2.1
У понеділок ми не виїхали, так як телеграма у Харків прийшла пізно, виїхали з території в/ч 3017 на автобусі у вівторок о сьомій ранку. Дорога була довгою, близько четвертої вечора ми проїхали блокпост нацгвардії і знак «Маріуполь», ми в'їхали в місто, а невдовзі і на території військової частини 3057, 18 полк оперативного призначення НГУ.
Ми вийшли з автобуса і вишикувались у дві шеренги. Офіцери по черзі зачитували прізвища і хлопці виходили зі строю, шикуючись окремо.
—Гиленко, Кузьменко, Леонов, Березов, Угнівенко, Бондаренко, Веклинець, — зачитав наші прізвища сивий чоловік невисокого зросту років п'ятидесяти з погоном старшого прапорщика. — За мною.
Так ми потрапили у стрілецьку роту з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних, скорочено СР з КЕОП.
Ми зайшли у двоповерхову казарму, на першому поверсі увійшли в розташування конвойної роти, де розсілися за партами у навчальному класі, там нас уже чекали три офіцера, які представилися: молодший лейтенант Калінін – замполіт роти, лейтенант Помагаєв – командир другого взводу, лейтенант Юрика (чоловік який важить не менше 100 кг) – командир роти, старший прапорщик Кечеджи (той що нас привів) – старшина роти. Вони нам розповідали про конвойну службу, наша задача полягала в конвоюванні підсудних в Жовтневому і Апеляційному судах міста Маріуполь.
—У вас буде два тижні на навчання, — сказав Калінін. — Скоро повинні приїхати з варти старослужащі, вони вам все розповідять, як будете на стажировці – дивіться як вони працюють.
Потім Кечеджи повів нас у кубрик, де знаходилися двоярусні ліжка, у кутку біля входу знаходилася вішалка для бушлатів, поряд стояла штанга, лежали гирі та гантелі, на стільцях біля ліжок сиділи два старших солдата.
—Сьогодні лягайте де вільно, а на днях як треба, — сказав прапор.
Я знайшов собі місце у краю біля стіни на першому ярусі. Після того як ми розселилися прапор повів нас у їдальню, що знаходилася у нашій казармі навпроти нашого розташування. На вечерю подали тушену картоплю, у якій було багато м'яса та чай з печивом та маслом.
Після вечері старослужащі повели нас на курилку. Ми зкурили по цигарці, а потім стояли та чекали доки старші покурять.
—Якщо хочете – можете ще закурити, — сказав нам старший солдат Блудов.
—Ого, що в рай потрапили, — сказав Леонов.
—Забудьте, що було на КМБ, — сказав нам старший солдат Макс Романенко. — А тепер підійдіть за мною.
Ми, разом зі старослужащими, зайшли в темноту, першим почав говорити старший солдат Войтаник:
—Хлопці, дідовщини у нас не має, бо я сам пройшов дідовщину, а як будуть зальоти – будемо вас качати. Зрозуміли?
—Так точно, — відповіли ми.
Після вечірньої перевірки, що проводилася на ЦП в казармі, ми почали готуватися до відбою, помили ноги, розстелили постіль на почали чекати команди "Відбій" стоячи біля ліжок.
—А чому ви не лягаєте? — запитав нас старший солдат Дубинець.
—Так команди ще не було, — відповів Бондаренко.
Діди розсміялися.
—Лягайте вже, забудьте про КМБ, — з посмішкою сказав Руслан Войтаник.
У сон я провалився дуже швидко, не було ні тупої гри "три скрипа", ні команди "рота підйом! Упор лежачи прийняти". Служба у роті з КЕОП ніби почалася не погано.
Прокинувся від шороху. Я відкрив очі і побачив, що солдати починають одягатися, я теж підвівся з ліжка та почав швидко одягати форму.
—Рота, на вранішню зарядку, на ЦП ставай! — дав команду днювальний. — Форма одягу чотири плюс.
—А яка це чотири плюс? — запитав Бондаренко у одного з дідів.
—Бушлат, тільки без накидки, — відповів той.
Зарядка пройшла швидко, у нас була лише легка розминка і пробігти 1 км, тобто зробили один круг навколо казарми. Тоді я зрозумів, що в конвой нас відібрали через фізпідготовку, ми пробігли кілометр легко, так як патрульний батальйон ледве біг, хлопці "здихали" під час пробіжки. Після ранкової заряди ми ввійшли до казарми, де заправити постіль, погололились та пішли до їдальні. Годували в цій військовій частині не погано, як виявилось до нас приїздили повара з окупованого Донецька, готували вони дуже смачно.
Після того як варта поїхала до судових установ у нас починались навчання. Зубрили статтю 18 Закону України про Національну гвардію України "Застосування вогнепальної зброї", вчили ТТХ ПМ. О 17⁰⁰ навчання закінчувались, контрактники та офіцери йшли по домам, залишились тільки відповідальні роти і ми, строковики, до 18⁰⁰ у нас була самопідготовка, вчили з конспектів те, що сьогодні записували, після 18 нам видавали телефони та вмикали телевізор, починався відпочинок. О 19⁰⁰ вечеря, потім знову відпочинок, о 21³⁰ вечірня перевірка і відбій. Так майже кожного дня, цілий тиждень ми вчили теорію, вчили статті 15, 17, 18 Закону України про НГУ та статтю 33 часів ВВ, хоч вона схожа на вісімнадцяту статтю, також вчили види конвоювання, номера варт, на время одягали наручники та розбирали та збирали пістолет Макарова, найкраще розбирав Руслан Гиленко, він розібрав ПМ за 3 секунди.
У суботу до обіду у нас була самопідготовка, ми вчили статті, які мені в голову ніяк не лізли. Я був у шоці з пам'яті Бондаренка, він за два дні всі статті вивчив.
—Березов, — звернувся до мене лейтенант Помагаєв.
—Я! Солдат Березов! — підвівся з-за привіт і став по струнко.
—Стаття вісімнадцять.
—Військовослужбовець Національної гвардії України, — почав я, має право особисто або в складі підрозділу застосовувати вогнепальну зброю для : захисту громадян від збройного нападу, якщо їхньому житті і здоров'ю загрожує небезпека;....
