3
—Рота, сорок п'ять секунд, підйом!!!
Ми підірвалися зі своїх ліжок і почали швидко одягатися. Я тільки встиг одягнути штани і взути берці, як прозвучала команда «Рота відбій». Ми полягали у свої ліжка.
—Рота підйом! — вчергове подав команду сержант Коленюк.
Ми знову підірвалися і почали одягатися. Я швидко одягнув штани, накинув кітель, взув берці і сів на табуретку, щоб їх зашнурувати.
—Ти що воїн, охрінів!! — звернувся до мене Залуцький. —Встати! Хто тобі дозволяв сідати?!!
—Ніхто, — відповів я.
—Ще раз побачу, що ти зашнуровуєш берці на табуретці і тобі пізда.
Прозвучала команда «На ЦП ставай, форма одягу номер чотири». Що таке ЦП? Яка це «форма одягу номер чотири»? Виявилось, що «фома одягу номер 4», це літня форма з головним убором, форма одягу номер 2 – спідня білизна, номер 3 – літня форма без головного убору, номер 5 — зимня форма одягу.
Ми пошикувалися повзводно на ЦП – центральному проході. Тільки ніхто не знав, де який взвод, шикувалися хто з ким, я теж «притулився» до якогось взводу, не знаючи, мій то, чи ні. Почалася перекличка. Поки що, нібито, всі знаходилися у своїх взводах.
—Солдат Березов!
—Я!
—Служить до хуя! — сказав Коленюк. —Що ти там робиш? Твій взвод тут.
Я вийшов зі строю і став до свого взводу. Боковим зором запам'ятав деяких хлопців, щоб раптом що їх триматися. Після переклички нас вивели з казарми де ми вишикувались у одну колону. Там знову почалась перекличка.
—Рівняйсь! — дав команду Коленюк. Струнко! Бігом! — ми почали бігти. — Відставити! При команді "бігом" ви згинаєти руки в ліктях і чекаєте команду, я подаю команду "бігом" і ви, з ЛІВОЇ НОГИ починаєте бігти. Рівняйсь! Струнко! Бігом... руш!
Ми побігли на плац, де Коленюк провів легку розминку і ми побігли по периметру частини, хто ззаду відставав ми чекали його в упорі лежачи або присідали. Після ранкової зарядки ми повернулися в казарму, де почистили зуби, заправили ліжка. Звісно з першого разу нічого не виходило з заправкою ліжка, я перезаправляв разів зо п'ять, доки не підійшов Шаповал і допоміг мені.
Після цього нас повели у їдальню, де ми простояли в черзі 10 хвилин. Сьогодні на сніданок давали товчену картоплю з котлетою.
—Рота, прийом їжі розпочати! — сказав Залуцький. —Смачного.
—Дякую, — відповіли ми.
—Я не зрозумів, пітони, відповідати «Взаємно». Смачного.
—Взаємно! —відповіли хором.
Не встигли ми поїсти, як поступила команда «Прийом їжі закінчити». Ми на ходу несли брудний посуд на здачу, на ходу жуючи хліб з джемом, запиваючи чайом.
—Швидше, пітони, — підганяв нас Залуцький.
З їдальні ми строєм пішли на плац, де проводилося шикування, після нього нас повели у казарму, де ми розсілися в класі на третьому поверсі. У класі парт не було, стояли лише крісла як у актовій залі стояв лише один стіл, за яким сидів старший лейтенант, який чекав нас у класі, він видав нам по листку А4 і по ручці. Офіцер представився нашим замполітом, старшим лейтенантом Риковим. Ми почали писати автобіографію і малювати так звану карту, пунктиром малювали дорогу від дому до Харкова. Потім нас по черзі викликали у сусідній кабінет, де сидів медик. Невдовзі викликали мене. Я увійшов у кабінет, що знаходився навпроти класу, в кабінеті сиділа молода дівчина, в оливковій військовій формі, яка щось записувала у журналі.
—Ти хто у нас? — ніжним голосом запитала вона мене.
—Березов Максим Вікторович.
Вона знайшла мою медичну книжку, розгорнула її і щось там почала записувати.
—Я ваш медик взводу, Кушнір Альона, — представилася вона. — Роздягнись до поясу.
Я зняв з себе кітель, термуху. Вона послухала мої легені, поміряла тиск, після чого я почав одягатися.
—Проблем з серцем у тебе нема? — запитала мене Альона.
—Нема, —відповів я.
—Травм голови?
—Відсутні.
Вона щось записала у моїй медичній книжці.
—Добре, поклич мені Дорохова.
Я ввійшов у клас, замполіта уже не було, сиділи наші сержанти: Каленюк і Шаповал. З порогу я попросив у Каленюка дозволу увійти:
—Товариш сержант, можна увійти?
—Можна Машку за ляшку, можна соточку отжатса, в армії нема слова "можна", є слово "дозвольте". Спробуй ще раз.
Я вийшов і знову ввійшов в клас.
—Товариш сержант, дозвольте ввійти.
—Ти вже ввійшов, спробуй ще раз.
Я знову вийшов і ввійшов.
—Товариш сержант, дозвольте ввійти.
—Ти вже ввійшов, все херня, давай по новой.
Я не знав, що не так, ніби правильно, по статуту. Потім мені дійшло, що я роблю не так. Я відчинив двері і зупинився перед порогом, не заходячи в клас.
—Товариш сержант, дозвольте ввійти.
—Дозволяю, тільки «двадцятку» від полу вижми.
Я раніше займався спортом, ходив на турнік, брусья, так що 20 разів я віджався на одному диханні.
—Молодець, тепер зроби доклад: "солдат Хуй фізичну вправу для розвитку м'яз спини та рук у кількості двадцяти повторень виконав", — сказав Каленюк.
—Солдат Березов фізичну вправу для розвитку м'яз спини та рук виконав.
Сержант дозволив мені сісти на своє місце, я сказав Михайлу Дорохову, високому худощавому хлопцеві з Херсонщини, щоб він йшов до медика.
Шаповал нам видав зошити в клітинку на 64 листка. У тих зошитах ми почали писати під диктовку військові звання, обов'язки військовослужбовця перед шикуванням і в строю. Нас почали по черзі викликати у каптерку, дійшла моя черга. У каптерці, як виявилося, нас фотографували для особової справи.
—Дай свій військовий квиток, — сказав мені Павелко.
—Він у тумбочці, — відповів я.
—Дуй у розташування, щоб через п'ять хвилин був тут
—Слухаюсь.
—Нюхаюсь! Швидко!
Я піднявся на п'ятих поверх, побіг до свого ліжка, узяв з тумбочки свій військовий квиток і спустився до каптерки.
—Дозвольте ввійти, — відкривши двері сказав я.
—Ти хто, солдат Залупа? — запитав командир взводу. —І до кого ти звертаєшся?
—Ні, солдат Березов.
—Спробуй ще раз.
Я закрив двері і знову відкрив, перед порогом звернувся до Павелка.
—Товариш лейтенант, дозвольте ввійти, солдат Березов.
—Заходь.
Я віддав свій військовий квиток лейтенанту, той поклав його в папку з особовою справою, яка лежала на столі.
—Що твій військовий квиток робив у тумбочці? — запитав мене Ковальов.
—Лежав.
Залуцький ударив мене у грудну клітку.
—Що, самий розумний? — сказав він мені.
—Ніяк ні.
—Твої документи повинні бути при тобі, сказав Ковальов. —Бо всяке може бути, витягнуть і не дізнаєшся хто. У тебе щось пропало?
—Дві пачки цигарок.
—Ти можеш про них забути, у тумбочці повинні знаходитись тільки мильне-рильне, зубна щітка, паста, також можна класти конспекти. Зрозумів?
—Так точно.
—Все, вільний.
