—Куди ти дивишся? — запитав я.
—Наливай.
—Наливай, рука на переправі не міняється.
—Ух ти мавпа!
У мене заграла мелодія на телефоні, на екрані висвітився номер телефону Влада, я відповів.
—Підійди до клубу, — сказав він мені. — Там де ТИР.
Я підійшов до місця, яке вказав Влад і побачив свого батька, який кидав дротики по кульках, але у нього вже не виходило потрапити у вказану точку.
—Тут якийсь підвох, — сказав батько.
—Ніякого підвоху тут нема, — відповіли йому. — Просто тут потрібно попасти.
Не очікував я тут зустріти батька, він не любив ходити на концерти і на такі гулянки.
Мої батьки розвелись коли мені було 6 років. У сім років я з мамою переїхав жити у місто Ромни, де я навчався у четвертій загальноосвітній школі. Там прожили 6 років, доки маму не зкоротили з роботи і ми повернулися до села Будилка, там мама вийшла заміж за бувшого військового, майора запасу, завдяки його розповідям про Афганістан та військову службу я загорівся армією. З мамою та вітчимом я прожив до 18 років, доки мого батька не мобілізували в армію, а я залишився допомагати бабусі, бо у мене ще був дід паралізований, який помер весною 2016 року.
Я підійшов до батька.
—Чарку будеш? — спитав я батька.
Батько кивнув і ми пішли до сільської ради. Олег дістав зі свого «легендарного» пакету горілку з чаркою, тільки почав наливати з сільради вийшли два поліцейських.
—Пішли мабуть звідси, — сказав нам батько.
Ми зайшли за сільраду, батько випив першим, потім Олег почав наливати мені, як до нас підійшов один чоловік.
—Ви що, тут багаття розпалюєте? — запитав нас той чоловік.
—Та ні, горіляччя п'ємо, — відповів йому мій батько.
—Столів нема? Сядьте хоч як люди.
І справді! Столи вільні, дехто вже пішов по домівках, хто уже витанцьовує. Ми сіли за стіл, батько ще купив шашликів, каші на закуску. До нас ще підсів Влад з Танюхою та шістнадцятирічною Наташою, її донькою. Чому Владу 20, а його, так мовити, доньці 16? Спитаєте ви. Тут усе логічно, у Влада жінка старша за нього, років десь близько на 15. Що ж поробиш? Таке кохання. Влад виставив на стіл пляшку вина.
—Семчик я не хочу, я винце буду, — сказав він. — Ну що, Масік, Олег, за вас, щоб вам добре служилось, — промовив він тост, піднімаючи чарку вина.
—Так, Масік скоро стане справжнім чоловіком, — промовив батько. Тільки не дай бог у Харкові будеш мене шманати.
—А я буду спєцом всі твої сумки перевіряти, — сказав я у відповідь.
Влад розсміявся, батько показав мені кулак.
—Тепер точно буду шманати.
Батько обійняв мене за плече.
—Як я не хочу щоб ти йшов у ту армію. Це почнеться сержантовщина, ганяти будуть, я як я тобі не завидую. Мене в армії поважали і боялися, бо я займався кунг-фу і я ганяв дідів.
Це вже батька понесло, він постійно як вип'є то він снайпер, то в Чечні воював, то сержантів в армії ганяв, то в Іловайську був або в Дебальцеве. Так, мій батько служив під час мобілізації, з 2015 по 2016, у військах зв'язку, він мені говорив, що в АТО був тільки на виїздах, приїхав на тиждень, зв'язок установив і поїхав назад, до військової частини, чому він і не отримав УБД, бо не відбув повний строк у зоні АТО, щоб отримати посвідчення.
Погуляв я добре в той вечір, на ранок було дуже кепсько. Моєму батькові теж було не краще, він прокинувся зі словами "Краще б мене в АТО убили", та ще й бабуся мізки виносила цілий ранок.
Сьомого жовтня мені з Олегом вручили «бойові» повістки. В Олега була повістка на 17 число, у мене на 24 жовтня. Залишилось зовсім трохи.
14 жовтня, у День Захисника Вітчизни, весь день по телевізору показували різні документальні фільми про армію, про АТО, вечором по каналу 2+2 показували чотирьох серійний фільм «Гвардія», я гадав, що і у мене буде така служба як у тому фільмі, після трансляції цього серіалу показали концерт «Пісні народжені в АТО». У цей день мене розпитала гордість за те, що через тиждень я теж буду захисником своєї Батьківщини, і мені уже не буде стидно, що я відсижуюсь , доки інші служать.
У понеділок в армію поїхав Олег, через декілька днів і мій батько поїхав у відрядження у Грузії, він у той час працював у UBC group як і я, зварювальником-аргонщиком. Ще декілька днів і у мене почнуться армійські будні.



«...всі хлопці, які зустрічали у Русіка Новий рік впродовж того ж року пішли в армію». Тоді ще ніхто не знав, як нас розкидає доля. 1 січня 2016 р.