Я збився на четвертому пункті.
—Добре, які є види конвоювання? — запитав лейтенант.
—Судова, зустрічна, залізнична, планова.
—Вчи статтю вісімнадцять, через десять хвилин спитаю.
—Слухаюсь, — я сів за парту.
Все таки я вивчив ту статтю, але все рівно на одному з пунктів збивався, але мене бісило, що одну статтю вивчив, почав вчити іншу, а попередню вже забув. Це через те, що заучував, мізки кипіли від інформації, ніби вивчив, коли починають питати різко забував. Статтю 18 я вивчив на пам'ять, я її ще три роки після служби пам'ятав.
Після обіду починався так званий вихідний день, у неділю теж був вихідний, після снідання нам видавали телефони, хтось дивився телевізор, хтось "мучив" телефон, хтось вчив конспекти, кожен займався своїми справами.
З понеділка у нас знову почались навчання, у п'ятницю в нас повинні бути екзамени на дозвіл носіння зброї. Нас почали вчити рукопашного бою, у середу було фізо, у конвойному містечку відпрацьовували конвоювання підсудних з вартового приміщення у автозак і навпаки. Також у понеділок з Харкова з КМБ приїхали ще 10 товаришів разом з лейтенантом Гошовським.
Одного дня до нас приїхала перевірка з Києва. Ми сиділи у класі і вчили обов'язки, як днювальний подав команду "Струнко", ми стали по струнко. У клас з замполітом ввійшли два полковника.
—Вільно, — дав команду один з полковників.
Ми сіли за парти.
—Солдати обов'язки знають? — запитав полковник Помагаєва.
—Це новобранці, ще учаться, —відповів лейтенант.
Полковник звернувся до Бондаренка:
—Хто такий чатовий?
Влад підвівся з-за парти.
—Чатовий – озброєний вартовий, що несе службу на данному йому посту, — відповів той.
Потім полковник звернувся до мене. Я встав по струнко.
—Солдат Березов, — представився я.
—ТТХ пістолета Макарова.
Я розповів йому ТТХ ПМ, я не знаю звідки у мене то все взялось в голові, розказав усе правильно, хоч і вчив його більше тижня, досконало вивчити не получалось, а тут навіть ні разу не підглянув у конспект, може від страху. Полковник ще позадавав питання і після слів: "Лейтенанте, рота у вашому розпорядженні" разом з іншим полканом вийшов з класу. Ми всі з полегшенням видихнули.
—Що ви якісь перелякані були? — запитав нас Помагаєв.
—У них зірки були великі, — відповів Леонов.
—Ну й що? Вони теж люди, що їх боятись? А я такі погони майже кожного дня бачу, і чомусь не боюсь.
Я довго боявся майорів, полковників, а іноді і молодших офіцерів, доки не пішов на контракт, там уже я звик до офіцерів, навіть з ротними та комбатами за руку здоровався, але то буде потім, після 2020 року, а зараз 2016 рік і я ще солдат строкової служби.
У п'ятницю ввечері ми повторили все, що вчили ці два тижня і молодший лейтенант Калінін повів нас у штаб полка, ми піднялись на другий поверх, звернули наліво і зупинились біля крайнього кабінету по праву сторону на дверях якого висіла табличка "замісник командира частини підполковник Крать". В усіх нас переповнювало хвилювання, у мене спина і долоні були мокрі від хвилювання, кожен читав конспекти і про себе повторювали обов'язки. Через декілька хвилин ми ввійшли у кабінет, де за столом сидів зампобой частини наш старий знайомий підполковник Крать. Ми вишикувались в одну шеренгу під стіною. Підпол підвівся з-за столу і підійшов до нас.
—Надіюсь ви всі знаєте свої обов'язки, —звернувся до нас він. —Почнемо з статті вісімнадцять. Починай, — звернувся до Леонова.
—Військовослужбовець має право...
—Ні, не то. Починай: частина перша, пункт перший статті вісімнадцять... Починай заново.
—Частина перша закону України про Національну гвардію України:
Військовослужбовець Національної гвардії України має право особисто або у складі підрозділу застосовувати вогнепальну зброю для: пункт перший: захисту громадян від збройногр нападу, якщо їхньому життю і здоров’ю загрожує небезпека, а також звільнення заручників; пункт другий:відбиття збройного нападу на особовий склад Національної гвардії України або членів їхніх сімей, якщо їхньому життю або здоров’ю загрожує небезпека; пункт третій...
—Тепер наступний, — Крать кивнув на Бондаренка.
—Пункт третій частини першої, — почав Влад, —відбиття нападу на органи військового управління, військові містечка Національної гвардії України, військові колони, транспорт Національної гвардії України, об’єкти, що охороняються Національною гвардією України, жилі приміщення, приміщення державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також звільнення їх у разі захоплення; пункт четвертий: затримання особи, яка чинить збройний опір чи погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю і здоров’ю військовослужбовця Національної гвардії України та інших фізичних осіб, або затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину і яка намагається втекти; пункт п'ятий...
—Тепер пункт сьомий, — Крать кивнув на Гиленка.
Гиленко почав згадувати пункт 7 частини першої. Крать кивнув на Олексія Кузька, я ж видихнув з полегшенням, бо я й сам забув про що той пункт.
—Пункт сьомий частина перша статті вісімнадцять цього Закону: припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій у разі їх збройного опору, — Кузько вивчив повністю всі статті, пам'ять до цього в нього була добра, бо до армії він вчився на адвоката і працював помічником судді, у нього і позивний був "Адвокат", —пункт восьмий: зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю людей або особового складу Національної гвардії України, а також для зупинки транспортного засобу під час запровадження і здійснення заходів правового режиму воєнного або надзвичайного стану, або в районі проведення антитерористичної операції чи спеціальної операції, пункт...
—Наступний, — Крать кивнув на Дмитра Митюка, що приїхав у понеділок.
—Пункт дев'ятий: припинення збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України; пункт деятий: забезпечення виконання покладених на Національну гвардію України завдань щодо відсічі збройної агресії проти України.
—Наступний, — кивнув на Саню Тарантелова.