Я повернувся в клас, де вчили обов'язки військовослужбовця. Я присів у крісло і розгорнув зошит і почав читати:
«Військовослужбовець зобов'язаний:
• перевіряти справність своєї зброї, закріплених за ним озброєння й техніки, боєприпасів, засобів індивідуального захисту, шанцевого інструменту, обмундирування та спорядження;
• мати коротку охайну зачіску...»
*****
Дні тягнулися довго, кожного дня те ж саме, підйом, зарядка, сніданок, шикування на плацу, стройова підготовка, навчання в класі або на ЦП, обід, знову стройова, фізо, з 17⁰⁰ до 19⁰⁰ самопідготовка, вечеря, знову самопідготовка, вечірня прогулянка, шикування, відбій, наступного дня повторюється те ж саме. День сурка одним словом. Уже успіли з товаришами роззнайомитися, також з нами проходили КМБ три контрактника і чотири дівчини, у тому числі і Альона Кушнір. Через тиждень нас почали виводити курити, але поки що три рази в день, бувало якщо у когось "'зальот" нам зовсім не дозволяли курити.
Другий тиждень служби підходив до кінця і перша навчальна рота "переїхала" з п'ятого поверху на третій, там ми жили у кубриках.
У неділю в нас був, так званий вихідний, ми сиділи у класі і дивилися телевізор, на якому показував лише «Новий канал».
—Четвертий взвод на ЦП вставай! — почулася команда днювального.
Ми вибігли у коридор і вишукувались у дві шеренги.
Каленюк нас порахував і ми пішли до каптерки. Залуцький нам показав як робити маркировку на формі і де.
—Зрозуміли?
—Так точно.
Він видав два коректора на 20 чоловік і кудись пішов. Біля нас сидів Миколайович, сержант-контрактник, у руці тримаючи пакет з нашими телефонами, хто написав коректором номер військового квитка на внутрішній стороні форми, тому він видавав телефон. Діло йшло довго, треба було промаркирувати штани, кітель, шапку-ушанку, бушлат, берці і Миколайович почав нервувати.
—Швидше, СЛОНики! Я засікаю десять хвилин, якщо не встигнете, хер телефон побачите.
Ми почали спішити, ось дійшла черга і до мене. В мене погано виходило, літери розплівалися, виходили занадто жирними, що не розбереш що там написано. З трудом я справився і отримав свою чорно-білу "нокіу", яка вже почала розпадатися.
Я зателефонував до рідних, поговоривши з ними у мене ледь не потекли сльози. Як же хотілося додому! Хотілося свободи, вийти десь прогулятися, випити пивка, але я тут, на території військової частини 3017, за забором з колючим дротом. Я підозрював, що в армії буде важко, але не знав, що до такої степені, найбільше важко морально, коли сержанти тебе не вважають за людину, а цілими днями принижують і поводяться як до скотини.
О 14⁰⁰ ми пішли у їдальню, де уже була велика черга, ми чекали свою чергу у коридорі, біля роздягальні, вишикувавшись у дві шеренги.
—Кру-гом, —подав команду Залуцький, перед нами стояла стіна. —Кроком руш.
Куди йти? Перед нами стіна. Залуцький розсміявся і подав команду "праворуч, на другий поверх в колону по одному кроком руш". Ми піднялися по східцях в їдальню, де теж черга просувалася повільно. Також там знаходився акваріум, на який ми втикали доки стояла черга, а хтось говорив, сміявся.
—Агов, уважаємиє, роти позакривали! — крикнув Залуцький.
Настала тиша.
—Ви як рибки робіть і все в житті буде добре, — сказав Каленюк.
Дійшла черга і до нашого взводу. Ми швидко поїли і спустилися до роздягальні, одяглися і вишукувалися в дві шеренги, чекали Залуцького, який не міг знайти свій бушлат.
—Хто спиздив мій бушлат?! —говорив він, ходивши між вішалками. — У мене ж на підстьожці погон з трьома личками.
Я розстібнув накидку і побачив сержантський погон на підстьожці.
—Товариш сержант, дозвольте звернутися зі строю, солдат Березов?
—Що тобі?
—Походу я нечайно Ваш бушлат одягнув.
Усі засміялися.
—Товариш сержант, дозвольте повернути свій бушлат? — звернувся до мене Залуцький.
—Так, —відповів я.
—Ти охуїв, швидко віддай бушлат і шукай свій!
Свій бушлат я знайшов швидко, тільки він чомусь висів у іншому місці, не там де я його вішав.
Настав вечір, ми сиділи у класі, хтось дивився телевізор, хтось «залипав» у телефон. Поряд біля мене сидів Бодя Леонов, у навушниках слухав музику на телефоні.
—Береза, —звернувся до мене він, — тобі походу пиздець.
—Чому?
—А ти подивись де ти маркировку зробив.
Так, це був капець. Я написав номер військового квитка не на внутрішньому нижньому кутку бушлата, а на зовнішньому. Мене Залуцький уб'є, коректор не стирається. У мене почалася паніка, я не знав, що робити. Через деякий час старшина почав перевіряти у кожного маркировку, дійшла черга і до мене. Зі страхом в душі я показав йому бушлат. Залуцький подивився на це лихо і перевів погляд на мене, потім знову на маркировку і знову на мене, у нього був такий погляд, ніби він зараз заплаче, а у мене було таке відчуття, що зараз прилетить удар в район грудної клітки.
—Що це за хуйня? — з відчаєм запитав він мене.
—Маркировка, — з тремтінням в голосі відповів я.
—Я бачу, а що вона робить не в зазначеному місці.
—Я не знаю, я ніби все робив правильно.
—Ну це пиздець. Ну добре, поки що вільний.
Ого, щось на Залуцького не схоже, не кричав, не бив. Наступного ранку він викликав мене до себе в каптерку, де почав пробувати відтерти кислотою коректор з мого бушлата, але нічого не виходило.
—Формі нічого не буде від кислоти? — запитала Оля Грідшина, наш психолог, вона теж проходила з нами КМБ.
—Та ні, —відповів Залуцький, — це ж ХБ, їй нічого не буде.
—Та ти уже нічого не зробиш, — сказав Павелко.
—Звідки ти взявся на мою голову, — сказав мені Залуцький. — Добре, підтягнеш резинку, підкотиш бушлат.
Ввечері приїхало поповнення, ще 10 призовників з Харкова. Вони стояли біля каптерки, ще у цивільному одязі, з сумками, не розумівши куди потрапили.
—Тікайте доки не пізно, — проходячи повз них сказав я.
Вони розсміялися.
—Уже пізно, — відповів мені один з них, я усміхнувся йому у відповідь і пішов у кубрик.
Ми сиділи на табуретках біля своїх ліжок і вчили обов'язки, по одному нас почали викликати в один з кабінетів. Викликали мене, я пішов до того кабінету, як виявилось там сидів підполковник Крать, я сів напроти нього. Він записав мої данні у свій блокнот і запитав мене:
—Як ти відносишся до служби в армії?
—Я гадаю, що кожен чоловік повинен відслужити в армії, у мене весь рід воював, прадіди воювали, діди служили, батько теж служив, до речі він атошник.
—А де твій батько служив?
—Строкову десь у Львові, а мобілізацію в Києві у військах зв'язку. Я теж хотів у "зв'язок", але мене призвали у нацгвардію, і я ні краплі не жалію, бо нацгвардія – еліта нашої армії.
—А як це виходить, що у тебе одне прізвище, а у твоєї мами інша?
—Мої батьки розведені. До речі, мій вітчим теж у минулому військовий, майор у відставці, воював в Афганістані, Абхазії, має нагороди, він був для мене прикладом.
—А ти живеш з батьком чи матір'ю?
—До вісімнадцяти років жив з мамою і вітчимом, а коли батька в АТО забрали я переїхав до бабусі, допомагати з дідом, він тоді був паралізованим на ліву сторону.
—Зрозумів. Контракт будеш підписувати?
—Так точно, я з дитинства мріяв стати військовим.
—Ти знав, що можеш вивчитися на офіцера в Академії НГУ?
—Ого, це добре, якщо вийде, я вступлю в Академію.