—Пункт десятий:для усунення реальної загрози життю і безпеці особи, інтересам суспільства і держави під час виконання службових завдань в районі проведення антитерористичної операції; пункт одиннадцятий: забезпечення виконання покладених на Національну гвардію України завдань щодо відсічі збройної агресії проти України.
—Наступний, —кивнув на Саню Чорнобая.
—Пункт дваннадцятий...
—Такого не існує.
Чорнобай здивовано подивився на Кратя. Підпол кивнув на Угнівенка, той теж мовчав. Крать кивнув на Іваненка:
—Частина друга статті вісімнадцять: військовослужбовці Національної гвардії України мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ю фізичних осіб або особового складу Національної гвардії України, — відповів той.
—Забороняється застововувати вогнепальну зброю... — звернувся Крать до мене.
—Частина третя: забороняється застосовувати вогнепальну зброю, пункт перший: до жінок з явними ознаками вагітності, малолітніх осіб, осіб з явними ознаками обмежених можливостей або старості, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору військовослужбовцю Національної гвардії України, що загрожує його життю і здоров’ю та/або інших осіб, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо;
пункт другий: у приміщеннях і на земельних ділянках, які належать або закріплені за дипломатичними представництвами та консульськими установами іноземних держав в Україні, крім випадків, коли від глави дипломатичного або іншого відповідного представництва (організації) надійде офіційними каналами письмове прохання (згода) застосувати вказані засоби проти правопорушників.
—Наступний, — звернувся до Чернобаєва.
—Пункт четвертий: у приміщеннях або на виробництвах, пов’язаних з виготовленням вибухових чи легкозаймистих речовин, у навчальних і лікувальних закладах.
—Статтю вісімнадцять знаєте, це вже добре.
Крать почав питати у кожного ТТХ пістолета Макарова, хтось добре знав, а хтось плутався у цифрах. Потім по черзі підходили до підполковника виконувати правила заряджання/розряджання зброї. Черга дійшла до мене. Я підійшов до Кратя, нацепив кобуру на свій ремінь, взяв у руку пістолет.
—Заряджай зброю, —дав команду Крать.
Я поклав пістолет у кобуру, заслав пістолетний магазин в пістолет.
—Розряджай.
Я вийняв магазин і поклав його в спеціальний карман в кобурі, вийняв пістолет з кобури, поклав його на стіл.
—Наступний.
Я став у стрій. Після здачі екзаменів Крать звернувся до нас:
—Знаєте, молодці, але не всі, ви повинні знати статтю вісімнадцять на зубок, бо ви, конвой, прирівнюєтесь до спецназу, у вас служба постійно зі зброєю, то не патрульний батальйон, де служить половина довбойобів, не дай Бог прийдеться стріляти у зека – вас буде їбати прокуратура, а якщо ви не будете знати хоч один пункт цієї статті вас буде чекати тюрьма, і тоді ж ваші товариші будуть вас водити по судах з наручниками за спиною. У КЕОП набирають найкращий, ви виявились найкращими, кого попало у конвой набирати не будуть, бо ви спеціальний підрозділ.
З понеділка у нас почалась стажировка. О 7³⁰ у КЗЗ ми отримали спецсрєдства: ПГ (палка гумова), наручники, кубуру, "Терен-М" (сльозоточивий газ), у каптерці старший солдат Білюк (наш каптерщик) видав аптечки і після цього строєм пішли до санчастини, де ми розписались у медичному журналі. Покуривши біля санчастини, доки всі розписались, нас повели у штаб, де черговий частини видав нам пістолети Макарова і 16 набоїв калібром 9 мм. По команді спорядивши обойми нас повели у конвойне містечко, де стояв макет автозаку, камера для підсудних. Там ми відпрацювали заломи, конвоювання з автозаку у вартове приміщення і навпаки, після цього повернулись до казарми.
Близько дев'ятої ранку після шикування на автобусі поїхали до Жовтневого суду міста Маріуполь, пост номер 1 поїхав на автозаках до СІЗО забрати підсудних.
Ми увійшли до вартового приміщення, яке ділилося на дві частини, в одній частині було місце для відпочинку, де стояв стіл, сейф для зброї, дві лавки біля стола, в іншій частині знаходились камери для підсудних. Доки перший пост забирав зеків з СІЗО у нас (другий пост і третій резервний) був час відпочити, ми зробили собі кави і вийшли на вулицю курити, звісно ми, духи, виходили з дозволу начальника варти, яким у той час був прапорщик Орляк, так як діди і контрактники могли виходити без дозволу.
—Сьогодні ви конвоювати не будете, — сказав нам Орляк. — Сьогодні тільки наблюдаєте, дивитесь як працюють старослужащі.
Десь через годину до судової установи під вартове приміщення під'хав автозак.
Ми повиходили у двір, вартові вишикувались один напроти одного, зробивши живий коридор від вартового приміщення до автозаку. З кабіни вийшов прапорщик, відчинив двері спецмашини.
—Перший пішов, — сказав він і вартовий, що сидів у автозаці, накинув наручники на зап'ястя підсудного і відчинив дверцята однієї з камери.
—Перший пішов, — пролунало з автомобіля.
До дверцят автозаку підійшла одна пара, взяли за предпліччя підсудного і повели до вартового приміщення.
—Другий пішов!
Підійшла інша пара, також тримаючи зека за предпліччя повели до вартового приміщення, інші чекали стояли один напроти одного, у лівій руці тримаючи ПГ, права рука лежала на кобурі з пістолетом.
—Восьмий пішов! За останнім камера закрита.
Вартовий вийшов з автозаку, забрав свій пістолет у розводящого і ввійшов до вартового приміщення.
Через деякий час прийшла команда оглянути зал судового засідання. На огляд пішов Антонюк, ми, стажори, за ним. Руслан оглянув клітку, щоб там не знаходилось сторонніх предметів, також решітки на вікнах.
—Зала оглянута,— доповів він ро рації.
Після огляду підсудного привели в залу суда, завели в клітку, замкнувши двері, зняли з його кістей наручники. Судове засідання проводилось близько 20 хвилин, після чого підсудному надягнули наручники за спину та повели до вартового приміщення...
Наступного дня в нас були планові стрільби з пістолету. Після сніданку ми отримали бронежилети та каски і пішли в штаб, там нас зустрів зампобой полка з конвоювання, який спитав у нас правила поводження зі зброєю та Статтю 18, після чого ми отримали пістолети і нас повели в конвойне містечко. Там ми відпрацювали стрільбу з пістолета, але без магазинів, на час діставали пістолет з кобури та холостились (тобто нажимали на спусковий гачок).
Близько 10⁰⁰ нас повели в ТИР. ТИР представляв з себе прямокутну будівлю без даху, де знаходилось приміщення для заряджання зброї та для стрільби, до мішені було близько 20 метрів. Перша група з чотирьох чоловік спорядила магазини по 3 патрона та пішли на вихідний рубіж. Я був у другій групі, доки перша група стріляла – моя споряджала магазини. На вулиці в той день було морозно та сиро, пальці ніби не слухались мене, але з трудом зарядив ті 3 патрони.
Дійшла черга до моєї групи. Ми вишикувались в одну лінію напроти своїх мішеней, по команді відкрили вогонь. Пістолет виявився занадто гучним, вуші закладало, також рукоятка не удобна, стріляє куди попало. Після того як ми вистріляли ті 3 патрона ми пішли до своїх мішеней, Угнівенко жодного разу не потрапив, у Бондаренка було два влучання, у Леонова теж жодного влучання, а в мене лише одне влучання. Ми спорядили ще по три патрони та вийши на вихідний рубіж. Цього разу в мене не було жодного влучання, але якимось чудом порізав собі пальця об затвор пістолету, Альона Кушнір, яка на той час у нас була черговим медиком, полила мою рану перекисю та забинтувала.
З пістолету мені не сподобалось стріляти, він був дуже гучним та неудобним, автомат мені був дужче до душі. Також в цей день були стрільби і у патрульного батальйону, але вони стріляли не з бойових пістолетів, а з травматичних резиновими кулями.
У суботу у нас була зустрічна варта. Нам видали бронежилети, каски, автомати, пістолети та спецспорядження. Після шикування ми поїхали до СІЗО (вартові у автозаках, а ми, стажери, в автобусі) у супроводі поліції з увімкненими сиренами. СІЗО знаходилось за декілька кілометрів від Маріуполя, їхали близько пів години. Автобус зупинився біля СІЗО, а автозак заїхав у середину, через декілька хвилин, може через годину, автозаки виїхали з ізолятора і ми поїхали назад до міста.
Зупинилися неподілік залізничного вокзалу, автозак під'їхав майже впритик до спецвагону, снайпера з крутелицьми гвинтівками у балаклавах пішли займати позиції, більше я їх не бачив.
—Натягнути балаклави, — наказав нам лейтенант Юрика.
Ми пішли до спецвагону. Все відбувалось як у кіно, собаки лаяли, контрактники з балаклавами на лиці та автоматами на перевіс ходили по рельсах туди-сюди, вони мені нагадували справжніх спецназівців.
—Перший пішов! — почув я голос з автозаку.
Підсудний переплигнув з автозака у вагон.
—Перший, — почув із спецвагону.
—Другий пішов!
—Другий!
—Третій пішов!
Третій з клітчастими двума сумками переплигнув у спецвагон.
—Третій! За останнім камера закрита!
—Перший пішов!
З автозака вийшла жіночка років тридцяти. Вона вирішила переплигнути з автозака, але зачепилася своєю сумкою "Найк" на перечипилася, ледь не впала між вагоном та автозаком. Собака ще дужче залаяла, мені здалося, що вона хоче тікати і я націлив автомат на неї, хотів уже досилати патрон у патронник, але прапорщик Орляк рукою опустив мого автомата.
—То вже лишнє, — сказав мені прапор.
Вартові допомогли жіночці увійти в спецвагон.
—За останнім камера закрита, — почув я з вагону.
Після того як підсудних пересадили до спецвагану автозак розвернувся та поїхав геть.
—Збираємося, — дав команду Юрика.
Всі познімались з постів та повернулися до місця стоянки автобусів та автозаків з поліцією. Я зняв балаклаву. Як же в ній парко! Далі ми поїхали в СІЗО, там ми наблюдали за тим, як проводять обшук підсудних та конвоюють до автозаку, там знімати балаклави нам суворо забороняли.
******
У неділю, 18 грудня, ми вперше пішли у звільнення. У штабі нас перевіриди на охайність, щоб берці були почищені та накремлені, форма була чистою, лице та шия були поголені і головне щоб були перчатки (ніколи не розумів тих армійських затягів з приводу перчаток), після цього нам виписали листок звільнення, в якому було вказано щоб ми з'явилися о 16⁰⁰.
За КПП ми розбилися на три групи в яких старші були діди. Зі мною були Бондаренко, Леонов, Єфімець, Митюк, старшими були Вітя Ключевський, Войтаник, Блудов і Міша Дубінець. Ми спочатку пішли на ринок, там я купив собі термостельки в берці та шкарпетки, Вітя купив великого м'якого ведмедя, якого відправив Новою поштою своїй дівчині.
Взимку мені Маріуполь не сподобався, він мені здався сірим, не привітним.
Після ринку ми пішли до АТБ, де накупили собі чіпсів, сухарів, горішків, енергетиків. Гуляти зимнім Маріуполем було ніде і ми пішли в комп'ютерний клуб, що знаходився недалеко від військової частини. Спочатку я грав у свою улюблену гру "S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля", потім зайшов у "ВК", де познайомився з дівчиною Мариною з Боромлі, як виявилося у нас був спільний знайомий – Ігор Коваленко, з яким я навчався у Сумах на зварювальника. Я гордився службою в Національній гвардії і всі знайомства починалися з того, що я писав що я служу в нацгвардії в зоні АТО. Потім я добавив у друзі дівчину з Лебедина, Яну Гиленко, з якою швидко списався і знайшов спільну мову, а у майбутньому вона стала мені кумою, але це буде потім, через декілька років, а зараз я строковик НГУ і тільки починав з нею спілкуватися. Завдяки армії я перестав боятися дівчат і навчився з ними спілкуватись, через що у мене стало багато дівчат-знайомих.