Така розмова у нас вийшла з підполковником Кратьом. Я вийшов з кабінету, на ЦП на табуретках сиділи солдати, дивилися по телевізору, що стояв у кутку центрального проходу, новини, по яких розповідали про «Моторолу» командира сепарського батальйону «Спарта», якого підірвали у ліфті.
—Воювати навчився, а на ліфті їздити не навчився, — сказав Каленюк.
Я виніс з кубрика табуретку і сів на задньому ряду. Була майже дев'ята година, мене вже тягнуло на сон, очі самі заплющувалися, але я тримався. Був би вдома уже мабуть ліг би спати, а може б гуляв з друзями, хоча і друзів у мене в селі не залишилося, всі служать. Як там Олег, чи тяжка в нього служба? Видадуть телефон, подзвоню йому.
—Рота, на ЦП ставай, форма одягу номер п'ять! — дав команду днювальний.
Ми занесли табуретки в кубрик, рівно виставили біля ліжок, одягли бушлати, головні убори і вишикувались у коридорі в дві шеренги. Каленюк нас перерахував.
—Право-руч! З казарми бігом руш! — дав команду Шаповал.
На вулиці ми пошикувались в колону по три і по команді пішли на плац. На плацу було морозно, дув невеличкий вітерець, який щипав щоки.
—Рівняйсь! Струнко! — скомандував оперативний черговий частини, який стояв перед строєм. — Слухай вечірню перевірку на сьоме листопада дві тисячі шістнадцятого року! Солдат...
Чергового частини було погано чутно, але я запам'ятав за ким я стою у списку і чекав доки він скаже «я».
—Струнко, Береза, — сказав мені сержант Рева. — Дивись на дембель.
Я підняв голову.
—Шукай свій дембель, — сказав мені Шаповал. — Він дуууууже далеко, десь там літає.
Небо було чисте-чисте, я стояв на плацу і роздивлявся зорі, які яскраво заповнили нічне морозне осіннє небо.
—Солдат Березов! — почув я своє прізвище від чергового частини.
—Я!
—Солдат Бучанчицький!
—Я!
—Солдат....
Руслан¹ Бучанчинський був з Херсонщини, Павелко не міг вимовити його прізвище і називав його Бахчиванжи, в честь однієї з вулиць Маріуполя, так почали і ми його називати.
Після вечірньої перевірки ми пішли у казарму, де почали готуватися до відбою. Я помив ноги і почав потихеньку йти до кубрика, бо ноги мокрі і ковзали у шльопанцях.
—Що ви як черепахи?! — вийшов з кубрика Каленюк. — Слони не ходять, слони бігають! Бігом руш.
Я пробіг два метра, що зпровокувало падіння, я проплів по коридору на животі, мило полетіло в одну сторону, мильниця в іншу.
—Береза, ти хочеш Землю штовхати? — запитав мене Залуцький.
—Ніяк ні.
—Так що встав і бігом у кубрик, через п'ять хвилин чекаю всіх на ЦП, щоб стояли в дві шеренги. Бігом, пітони!!!
Я поклав мило у мильницю і побіг, тепер уже акуратно у кубрик, поклав мило у тумбочку, повісив армійське полотенце на бильце ліжка і побіг на ЦП. Там нас перевірив черговий медик на побої, яких не було виявлено. Після цього, по команді, ми побігли у кубрик, розстелили ліжка і знову пошикувались на ЦП.
—Рівняйсь, — дав команду Залуцький. — Струнко. Рота! П'ятнадцять секунд! Відбій!
Ми кинулися в кубрик і полягали в ліжка.
—Ви не встигли на десять секунд, — сказав Залуцький. — Рота, підйом!
Ми відкинули ковдру і ринулися на ЦП.
—Рота, відбій!
Ми знову повлягалися в ліжка і знову не встигли за 15 секунд. Знову підйом і знову відбій, тепер ми не встигли на 7 секунд, знову «рота підйом». Як же я заздрив контрачам?! Вони уже лежали в своїх ліжках і спостерігали за цим цирком.
—Рота! — почав Залуцький. — Сідай!
Ми спочатку ринулися до кубрика і різко сіли.Ми розсміялися, такого повороту ми не очікували.
—Рота, відбій!
Ми побігли у кубрик і швидко повлягалися в ліжка, чекавши команди «підйом», але цієї команди вже не поступало. Залуцький вимкнув світло, ввімкнувши синю лампу у вхідних дверей і кудись вийшов.
—Рота відбій! — почувся голос днювального.
—Рота спить, а ти постій, — сказав Ковальов, який спав на першому ліжку біля дверей.
Я не встиг закрити очі, як мене вирубило.
Я уже звик прокидатися за декілька хвилин до підйому і чекав команди «підйом». У кубрик ввійшов Залуцький, який був тоді черговим роти. Господи, як же хочеться ще полежати у ліжку! Ввімкнулося світло, ще стояла тиша, лише чувся чийсь храп.
—Рота підйом!
Ми підірвалися з ліжка. Я швидко одягнув штани, натягнув шкарпетки, які за декілька хвилин до підйому дістав з батареї, на якій вони сушилися, усунув ноги в берці, накинув на себе кітель, взяв в руки шапку і вибіг на ЦП, де почав зашнуровувати берці, застібнув кітель.
Нема нічого гіршого, ніж ранкова зарядка з Залуцьким. Замість трьох кілометрів, з ним бігали близько п'яти, хто ззаду відставав, того чекали в упорі лежачи або присідали, не везло тому, хто забував перчатки, тому що при ньому ми віджималися на асфальті на кулаках. У казарму ми заходили замучені, за двадцять хвилин до сніданку, а треба було ще встигти заправити ліжко, поголитися, зробити кантік на шиї.
Знову день сурка, тільки дещо змінилося. Сьогодні у нас тактична підготовка і я вперше взяв у руки автомат, новенький АК-74М, якого ще називають «весло». Нас вчили по стандартах НАТО, всі рухи лівою рукою, лівою рукою приєднуємо магазин до автомату і лівою рукою досилаємо патрон в патронник.
В цей день тактику проводив Павелко на поляні поблизу спортивної площадки. Він нам розповідав про Майдан, у якому він приймав участь будучи курсантом внутрішніх військ, і показував як треба діяти для подавлення масових мітінгів.
—Ти щось не так розповідаєш, — сказав йому Сергій Ахімасов², контрактник років під 30.
—А ти зовсім мовчи, ви, менти, перші тікали.
—Зато вас, вевешників, перших пиздили, — з посмішкою відповів Сергій, у минулому сержант міліції.
У той час мені було не до тактики, дзюрити хотілося, що собаці дикій. Павелко нас вишукував в одну шеренгу.
—Товариш лейтенант, дозвольте звернутися зі строю, солдат Березов.
—Дозволяю.
—Дозвольте вийти в туалет.
—Потерпи.
Та куди терпіти?! Було відчуття, що зараз з очей польється.
—На перший-другий розрахуйсь! — наказав нам Павелко.
—Перший.
—Другий.
—Перший.
—...
Дійшла черга до мене:
—Третій, — мізки у мене перестали працювати.
—Що таке? — запитав мене Павелко.
—Стяти хочу.
—Хто ще хоче?
П'ять чоловік підняли руки.
—Добре, давайте бігом, під забор.
Ми побігли до забору. Яке ж було полегшення!
—Як же добре, — сказав Леонов. — Я вже годину на цей забор дивлюся.
—Я, мабуть, вже більше години, — сказав я у відповідь.
Ми повернулися до строю, розрахувалися на перший-другий. Наша задача була відпрацювати наступ у «двійках», або це ще називається переміщення парою, тобто спочатку перший розрахунок повинен швидким кроком зробити три кроки, впасти на коліно і сказати «Крию», другий розрахунок, крикнувши «Іду», наздоганяє перший розрахунок, поряд встає на коліно, говорить «Крию», потім перший розрахунок дублює команду «Іду» і робить декілька кроків і знову другий розрахунок його наздоганяє. Переміщення парою має три фази. Перша фаза: № 1 прикриває, № 2 переміщується. Друга фаза: № 2 залягає, робить прицільний постріл або чергу й оповіщає № 1 про готовність прикривати його переміщення. Третя фаза являє собою повтори двох перших.