Час линув швидко, о половині четвертої ми пішли до військової частини. У штабі ми віддали листи звільнення, черговий частини нас перевірив на трезвість та на охайність і відпустив нас до казарми. Після звільнення зовсім не хотілось повертатись до армійського життя.
Ми вийшли з автобуса і вишикувались у дві шеренги. Офіцери по черзі зачитували прізвища і хлопці виходили зі строю, шикуючись окремо.
—Гиленко, Кузьменко, Леонов, Березов, Угнівенко, Бондаренко, Веклинець, — зачитав наші прізвища сивий чоловік невисокого зросту років п'ятидесяти з погоном старшого прапорщика. — За мною.
Так ми потрапили у стрілецьку роту з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних, скорочено СР з КЕОП.
Ми зайшли у двоповерхову казарму, на першому поверсі увійшли в розташування конвойної роти, де розсілися за партами у навчальному класі, там нас уже чекали три офіцера, які представилися: молодший лейтенант Калінін – замполіт роти, лейтенант Помагаєв – командир другого взводу, лейтенант Юрика (чоловік який важить не менше 100 кг) – командир роти, старший прапорщик Кечеджи (той що нас привів) – старшина роти. Вони нам розповідали про конвойну службу, наша задача полягала в конвоюванні підсудних в Жовтневому і Апеляційному судах міста Маріуполь.
—У вас буде два тижні на навчання, — сказав Калінін. — Скоро повинні приїхати з варти старослужащі, вони вам все розповідять, як будете на стажировці – дивіться як вони працюють.
Потім Кечеджи повів нас у кубрик, де знаходилися двоярусні ліжка, у кутку біля входу знаходилася вішалка для бушлатів, поряд стояла штанга, лежали гирі та гантелі, на стільцях біля ліжок сиділи два старших солдата.
—Сьогодні лягайте де вільно, а на днях як треба, — сказав прапор.
Я знайшов собі місце у краю біля стіни на першому ярусі. Після того як ми розселилися прапор повів нас у їдальню, що знаходилася у нашій казармі навпроти нашого розташування. На вечерю подали тушену картоплю, у якій було багато м'яса та чай з печивом та маслом.
Після вечері старослужащі повели нас на курилку. Ми зкурили по цигарці, а потім стояли та чекали доки старші покурять.
—Якщо хочете – можете ще закурити, — сказав нам старший солдат Блудов.
—Ого, що в рай потрапили, — сказав Леонов.
—Забудьте, що було на КМБ, — сказав нам старший солдат Макс Романенко. — А тепер підійдіть за мною.
Ми, разом зі старослужащими, зайшли в темноту, першим почав говорити старший солдат Войтаник:
—Хлопці, дідовщини у нас не має, бо я сам пройшов дідовщину, а як будуть зальоти – будемо вас качати. Зрозуміли?
—Так точно, — відповіли ми.
Після вечірньої перевірки, що проводилася на ЦП в казармі, ми почали готуватися до відбою, помили ноги, розстелили постіль на почали чекати команди "Відбій" стоячи біля ліжок.
—А чому ви не лягаєте? — запитав нас старший солдат Дубинець.
—Так команди ще не було, — відповів Бондаренко.
Діди розсміялися.
—Лягайте вже, забудьте про КМБ, — з посмішкою сказав Руслан Войтаник.
У сон я провалився дуже швидко, не було ні тупої гри "три скрипа", ні команди "рота підйом! Упор лежачи прийняти". Служба у роті з КЕОП ніби почалася не погано.
Прокинувся від шороху. Я відкрив очі і побачив, що солдати починають одягатися, я теж підвівся з ліжка та почав швидко одягати форму.
—Рота, на вранішню зарядку, на ЦП ставай! — дав команду днювальний. — Форма одягу чотири плюс.
—А яка це чотири плюс? — запитав Бондаренко у одного з дідів.
—Бушлат, тільки без накидки, — відповів той.
Зарядка пройшла швидко, у нас була лише легка розминка і пробігти 1 км, тобто зробили один круг навколо казарми. Тоді я зрозумів, що в конвой нас відібрали через фізпідготовку, ми пробігли кілометр легко, так як патрульний батальйон ледве біг, хлопці "здихали" під час пробіжки. Після ранкової заряди ми ввійшли до казарми, де заправити постіль, погололились та пішли до їдальні. Годували в цій військовій частині не погано, як виявилось до нас приїздили повара з окупованого Донецька, готували вони дуже смачно.
Після того як варта поїхала до судових установ у нас починались навчання. Зубрили статтю 18 Закону України про Національну гвардію України "Застосування вогнепальної зброї", вчили ТТХ ПМ. О 17⁰⁰ навчання закінчувались, контрактники та офіцери йшли по домам, залишились тільки відповідальні роти і ми, строковики, до 18⁰⁰ у нас була самопідготовка, вчили з конспектів те, що сьогодні записували, після 18 нам видавали телефони та вмикали телевізор, починався відпочинок. О 19⁰⁰ вечеря, потім знову відпочинок, о 21³⁰ вечірня перевірка і відбій. Так майже кожного дня, цілий тиждень ми вчили теорію, вчили статті 15, 17, 18 Закону України про НГУ та статтю 33 часів ВВ, хоч вона схожа на вісімнадцяту статтю, також вчили види конвоювання, номера варт, на время одягали наручники та розбирали та збирали пістолет Макарова, найкраще розбирав Руслан Гиленко, він розібрав ПМ за 3 секунди.
У суботу до обіду у нас була самопідготовка, ми вчили статті, які мені в голову ніяк не лізли. Я був у шоці з пам'яті Бондаренка, він за два дні всі статті вивчив.
—Березов, — звернувся до мене лейтенант Помагаєв.
—Я! Солдат Березов! — підвівся з-за привіт і став по струнко.
—Стаття вісімнадцять.
—Військовослужбовець Національної гвардії України, — почав я, має право особисто або в складі підрозділу застосовувати вогнепальну зброю для : захисту громадян від збройного нападу, якщо їхньому житті і здоров'ю загрожує небезпека;....
Я збився на четвертому пункті.
—Добре, які є види конвоювання? — запитав лейтенант.
—Судова, зустрічна, залізнична, планова.
—Вчи статтю вісімнадцять, через десять хвилин спитаю.
—Слухаюсь, — я сів за парту.
Все таки я вивчив ту статтю, але все рівно на одному з пунктів збивався, але мене бісило, що одну статтю вивчив, почав вчити іншу, а попередню вже забув. Це через те, що заучував, мізки кипіли від інформації, ніби вивчив, коли починають питати різко забував. Статтю 18 я вивчив на пам'ять, я її ще три роки після служби пам'ятав.
Після обіду починався так званий вихідний день, у неділю теж був вихідний, після снідання нам видавали телефони, хтось дивився телевізор, хтось "мучив" телефон, хтось вчив конспекти, кожен займався своїми справами.
З понеділка у нас знову почались навчання, у п'ятницю в нас повинні бути екзамени на дозвіл носіння зброї. Нас почали вчити рукопашного бою, у середу було фізо, у конвойному містечку відпрацьовували конвоювання підсудних з вартового приміщення у автозак і навпаки. Також у понеділок з Харкова з КМБ приїхали ще 10 товаришів разом з лейтенантом Гошовським.
Одного дня до нас приїхала перевірка з Києва. Ми сиділи у класі і вчили обов'язки, як днювальний подав команду "Струнко", ми стали по струнко. У клас з замполітом ввійшли два полковника.
—Вільно, — дав команду один з полковників.
Ми сіли за парти.
—Солдати обов'язки знають? — запитав полковник Помагаєва.
—Це новобранці, ще учаться, —відповів лейтенант.
Полковник звернувся до Бондаренка:
—Хто такий чатовий?
Влад підвівся з-за парти.
—Чатовий – озброєний вартовий, що несе службу на данному йому посту, — відповів той.
Потім полковник звернувся до мене. Я встав по струнко.
—Солдат Березов, — представився я.
—ТТХ пістолета Макарова.
Я розповів йому ТТХ ПМ, я не знаю звідки у мене то все взялось в голові, розказав усе правильно, хоч і вчив його більше тижня, досконало вивчити не получалось, а тут навіть ні разу не підглянув у конспект, може від страху. Полковник ще позадавав питання і після слів: "Лейтенанте, рота у вашому розпорядженні" разом з іншим полканом вийшов з класу. Ми всі з полегшенням видихнули.
—Що ви якісь перелякані були? — запитав нас Помагаєв.
—У них зірки були великі, — відповів Леонов.
—Ну й що? Вони теж люди, що їх боятись? А я такі погони майже кожного дня бачу, і чомусь не боюсь.
Я довго боявся майорів, полковників, а іноді і молодших офіцерів, доки не пішов на контракт, там уже я звик до офіцерів, навіть з ротними та комбатами за руку здоровався, але то буде потім, після 2020 року, а зараз 2016 рік і я ще солдат строкової служби.
У п'ятницю ввечері ми повторили все, що вчили ці два тижня і молодший лейтенант Калінін повів нас у штаб полка, ми піднялись на другий поверх, звернули наліво і зупинились біля крайнього кабінету по праву сторону на дверях якого висіла табличка "замісник командира частини підполковник Крать". В усіх нас переповнювало хвилювання, у мене спина і долоні були мокрі від хвилювання, кожен читав конспекти і про себе повторювали обов'язки. Через декілька хвилин ми ввійшли у кабінет, де за столом сидів зампобой частини наш старий знайомий підполковник Крать. Ми вишикувались в одну шеренгу під стіною. Підпол підвівся з-за столу і підійшов до нас.
—Надіюсь ви всі знаєте свої обов'язки, —звернувся до нас він. —Почнемо з статті вісімнадцять. Починай, — звернувся до Леонова.
—Військовослужбовець має право...
—Ні, не то. Починай: частина перша, пункт перший статті вісімнадцять... Починай заново.
—Частина перша закону України про Національну гвардію України:
Військовослужбовець Національної гвардії України має право особисто або у складі підрозділу застосовувати вогнепальну зброю для: пункт перший: захисту громадян від збройногр нападу, якщо їхньому життю і здоров’ю загрожує небезпека, а також звільнення заручників; пункт другий:відбиття збройного нападу на особовий склад Національної гвардії України або членів їхніх сімей, якщо їхньому життю або здоров’ю загрожує небезпека; пункт третій...
—Тепер наступний, — Крать кивнув на Бондаренка.
—Пункт третій частини першої, — почав Влад, —відбиття нападу на органи військового управління, військові містечка Національної гвардії України, військові колони, транспорт Національної гвардії України, об’єкти, що охороняються Національною гвардією України, жилі приміщення, приміщення державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також звільнення їх у разі захоплення; пункт четвертий: затримання особи, яка чинить збройний опір чи погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю і здоров’ю військовослужбовця Національної гвардії України та інших фізичних осіб, або затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину і яка намагається втекти; пункт п'ятий...
—Тепер пункт сьомий, — Крать кивнув на Гиленка.
Гиленко почав згадувати пункт 7 частини першої. Крать кивнув на Олексія Кузька, я ж видихнув з полегшенням, бо я й сам забув про що той пункт.
—Пункт сьомий частина перша статті вісімнадцять цього Закону: припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій у разі їх збройного опору, — Кузько вивчив повністю всі статті, пам'ять до цього в нього була добра, бо до армії він вчився на адвоката і працював помічником судді, у нього і позивний був "Адвокат", —пункт восьмий: зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю людей або особового складу Національної гвардії України, а також для зупинки транспортного засобу під час запровадження і здійснення заходів правового режиму воєнного або надзвичайного стану, або в районі проведення антитерористичної операції чи спеціальної операції, пункт...
—Наступний, — Крать кивнув на Дмитра Митюка, що приїхав у понеділок.
—Пункт дев'ятий: припинення збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України; пункт деятий: забезпечення виконання покладених на Національну гвардію України завдань щодо відсічі збройної агресії проти України.
—Наступний, — кивнув на Саню Тарантелова.
—Пункт десятий:для усунення реальної загрози життю і безпеці особи, інтересам суспільства і держави під час виконання службових завдань в районі проведення антитерористичної операції; пункт одиннадцятий: забезпечення виконання покладених на Національну гвардію України завдань щодо відсічі збройної агресії проти України.