Після обіду ми сиділи на ЦП і писали у конспектах «Правила поводження зі зброєю». Ми були забов'язані вивчити ці правила, тому що нам грозилися хто не знатиме правила поводження зі зброєю того не допустять до стрільб, а хто не допущений до стрільб того не допустять до присяги і залишиться ще на місяць на КМБ, хоч у це важко вірилося. Також у цей день приїхало ще поповнення, сформувався шостий взвод першої навчальної роти, який теж входив у «маріупольську команду».
Служити стало трохи цікавіше, ганяти нас стали менше, сержанти переключилися на новоприбулих, а нас почали хоч чомусь вчити, не тільки ходити стройовим по плацу, а й військової справи. Одного дня нас водили у військове містечко, нам показали військову техніку, яка знаходилася у військовій частині 3017, я вперше у своєму житті побачив справжній танк, хотілося б біля нього сфоткатись, але телефонів у нікого не було, та й фотозйомка була заборонена. Після військового містечка ми поверталися у частину, вночі пройшов дощ і гразюки з калюжами було по кісточки, ми старалися їх оминати.
—Ви що, мавпи, охуїли?! — закричав Каленюк. — Вам влада видала берці, щоб ви калюжі оминали?!
Ми пішли по калюжах і грязюці, глина налипла на берці, що важко було ходити. Коли ми вийшли на асфальт Павелко дав команду:
—Стройовим кроком руш!
Ми пішли стройовою, гразюка сама почала відлітати від берців. Звісно, повернувшись до частини, нас у казарму не пускали, доки ми не помили свої берці. Хотілося як найшвидше їх вимити, бо на дворі було прохолодно та й вода у відрі була наче льодяна. Вимивши берці ми піднялися на третій поверх і вишукувались біля каптерки, для отримання підміночних бушлатів. Дійшла моя черга, я увійшов у каптерку, Залуцький дав мені стару підстежку, у якій не було змійки, потім він дістав накидку, зразка 2014 року, але вона теж не застібалася.
—Який же ти проблемний, — сказав мені старшина.
Все таки він знайшов мені ватник з бушлата зразка 2014 року, піксель синього кольору. Новий бушлат, який мені видали в перший день служби, я повісив на тремпель і віддав Ковальову.
Після обіду у нас була медична підготовка, яку вела Альона Кушнір. Вона нам показувала як користуватися кровоспинними препаратами, а також як накладати турнікет. Коли Альону викликали до санчастини, з нами залишився Павелко.
—Тепер я вам покажу як військовому боляче під час поранення, — сказав взводний. — Береза, лягай на підлогу.
—Слухаюсь.
—Нюхаюсь! Швидше, тєлєґа.
Я приліг на підлогу. Павелко наклав на мою ногу, майже під пах, турнікет і затягнув його що сили. Було не приємно.
—Коли солдат поранений, він дуже сильно кричить, кличе маму, — я лежав мовчки і дивився на нього. — Кличе маму! — з натякам крикнув він мені.
Я почав не правдоподібно стогнати, кликати маму. Павелко наступив мені на онімівшу ногу, це було справді боляче і я закричав що сили, почав кликати маму, батька. Це було справді як при справжньому пораненні.
—Ось так кричить боєць, коли йому відриває ногу. Тобі боляче?
—Так! — закричав я. — Мама допоможи! Аяй!!Боже!!!
З кабінету вийшов капітан Сисоєв, замполіт «харківської команди».
—Що тут у вас відбувається? — запитав він.
—Медична підготовка, — відповів Павелко.
—Трохи ж тихіше можна? Я думав когось ріжуть.
—Добре. Тихіше кричи, — лейтенант надавив ще дужче на ногу, я застогнав, після цього він зняв з мене турнікет.
Черговий армійський день підходив до кінця, до присяги залишалося зовсім нічого, ми її чекали як дембеля.
Вечірня перевірка проводилася в казармі, так як на вулиці йшов дощ. Після перевірки помили ноги, попрали шкарпетки і готувались до відбою.
—Бля, ви заїбали! Ще раз побачу, що ваші карасі будуть сохнути на батареї, я їх викину у вікно, — сказав Каленюк.
Ми почали свої шкарпетки ховати під матрас, до речі, до ранку висихали.
Після відбою у нас почалася цікава гра «Три скрипа», тобто, якщо ліжко тричі скрипне, відразу «рота підйом» і ми віджималися, присідали. Керував цією грою Миколайович, який на той час був у нетверезому стані.
—Рота відбій, — дав команду Каленюк.
Ми полягали у ліжка.
—Солдат Лисенко, — покликав він Сергія, який спав поряд біля мене.
—Я!
—Рота підйом, Лисенку не спиться.
Ми підірвалися з ліжок, присіли 100 разів і прозвучала команда «відбій».
—Солдат Лисенко.
Сергій мовчав, ніби спить.
—Солдат Лисенко.
Знову тиша.
—Рота підйом, Лисенко проїбався.
Ми знову присіли 100 разів, як з ліжка підвівся сержант Лук'янов, командир одного з відділень шостого взводу.
—Толя, ти заїбав! — звернувся він до Миколайовича. — Якщо нахерячився лягай спати.
—Нехай «запахи» не розслабляються, — сказав у відповідь той.
—Вдень не можна їх покачати?! Всі спати хочуть!
—Хочеш спати – йди відпочивай.
—Рота відбій, — сказав нам Лук'янов.
Ми полягали у ліжка.
—Підйом, — наказав нам Миколайович.
Ми вже хотіли вставати з ліжок, як Лук'янов нам крикнув:
—Відбій я сказав! Не хочете спати, я вас качати почну!
—Підйом! — Миколайовича ми ігнорували. — Підйом душари! Ви охуїли?! Підйом!
Ми лежали мовчки, не слухаючи п'яного сержанта. Миколайович махнув рукою і вийшов з кубрика.
У суботу в нас було ПХД, тобто «парко-хозяйственный день», або як його ще називали «Піздєц хорошому дню». Ми витрушували ковдри, все виносили з кубрика і проводили генеральне прибирання в казармі. Щоб помити підлогу треба було зробити піну у відрі з водою, для цього ми шкрябали у відро копійкою куски мила, видавлювали зубну пасту, іноді добавляли хлорку, по яку я пішов до Залуцького в каптерку.
—Що тобі треба? — запитав мене старшина роти.
—Хлор, — відповів я.
—Візьми в кутку біля ліжка.
Я підійшов до ліжка, а хлорку не побачив.
—Де, товариш сержант?
—Сліпий бля?! Пішов на хуй, пітон!!
Я встиг вибігти з каптерки, як старшина кинув у мене свій тапок, я тільки почув як той тапок прилетів по дверях.
—Береза!!! — покликав мене Залуцький.
—Я!
—Служить до хуя! Принеси тапок.
—Слухаюсь.
—Нюхаюсь! Я чекати ще повинен.
Я приніс йому тапок, поглядом знайшов той хлор.
—Дозвольте йти, товариш сержант?
—Піздуй на хуй, щоб я тебе не бачив!
Я взяв хлорку і побіг до кубрика, де мене чекали товариші. Хтось протерав пилюку на підвіконні, хтось на батареях, хтось мив підлогу, хтось працював на дворі, у нас все було організовано. Прибравши кубрик ми почали заносити ліжка і тумбочки. У кубрик ввійшов Каленюк.
—Ви все прибрали, що заносите ліжка?— запитав він.
—Так точно, — відповів Бондаренко.
Сержант пройшов по кубрику, перевірив на пил підвіконня.
—Щоб все було чотко – шукайте до чого можна доїбатись, — сказав Каленюк. — Зараз ніби доїбатись ні до чого.