—Наступний, —кивнув на Саню Чорнобая.
—Пункт дваннадцятий...
—Такого не існує.
Чорнобай здивовано подивився на Кратя. Підпол кивнув на Угнівенка, той теж мовчав. Крать кивнув на Іваненка:
—Частина друга статті вісімнадцять: військовослужбовці Національної гвардії України мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ю фізичних осіб або особового складу Національної гвардії України, — відповів той.
—Забороняється застововувати вогнепальну зброю... — звернувся Крать до мене.
—Частина третя: забороняється застосовувати вогнепальну зброю, пункт перший: до жінок з явними ознаками вагітності, малолітніх осіб, осіб з явними ознаками обмежених можливостей або старості, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору військовослужбовцю Національної гвардії України, що загрожує його життю і здоров’ю та/або інших осіб, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо;
пункт другий: у приміщеннях і на земельних ділянках, які належать або закріплені за дипломатичними представництвами та консульськими установами іноземних держав в Україні, крім випадків, коли від глави дипломатичного або іншого відповідного представництва (організації) надійде офіційними каналами письмове прохання (згода) застосувати вказані засоби проти правопорушників.
—Наступний, — звернувся до Чернобаєва.
—Пункт четвертий: у приміщеннях або на виробництвах, пов’язаних з виготовленням вибухових чи легкозаймистих речовин, у навчальних і лікувальних закладах.
—Статтю вісімнадцять знаєте, це вже добре.
Крать почав питати у кожного ТТХ пістолета Макарова, хтось добре знав, а хтось плутався у цифрах. Потім по черзі підходили до підполковника виконувати правила заряджання/розряджання зброї. Черга дійшла до мене. Я підійшов до Кратя, нацепив кобуру на свій ремінь, взяв у руку пістолет.
—Заряджай зброю, —дав команду Крать.
Я поклав пістолет у кобуру, заслав пістолетний магазин в пістолет.
—Розряджай.
Я вийняв магазин і поклав його в спеціальний карман в кобурі, вийняв пістолет з кобури, поклав його на стіл.
—Наступний.
Я став у стрій. Після здачі екзаменів Крать звернувся до нас:
—Знаєте, молодці, але не всі, ви повинні знати статтю вісімнадцять на зубок, бо ви, конвой, прирівнюєтесь до спецназу, у вас служба постійно зі зброєю, то не патрульний батальйон, де служить половина довбойобів, не дай Бог прийдеться стріляти у зека – вас буде їбати прокуратура, а якщо ви не будете знати хоч один пункт цієї статті вас буде чекати тюрьма, і тоді ж ваші товариші будуть вас водити по судах з наручниками за спиною. У КЕОП набирають найкращий, ви виявились найкращими, кого попало у конвой набирати не будуть, бо ви спеціальний підрозділ.
З понеділка у нас почалась стажировка. О 7³⁰ у КЗЗ ми отримали спецсрєдства: ПГ (палка гумова), наручники, кубуру, "Терен-М" (сльозоточивий газ), у каптерці старший солдат Білюк (наш каптерщик) видав аптечки і після цього строєм пішли до санчастини, де ми розписались у медичному журналі. Покуривши біля санчастини, доки всі розписались, нас повели у штаб, де черговий частини видав нам пістолети Макарова і 16 набоїв калібром 9 мм. По команді спорядивши обойми нас повели у конвойне містечко, де стояв макет автозаку, камера для підсудних. Там ми відпрацювали заломи, конвоювання з автозаку у вартове приміщення і навпаки, після цього повернулись до казарми.
Близько дев'ятої ранку після шикування на автобусі поїхали до Жовтневого суду міста Маріуполь, пост номер 1 поїхав на автозаках до СІЗО забрати підсудних.
Ми увійшли до вартового приміщення, яке ділилося на дві частини, в одній частині було місце для відпочинку, де стояв стіл, сейф для зброї, дві лавки біля стола, в іншій частині знаходились камери для підсудних. Доки перший пост забирав зеків з СІЗО у нас (другий пост і третій резервний) був час відпочити, ми зробили собі кави і вийшли на вулицю курити, звісно ми, духи, виходили з дозволу начальника варти, яким у той час був прапорщик Орляк, так як діди і контрактники могли виходити без дозволу.
—Сьогодні ви конвоювати не будете, — сказав нам Орляк. — Сьогодні тільки наблюдаєте, дивитесь як працюють старослужащі.
Десь через годину до судової установи під вартове приміщення під'хав автозак.
Ми повиходили у двір, вартові вишикувались один напроти одного, зробивши живий коридор від вартового приміщення до автозаку. З кабіни вийшов прапорщик, відчинив двері спецмашини.
—Перший пішов, — сказав він і вартовий, що сидів у автозаці, накинув наручники на зап'ястя підсудного і відчинив дверцята однієї з камери.
—Перший пішов, — пролунало з автомобіля.
До дверцят автозаку підійшла одна пара, взяли за предпліччя підсудного і повели до вартового приміщення.
—Другий пішов!
Підійшла інша пара, також тримаючи зека за предпліччя повели до вартового приміщення, інші чекали стояли один напроти одного, у лівій руці тримаючи ПГ, права рука лежала на кобурі з пістолетом.
—Восьмий пішов! За останнім камера закрита.
Вартовий вийшов з автозаку, забрав свій пістолет у розводящого і ввійшов до вартового приміщення.
Через деякий час прийшла команда оглянути зал судового засідання. На огляд пішов Антонюк, ми, стажори, за ним. Руслан оглянув клітку, щоб там не знаходилось сторонніх предметів, також решітки на вікнах.
—Зала оглянута,— доповів він ро рації.
Після огляду підсудного привели в залу суда, завели в клітку, замкнувши двері, зняли з його кістей наручники. Судове засідання проводилось близько 20 хвилин, після чого підсудному надягнули наручники за спину та повели до вартового приміщення...
Наступного дня в нас були планові стрільби з пістолету. Після сніданку ми отримали бронежилети та каски і пішли в штаб, там нас зустрів зампобой полка з конвоювання, який спитав у нас правила поводження зі зброєю та Статтю 18, після чого ми отримали пістолети і нас повели в конвойне містечко. Там ми відпрацювали стрільбу з пістолета, але без магазинів, на час діставали пістолет з кобури та холостились (тобто нажимали на спусковий гачок).
Близько 10⁰⁰ нас повели в ТИР. ТИР представляв з себе прямокутну будівлю без даху, де знаходилось приміщення для заряджання зброї та для стрільби, до мішені було близько 20 метрів. Перша група з чотирьох чоловік спорядила магазини по 3 патрона та пішли на вихідний рубіж. Я був у другій групі, доки перша група стріляла – моя споряджала магазини. На вулиці в той день було морозно та сиро, пальці ніби не слухались мене, але з трудом зарядив ті 3 патрони.
Дійшла черга до моєї групи. Ми вишикувались в одну лінію напроти своїх мішеней, по команді відкрили вогонь. Пістолет виявився занадто гучним, вуші закладало, також рукоятка не удобна, стріляє куди попало. Після того як ми вистріляли ті 3 патрона ми пішли до своїх мішеней, Угнівенко жодного разу не потрапив, у Бондаренка було два влучання, у Леонова теж жодного влучання, а в мене лише одне влучання. Ми спорядили ще по три патрони та вийши на вихідний рубіж. Цього разу в мене не було жодного влучання, але якимось чудом порізав собі пальця об затвор пістолету, Альона Кушнір, яка на той час у нас була черговим медиком, полила мою рану перекисю та забинтувала.
З пістолету мені не сподобалось стріляти, він був дуже гучним та неудобним, автомат мені був дужче до душі. Також в цей день були стрільби і у патрульного батальйону, але вони стріляли не з бойових пістолетів, а з травматичних резиновими кулями.
У суботу у нас була зустрічна варта. Нам видали бронежилети, каски, автомати, пістолети та спецспорядження. Після шикування ми поїхали до СІЗО (вартові у автозаках, а ми, стажери, в автобусі) у супроводі поліції з увімкненими сиренами. СІЗО знаходилось за декілька кілометрів від Маріуполя, їхали близько пів години. Автобус зупинився біля СІЗО, а автозак заїхав у середину, через декілька хвилин, може через годину, автозаки виїхали з ізолятора і ми поїхали назад до міста.
Зупинилися неподілік залізничного вокзалу, автозак під'їхав майже впритик до спецвагону, снайпера з крутелицьми гвинтівками у балаклавах пішли займати позиції, більше я їх не бачив.
—Натягнути балаклави, — наказав нам лейтенант Юрика.
Ми пішли до спецвагону. Все відбувалось як у кіно, собаки лаяли, контрактники з балаклавами на лиці та автоматами на перевіс ходили по рельсах туди-сюди, вони мені нагадували справжніх спецназівців.
—Перший пішов! — почув я голос з автозаку.
Підсудний переплигнув з автозака у вагон.
—Перший, — почув із спецвагону.
—Другий пішов!
—Другий!
—Третій пішов!
Третій з клітчастими двума сумками переплигнув у спецвагон.
—Третій! За останнім камера закрита!
—Перший пішов!
З автозака вийшла жіночка років тридцяти. Вона вирішила переплигнути з автозака, але зачепилася своєю сумкою "Найк" на перечипилася, ледь не впала між вагоном та автозаком. Собака ще дужче залаяла, мені здалося, що вона хоче тікати і я націлив автомат на неї, хотів уже досилати патрон у патронник, але прапорщик Орляк рукою опустив мого автомата.
—То вже лишнє, — сказав мені прапор.
Вартові допомогли жіночці увійти в спецвагон.
—За останнім камера закрита, — почув я з вагону.
Після того як підсудних пересадили до спецвагану автозак розвернувся та поїхав геть.
—Збираємося, — дав команду Юрика.
Всі познімались з постів та повернулися до місця стоянки автобусів та автозаків з поліцією. Я зняв балаклаву. Як же в ній парко! Далі ми поїхали в СІЗО, там ми наблюдали за тим, як проводять обшук підсудних та конвоюють до автозаку, там знімати балаклави нам суворо забороняли.
******
У неділю, 18 грудня, ми вперше пішли у звільнення. У штабі нас перевіриди на охайність, щоб берці були почищені та накремлені, форма була чистою, лице та шия були поголені і головне щоб були перчатки (ніколи не розумів тих армійських затягів з приводу перчаток), після цього нам виписали листок звільнення, в якому було вказано щоб ми з'явилися о 16⁰⁰.
За КПП ми розбилися на три групи в яких старші були діди. Зі мною були Бондаренко, Леонов, Єфімець, Митюк, старшими були Вітя Ключевський, Войтаник, Блудов і Міша Дубінець. Ми спочатку пішли на ринок, там я купив собі термостельки в берці та шкарпетки, Вітя купив великого м'якого ведмедя, якого відправив Новою поштою своїй дівчині.
Взимку мені Маріуполь не сподобався, він мені здався сірим, не привітним.
Після ринку ми пішли до АТБ, де накупили собі чіпсів, сухарів, горішків, енергетиків. Гуляти зимнім Маріуполем було ніде і ми пішли в комп'ютерний клуб, що знаходився недалеко від військової частини. Спочатку я грав у свою улюблену гру "S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля", потім зайшов у "ВК", де познайомився з дівчиною Мариною з Боромлі, як виявилося у нас був спільний знайомий – Ігор Коваленко, з яким я навчався у Сумах на зварювальника. Я гордився службою в Національній гвардії і всі знайомства починалися з того, що я писав що я служу в нацгвардії в зоні АТО. Потім я добавив у друзі дівчину з Лебедина, Яну Гиленко, з якою швидко списався і знайшов спільну мову, а у майбутньому вона стала мені кумою, але це буде потім, через декілька років, а зараз я строковик НГУ і тільки починав з нею спілкуватися. Завдяки армії я перестав боятися дівчат і навчився з ними спілкуватись, через що у мене стало багато дівчат-знайомих.
Час линув швидко, о половині четвертої ми пішли до військової частини. У штабі ми віддали листи звільнення, черговий частини нас перевірив на трезвість та на охайність і відпустив нас до казарми. Після звільнення зовсім не хотілось повертатись до армійського життя.
Коментарі