Солдат Березов М. В., 1 навчальна рота 4 взвод, жовтень 2016 р.
******
Ми стояли на ЦП в упорі лежачи, чекали Каленюка та командира взводу.
—Встати! Струнко! — дав команду сержант Рева.
—Вільно, — махнув рукою Павелко.
—Вільно.
—Так, — почав Каленюк. — сьогодні в наряд заступають: черговий роти –Шаповал.
—Я!
—Днювальні: Лисенко, Березов, Угнівенко. Вчіть обов'язки, через пів години спитаю.
Я дістав з тумбочки конспект, сів на табуретку біля свого ліжка і почав повторювати обов'язки днювального:
Днювальний роти призначається з рядового складу. Він несе службу у вхідних дверей біля КЗЗ...
Наче вивчив, але деякі моменти вилітають з голови. До мене підійшов Шаповал.
—Ну що, вивчив? — запитав мене командир відділення.
—Так точно.
—Що забороняється днювальному?
—Сидіти, знімати спорядження, бути у розстебнутому виді.
—Все, знаєш, молодець.
У штабі ми отримали бірки для чергового роти і днювальних, а також черговий частини видав нам багнети. Повернувшись в казарму я продовжив повторювати обов'язки. Це був мій перший наряд, страх переповнював мене, я боявся, що хтось з офіцерів запитає у мене обов'язки, а я їх погано знаю, або ж можу десь тупонути і мені буде капець від Павелка та сержантів. Я розказав про себе обов'язки днювального, ніби вивчив.
—Наряд за мною, — дав команду Шаповал.
Ну, з Богом! Ми зайшли на курилку, де крім нас ще курила Маша, теж контрактниця, яка з нами проходила КМБ, вона про щось спілкувалася з Ревою.
—Ти б трахнув Машу? — тихим голосом запитав мене Сергій Шаповал.
—Мабуть, — відповів я.
—Я теж. А Альону?
—Не знаю.
—Краще не треба, у неї чоловік снайпер з «Азову».
Докуривши, ми пішли на плац, де нас уже чекав Залуцький. Нам проводили інструктаж.
—Заходить командир роти, яку подаєте команду? — запитав нас Залуцький.
—Струнко, — відповів Лисенко.
—А якщо заходить хтось нижче ротного? Або якийсь лівий хер?
—Черговий роти на вихід.
—Наряд ставай! — дав команду черговий частини.
Вартові, днювальні, патрульні, посильні вишукувались на плацу. Начальник штабу провів перекличку, потім почав щось розповідати, він стояв далеко і я не чув, що він говорив. Після інструктажу ми пішли в казарму. Шаповал розписав наші зміни, я був у другій зміні, з 22⁰⁰ до 2⁰⁰, потім з шостої ранку до десятої.
Павло Угнівенко заступив на «тумбочку» першим. До нього підійшов Каленюк.
—Як справи, воїне? — запитав він Угнівенка.
—Нормально, — відповів той.
—Такого не буває, буває тільки заєбісь. Як справи, воїне?
—Заєбісь.
—О! Це інша справа.
О 19 годині вечеря, я з Сергієм Лисенко пішов у їдальню, потім, прийшовши, я підмінив Павла, щоб той сходив повечеряти. До мене підійшов хлопчина з третього взводу.
—Ти зараз на «тумбочці»? — запитав він мене.
—Ні, я товариша підмінив.
—А коли ти заступаєш?
— У десять годин.
—Найкраще врем'я, тільки спати хочеться, зате після відбою, навіть якщо генерал заходить, подаєш команду «черговий роти на вихід».
Коли я вчив обов'язки днювального, цей момент чомусь упустив.
Угнівенко повернувся і заступив на «тумбочку», а я, як днювальний вільної зміни протирав плінтуса від пилу. О 10 ночі я заступив на пост. Стояла тиша, лише чутно як цокає годинник на стіні.
До мене підійшов Шаповал.
—Як тут, все нормально? — запитав він мене.
—Так точно.
—Я буду у каптерці, раптом що кричи дуже голосно.
Шаповал пішов, а я залишився стояти на посту днювального, втикаючи на годинник. У казарму ввійшов старший лейтенант Риков. Я приклав праву руку до голови і крикнув:
—Черговий по роті на вихід!
—Відставити.
—Відставити!
—Що ти щойно крикнув? «Черговий по роті»? — з посмішкою запитав мене замполіт.
—Так точно.
Риков ухмильнувся, похитав головою і пішов до каптерки. Я простояв на «тумбочці» тільки пів години, а було таке відчуття, що стою більше години. Я дістав з ящика стола, що стояв на посту днювального, Статут ЗСУ, знайшов обов'язки днювального і почав їх повторювати.
Риков повертався до вхідних дверей, я віддав військове вітання. Він відімкнув двері, хотів вийти, але повернувся до мене.
—Обов'язки днювального знаєш? — запитав він мене.
—Так точно, — не впевнено відповів я.
—Коли заходить оперативний черговий, яку подаєш команду?
—У днівний час «Струнко», у нічний – «Черговий по роті на вихід».
—«Черговий по роті...», — засміявся Риков і вийшов з казарми.
Потім мені дійшло, чому сміявся замполіт. Як виявилось, правильно говорити не «Черговий по роті», а «Черговий роти», то у кацапів «Дежурный по роте на выход». Добре, що Каленюк цього не чув, я б уже , або присідав, або отримав би удар в район погона. Одного разу Руслан Гиленко, товариш з Херсонщини, при доповіді представився не «солдат Гиленко», а «рядовий Гиленко», так він після того віджався 50 раз і 10 хвилин простояв у «півтора». Каленюк тоді сказав: «Рядові у Кацапстані, а у нас звання "солдат"».
Я вже простояв на посту близько трьох годин, залишилась майже година. Уже почала боліти спина, а також почало клонити на сон.
Увійшов оперативний черговий частини.
—Черговий роти на вихід!! — крикнув я щосили, віддавши військове вітання.
Шаповал прибіг за хвилину. Віддавши військове вітання Сергій почав доповідь:
—Дійсним доповідаю: за час мого чергування надзвичайних подій не трапилось, особовий склад у повному складі після відбою відпочиває. Доповідав черговий першої навчальної роти молодший сержант Шаповал.
Черговий частини розписався в журналі і звернувся до мене:
—Обов'язки днювального знаєш?
—Так точно, — впевнено відповів я.
Він вийшов. Шаповал подивився у журнал і пішов до каптерки. Згодом прийшла довгоочікувана зміна, Сєрий Лисенко і Угнівенко, який був днювальним вільної зміни, я пішов у кубрик, роздягнувся, ніж поклав під подушку і уклався в ліжко.
Мене розбудив Угнівенко в без десяти шість ранку. Я швидко одягнувся, нацепив на ремінь ніж, у кубрику було ще темно, ліжко я не заправив, а просто застелив ковдрою. Я підійшов до поста днювального, стояла тиша, а спати хотілося капець як. Годинник показав шосту годину.
—Рота підйом! — дав команду Лисенко.
Сергія змінив Угнівенко. До мене підійшов Ковальов.
—Якого хуя ти ліжко не заправив? — запитав мене він.
Я не знав, що відповісти.
—Вибачте, я не роздуплився... з просоння, — відповів я.
—Тебе роздуплити?!
—Ніяк ні. Дозвольте виправити недоліки.
—Уже виправили, ще раз таке повториться і тобі буде... розумієш що.
—Так точно, більше не повториться.
—Я дуже на це надіюсь.
О восьмій годині всі пішли на тактичну підготовку. Казарма опустіла, стояла тиша. З туалету вийшов прапорщик Шевченко (старшина навчальної роти «харківської команди»).
—Чому умивальники брудні? —сказав прапор. — Бігом там все прибрати, щоб і пилинки не було, с-с-с-котіни.
Я, як днювальний вільної зміни, узяв кусок ганчірки і пішов мити умивальники. Помивши умивальники я почав протирати підвіконня і завтикав у вікно. На території частини бійці нацгвардії займалися тактичною підготовкою, бігали з автоматами двійками-трійками, деякі підрозділи відпрацьовували зачистки, а за парканом з колючим дротом вирувало мирне і вільне життя, мами вели своїх дітей до школи або у дитячий садок, хтось спішив на роботу, деякі хлопці гуляли зі своїми дівчатами, тримаючись за руки. Як же було тяжко на душі! Чому я не цінував того, що в мене є? Я згадав як сварився зі своєю мамою, який же я був дурний! Мені дуже хотілося зателефонувати до своєї мами і попросити у неї пробачення. У мене покотилися сльози з моїх очей. Як же хочеться додому! Я би все віддав, тільки щоб це був лише страшний сон, і щоб я прокинувся вдома у своєму ліжку, але це був не сон, мені півтора роки носити цю нацгвардійську форму, терпіти приниження, ходити строєм, виконувати накази старших командирів. Я навіть на мить передумав йти на контракт, мені набрехали у військкоматі, виявилось, що я не можу підписати контракт одразу після присяги, мені треба відслужити пів року, а потім уже можу перевестись на контрактну службу. Я витер сльози, швидко протер підвіконня від пилюки, помив підлогу і повернувся до поста днювального.
—Яку команду ти подаєш після відбою коли заходить командир роти? — запитав Угнівенка сержант Каленюк.
—Струнко, — відповів Павло.
Каленюк ударив його у грудну клітку і повторив питання.
—Струнко, — знову відповів Угнівенко.
Каленюк знову ударив його у грудну клітку і знову повторив питання, на що той знову відповів «Струнко», сержант ще раз ударив його.
—Після відбою усім подається команда «черговий роти на вихід», підказав Павлу Лисенко.
—Запам'ятай, дегенерат, — сказав Угнівенку Каленюк і пішов до каптерки.
Вечором ми наряд здали, відстояли нормально.Після наряду ми повинні були відпочивати чотири години, як казали старші, але на КМБ такого не існувало, ми здали багнети, бірки і пішли на ЦП вчити обов'язки. На носі у нас були стрільби і ми вчили правила поводження зі зброєю, вчити там багатенько, але ми були забов'язані були вивчити, щоб нас допустили до стрільб, якщо до стрільб не допустять, то не допустять до присяги, так нам сказав ротний.
*******
Пролітали день за днем, ось і залишилося близько тижня до присяги, також у мене з'явився перший «зальот». В той день Каленюк вишикував на ЦП перевірити, як поголені військовослужбовці, дійшла черга до мене, він провів цигаркою по щоці, вранці я не встиг поголитися і цигарка чиплялася за щітину.
—До вечора щоб поголився!— сказав мені сержант.
—Слухаюсь, — відповів я.
День підходив до кінця, а я ще не поголений, не через те, що я проігнорував наказ командира, а через те, що не було часу. Вечором Каленюк викликав мене до себе, провів цигаркою по щоці.
—Воїн, ти попав, — сказав він мені і пошикував взвод на ЦП.
Ми вишикувалися у дві шеренги.
—Солдат Березов, вийти зі строю.
Я вийшов до сержанта і повернувся до свого взводу.
—За невиконання наказу старшого за званням, солдат Березов «нагороджується» нарядом на роботи строком на п'ять годин.
—Слухаюсь!
—Виконувати!
Три дні я був рабом у днювальних, протерав підвіконня, мив підлогу. Одного разу я не доклав Каленюку про виконання однієї з робіт, так він добавив мені ще дві години.
Тиждень перед присягою був важким, з восьмої ранку і до четвертої вечора ми крокували на плацу. Нам видали автомати АК-74М з якими ми тренувались виконувати команди «Струнко», «Рівняння праворуч-ліворуч». Присяга планувалась на суботу 26 листопада, уже почалися морози, було прохолодно стояти на плацу, найбільше мерзли руки і лице.
У четвер у нас були стрільби. Нас призвели на полігон, що поблизу Чугуєва. На вулиці було морозно, щоб зігрітися ми бігали стометрівку у броніках.
Нам надійшла команда «спорядити магазини». Ми спорядили магазини по 6 патронів і вийшли на бойовий рубіж.
—Приготуватись до бою, перевестись на постріл одиночними, патрон в патронник, — дав команду інструктор. — Докласти про готовність до бою.
Лівою рукою приєднав магазин до автомата, заслав патрон в патронник (у бронежилеті було важко дотягуватись лівою рукою до затвору) і доклав:
—Солдат Березов до стрільби готовий.
Так доклали й інші. Інструктор подав команду "Вогонь" і поряд почали стріляти автомати. Я повільно почав натискати на спусковий гачок, боячись, що буде сильна віддача в плече, мій автомат випустив кулю по мішені, яка знаходилася 100 м від мене, віддача виявилася слабенькою. Випустивши ще п'ять куль в сторону цілі я доклав, піднявши ліву руку:
—Солдат Березов стрільбу закінчив.
Стрільбу закінчили всі. У мене було п'ять попадань в ціль. Ми спорядили ще 6 патронів і знову вийшли на рубіж. Цього разу у мене було 6 попадань з шести, відстрілявся на відмінно.
Відстрілявшись ми здали автомати прапорщику Шевченко і чекали команду на збори. Неподалік знаходився чи то танковий полігон чи артилерійський і було добре чутно канонади.
—Як будете в Маріуполі кожного дня будете таке чути, — сказав один з контрактників.
4 взвод 1 навчальна рота, Харків, в/ч 3017, за декілька днів до присяги
У п'ятницю був останній день перед присягою. Весь день у нас була репетиція, під барабани ходили стройовим по плацу, виходили зі строю і зачитували присягу. В обід ми годину перепочили в казармі і знову пішли на плац. Також мама з моєю тіткою Оксаною приїхали в Харків, зупинились у родичів.
Вечором ми відпочивали в казармі, сиділи на ЦП, хтось вчив обов'язки, хтось слухав лейтенанта Гошовського, командира п'ятого взводу, він розповідав про конвойну службу.
—Четвертий взвод, у кубрик, — дав команду Павелко.
Ми ввійшли у кубрик, порозсідалися на табуретки. Каленюк роздав нам листки А4, на яких ми почали писати: «Я, солдат ...., добровольно погоджуюсь проходити строкову військову службу у зоні проведення АТО м. Маріуполь, в/ч 3057. 25 листопада. Підпис».
—Хто боїться, може залишитися у цій частині, тільки після цього я буду вас вважати сцикунами, тому що тільки справжні чоловіки погодяться виконувати службові завдання в АТО, а баби залишаться в глибокому тилу, — сказав Павелко.
Каленюк зібрав наші рапорта і вийшов з ними з кубрика. Все, тепер дороги назад нема, тільки в АТО, а що там нас чекає — невідомо.
Мене викликали в каптерку.
—Дозвольте ввійти, солдат Березов.
—Заходь, — відповів Залуцький. —Сідай за стіл.
Сержанти вечеряли, на столі була запечена качка, лежала ковбаса, тушонка, на кроваті вже спав Миколайович.
—Давай, хавай, — сказав мені Шаповал. — Тобі поправлятися треба.
Я відірвав маленький косочок качки.
—Що ти робиш? Бери качура в обидві руки і хавай, не стісняйся.
Я взяв качку в руки і почав відкушувати куски м'яса.
—До тебе хтось на присягу приїде? — запитав мене Шаповал.
—Так, точно, — відповів я. — Мама з тіткою.
—Так що хавай, щоб не казали, типу тебе тут не кормили.
Шаповал мене сфоткав на телефон, як я їм качку.
—Ось так живуть солдати нацгвардії, качура жруть, — сказав Залуцький, — а вони від армії косять, кажуть, що служити погано. Бери ковбаску.
Я з'їв ту качку через силу. Шаповал налив мені у стакан соку, я запив, витер серветками руки. Сергій подивився на годинник.
—Тепер, Береза, йди і шикуй на ЦП бажаючих перекурити.
Я вийшов з каптерки і пішов до кубрика.
—Четвертий взвод, бажаючі на перекур – форма одягу номер п'ять і шикуємося на ЦП, — дав я команду.
Ми швидко одягли бушлати і вишикувалися у дві шеренги. Через хвилину підійшов Шаповал.
—Право-руч, на вихід кроком руш, — дав команду комвідділення.
Ми прийшли на курилку. Тиждень перед присягою до нас почали краще відноситись, перестали чмирити, ганяти, виводили курити декілька разів у день, отже, найважче було позаду, КМБ підходило до кінця, завтра присяга, а у понеділок вже поїдемо у Маріуполь.
«—Ось так живуть солдати нацгвардії, качура жруть...». Листопад 2016 р.
Ми підірвалися зі своїх ліжок і почали швидко одягатися. Я тільки встиг одягнути штани і взути берці, як прозвучала команда «Рота відбій». Ми полягали у свої ліжка.
—Рота підйом! — вчергове подав команду сержант Коленюк.
Ми знову підірвалися і почали одягатися. Я швидко одягнув штани, накинув кітель, взув берці і сів на табуретку, щоб їх зашнурувати.
—Ти що воїн, охрінів!! — звернувся до мене Залуцький. —Встати! Хто тобі дозволяв сідати?!!
—Ніхто, — відповів я.
—Ще раз побачу, що ти зашнуровуєш берці на табуретці і тобі пізда.
Прозвучала команда «На ЦП ставай, форма одягу номер чотири». Що таке ЦП? Яка це «форма одягу номер чотири»? Виявилось, що «фома одягу номер 4», це літня форма з головним убором, форма одягу номер 2 – спідня білизна, номер 3 – літня форма без головного убору, номер 5 — зимня форма одягу.
Ми пошикувалися повзводно на ЦП – центральному проході. Тільки ніхто не знав, де який взвод, шикувалися хто з ким, я теж «притулився» до якогось взводу, не знаючи, мій то, чи ні. Почалася перекличка. Поки що, нібито, всі знаходилися у своїх взводах.
—Солдат Березов!
—Я!
—Служить до хуя! — сказав Коленюк. —Що ти там робиш? Твій взвод тут.
Я вийшов зі строю і став до свого взводу. Боковим зором запам'ятав деяких хлопців, щоб раптом що їх триматися. Після переклички нас вивели з казарми де ми вишикувались у одну колону. Там знову почалась перекличка.
—Рівняйсь! — дав команду Коленюк. Струнко! Бігом! — ми почали бігти. — Відставити! При команді "бігом" ви згинаєти руки в ліктях і чекаєте команду, я подаю команду "бігом" і ви, з ЛІВОЇ НОГИ починаєте бігти. Рівняйсь! Струнко! Бігом... руш!
Ми побігли на плац, де Коленюк провів легку розминку і ми побігли по периметру частини, хто ззаду відставав ми чекали його в упорі лежачи або присідали. Після ранкової зарядки ми повернулися в казарму, де почистили зуби, заправили ліжка. Звісно з першого разу нічого не виходило з заправкою ліжка, я перезаправляв разів зо п'ять, доки не підійшов Шаповал і допоміг мені.
Після цього нас повели у їдальню, де ми простояли в черзі 10 хвилин. Сьогодні на сніданок давали товчену картоплю з котлетою.
—Рота, прийом їжі розпочати! — сказав Залуцький. —Смачного.
—Дякую, — відповіли ми.
—Я не зрозумів, пітони, відповідати «Взаємно». Смачного.
—Взаємно! —відповіли хором.
Не встигли ми поїсти, як поступила команда «Прийом їжі закінчити». Ми на ходу несли брудний посуд на здачу, на ходу жуючи хліб з джемом, запиваючи чайом.
—Швидше, пітони, — підганяв нас Залуцький.
З їдальні ми строєм пішли на плац, де проводилося шикування, після нього нас повели у казарму, де ми розсілися в класі на третьому поверсі. У класі парт не було, стояли лише крісла як у актовій залі стояв лише один стіл, за яким сидів старший лейтенант, який чекав нас у класі, він видав нам по листку А4 і по ручці. Офіцер представився нашим замполітом, старшим лейтенантом Риковим. Ми почали писати автобіографію і малювати так звану карту, пунктиром малювали дорогу від дому до Харкова. Потім нас по черзі викликали у сусідній кабінет, де сидів медик. Невдовзі викликали мене. Я увійшов у кабінет, що знаходився навпроти класу, в кабінеті сиділа молода дівчина, в оливковій військовій формі, яка щось записувала у журналі.
—Ти хто у нас? — ніжним голосом запитала вона мене.
—Березов Максим Вікторович.
Вона знайшла мою медичну книжку, розгорнула її і щось там почала записувати.
—Я ваш медик взводу, Кушнір Альона, — представилася вона. — Роздягнись до поясу.
Я зняв з себе кітель, термуху. Вона послухала мої легені, поміряла тиск, після чого я почав одягатися.
—Проблем з серцем у тебе нема? — запитала мене Альона.
—Нема, —відповів я.
—Травм голови?
—Відсутні.
Вона щось записала у моїй медичній книжці.
—Добре, поклич мені Дорохова.
Я ввійшов у клас, замполіта уже не було, сиділи наші сержанти: Каленюк і Шаповал. З порогу я попросив у Каленюка дозволу увійти:
—Товариш сержант, можна увійти?
—Можна Машку за ляшку, можна соточку отжатса, в армії нема слова "можна", є слово "дозвольте". Спробуй ще раз.
Я вийшов і знову ввійшов в клас.
—Товариш сержант, дозвольте ввійти.
—Ти вже ввійшов, спробуй ще раз.
Я знову вийшов і ввійшов.
—Товариш сержант, дозвольте ввійти.
—Ти вже ввійшов, все херня, давай по новой.
Я не знав, що не так, ніби правильно, по статуту. Потім мені дійшло, що я роблю не так. Я відчинив двері і зупинився перед порогом, не заходячи в клас.
—Товариш сержант, дозвольте ввійти.
—Дозволяю, тільки «двадцятку» від полу вижми.
Я раніше займався спортом, ходив на турнік, брусья, так що 20 разів я віджався на одному диханні.
—Молодець, тепер зроби доклад: "солдат Хуй фізичну вправу для розвитку м'яз спини та рук у кількості двадцяти повторень виконав", — сказав Каленюк.
—Солдат Березов фізичну вправу для розвитку м'яз спини та рук виконав.
Сержант дозволив мені сісти на своє місце, я сказав Михайлу Дорохову, високому худощавому хлопцеві з Херсонщини, щоб він йшов до медика.
Шаповал нам видав зошити в клітинку на 64 листка. У тих зошитах ми почали писати під диктовку військові звання, обов'язки військовослужбовця перед шикуванням і в строю. Нас почали по черзі викликати у каптерку, дійшла моя черга. У каптерці, як виявилося, нас фотографували для особової справи.
—Дай свій військовий квиток, — сказав мені Павелко.
—Він у тумбочці, — відповів я.
—Дуй у розташування, щоб через п'ять хвилин був тут
—Слухаюсь.
—Нюхаюсь! Швидко!
Я піднявся на п'ятих поверх, побіг до свого ліжка, узяв з тумбочки свій військовий квиток і спустився до каптерки.
—Дозвольте ввійти, — відкривши двері сказав я.
—Ти хто, солдат Залупа? — запитав командир взводу. —І до кого ти звертаєшся?
—Ні, солдат Березов.
—Спробуй ще раз.
Я закрив двері і знову відкрив, перед порогом звернувся до Павелка.
—Товариш лейтенант, дозвольте ввійти, солдат Березов.
—Заходь.
Я віддав свій військовий квиток лейтенанту, той поклав його в папку з особовою справою, яка лежала на столі.
—Що твій військовий квиток робив у тумбочці? — запитав мене Ковальов.
—Лежав.
Залуцький ударив мене у грудну клітку.
—Що, самий розумний? — сказав він мені.
—Ніяк ні.
—Твої документи повинні бути при тобі, сказав Ковальов. —Бо всяке може бути, витягнуть і не дізнаєшся хто. У тебе щось пропало?
—Дві пачки цигарок.
—Ти можеш про них забути, у тумбочці повинні знаходитись тільки мильне-рильне, зубна щітка, паста, також можна класти конспекти. Зрозумів?
—Так точно.
—Все, вільний.
Я повернувся в клас, де вчили обов'язки військовослужбовця. Я присів у крісло і розгорнув зошит і почав читати:
«Військовослужбовець зобов'язаний:
• перевіряти справність своєї зброї, закріплених за ним озброєння й техніки, боєприпасів, засобів індивідуального захисту, шанцевого інструменту, обмундирування та спорядження;
• мати коротку охайну зачіску...»
*****
Дні тягнулися довго, кожного дня те ж саме, підйом, зарядка, сніданок, шикування на плацу, стройова підготовка, навчання в класі або на ЦП, обід, знову стройова, фізо, з 17⁰⁰ до 19⁰⁰ самопідготовка, вечеря, знову самопідготовка, вечірня прогулянка, шикування, відбій, наступного дня повторюється те ж саме. День сурка одним словом. Уже успіли з товаришами роззнайомитися, також з нами проходили КМБ три контрактника і чотири дівчини, у тому числі і Альона Кушнір. Через тиждень нас почали виводити курити, але поки що три рази в день, бувало якщо у когось "'зальот" нам зовсім не дозволяли курити.
Другий тиждень служби підходив до кінця і перша навчальна рота "переїхала" з п'ятого поверху на третій, там ми жили у кубриках.
У неділю в нас був, так званий вихідний, ми сиділи у класі і дивилися телевізор, на якому показував лише «Новий канал».
—Четвертий взвод на ЦП вставай! — почулася команда днювального.
Ми вибігли у коридор і вишукувались у дві шеренги.
Каленюк нас порахував і ми пішли до каптерки. Залуцький нам показав як робити маркировку на формі і де.
—Зрозуміли?
—Так точно.
Він видав два коректора на 20 чоловік і кудись пішов. Біля нас сидів Миколайович, сержант-контрактник, у руці тримаючи пакет з нашими телефонами, хто написав коректором номер військового квитка на внутрішній стороні форми, тому він видавав телефон. Діло йшло довго, треба було промаркирувати штани, кітель, шапку-ушанку, бушлат, берці і Миколайович почав нервувати.
—Швидше, СЛОНики! Я засікаю десять хвилин, якщо не встигнете, хер телефон побачите.
Ми почали спішити, ось дійшла черга і до мене. В мене погано виходило, літери розплівалися, виходили занадто жирними, що не розбереш що там написано. З трудом я справився і отримав свою чорно-білу "нокіу", яка вже почала розпадатися.
Я зателефонував до рідних, поговоривши з ними у мене ледь не потекли сльози. Як же хотілося додому! Хотілося свободи, вийти десь прогулятися, випити пивка, але я тут, на території військової частини 3017, за забором з колючим дротом. Я підозрював, що в армії буде важко, але не знав, що до такої степені, найбільше важко морально, коли сержанти тебе не вважають за людину, а цілими днями принижують і поводяться як до скотини.
О 14⁰⁰ ми пішли у їдальню, де уже була велика черга, ми чекали свою чергу у коридорі, біля роздягальні, вишикувавшись у дві шеренги.
—Кру-гом, —подав команду Залуцький, перед нами стояла стіна. —Кроком руш.
Куди йти? Перед нами стіна. Залуцький розсміявся і подав команду "праворуч, на другий поверх в колону по одному кроком руш". Ми піднялися по східцях в їдальню, де теж черга просувалася повільно. Також там знаходився акваріум, на який ми втикали доки стояла черга, а хтось говорив, сміявся.
—Агов, уважаємиє, роти позакривали! — крикнув Залуцький.
Настала тиша.
—Ви як рибки робіть і все в житті буде добре, — сказав Каленюк.
Дійшла черга і до нашого взводу. Ми швидко поїли і спустилися до роздягальні, одяглися і вишукувалися в дві шеренги, чекали Залуцького, який не міг знайти свій бушлат.
—Хто спиздив мій бушлат?! —говорив він, ходивши між вішалками. — У мене ж на підстьожці погон з трьома личками.
Я розстібнув накидку і побачив сержантський погон на підстьожці.
—Товариш сержант, дозвольте звернутися зі строю, солдат Березов?
—Що тобі?
—Походу я нечайно Ваш бушлат одягнув.
Усі засміялися.
—Товариш сержант, дозвольте повернути свій бушлат? — звернувся до мене Залуцький.
—Так, —відповів я.
—Ти охуїв, швидко віддай бушлат і шукай свій!
Свій бушлат я знайшов швидко, тільки він чомусь висів у іншому місці, не там де я його вішав.
Настав вечір, ми сиділи у класі, хтось дивився телевізор, хтось «залипав» у телефон. Поряд біля мене сидів Бодя Леонов, у навушниках слухав музику на телефоні.
—Береза, —звернувся до мене він, — тобі походу пиздець.
—Чому?
—А ти подивись де ти маркировку зробив.
Так, це був капець. Я написав номер військового квитка не на внутрішньому нижньому кутку бушлата, а на зовнішньому. Мене Залуцький уб'є, коректор не стирається. У мене почалася паніка, я не знав, що робити. Через деякий час старшина почав перевіряти у кожного маркировку, дійшла черга і до мене. Зі страхом в душі я показав йому бушлат. Залуцький подивився на це лихо і перевів погляд на мене, потім знову на маркировку і знову на мене, у нього був такий погляд, ніби він зараз заплаче, а у мене було таке відчуття, що зараз прилетить удар в район грудної клітки.
—Що це за хуйня? — з відчаєм запитав він мене.
—Маркировка, — з тремтінням в голосі відповів я.
—Я бачу, а що вона робить не в зазначеному місці.
—Я не знаю, я ніби все робив правильно.
—Ну це пиздець. Ну добре, поки що вільний.
Ого, щось на Залуцького не схоже, не кричав, не бив. Наступного ранку він викликав мене до себе в каптерку, де почав пробувати відтерти кислотою коректор з мого бушлата, але нічого не виходило.
—Формі нічого не буде від кислоти? — запитала Оля Грідшина, наш психолог, вона теж проходила з нами КМБ.
—Та ні, —відповів Залуцький, — це ж ХБ, їй нічого не буде.
—Та ти уже нічого не зробиш, — сказав Павелко.
—Звідки ти взявся на мою голову, — сказав мені Залуцький. — Добре, підтягнеш резинку, підкотиш бушлат.
Ввечері приїхало поповнення, ще 10 призовників з Харкова. Вони стояли біля каптерки, ще у цивільному одязі, з сумками, не розумівши куди потрапили.
—Тікайте доки не пізно, — проходячи повз них сказав я.
Вони розсміялися.
—Уже пізно, — відповів мені один з них, я усміхнувся йому у відповідь і пішов у кубрик.
Ми сиділи на табуретках біля своїх ліжок і вчили обов'язки, по одному нас почали викликати в один з кабінетів. Викликали мене, я пішов до того кабінету, як виявилось там сидів підполковник Крать, я сів напроти нього. Він записав мої данні у свій блокнот і запитав мене:
—Як ти відносишся до служби в армії?
—Я гадаю, що кожен чоловік повинен відслужити в армії, у мене весь рід воював, прадіди воювали, діди служили, батько теж служив, до речі він атошник.
—А де твій батько служив?
—Строкову десь у Львові, а мобілізацію в Києві у військах зв'язку. Я теж хотів у "зв'язок", але мене призвали у нацгвардію, і я ні краплі не жалію, бо нацгвардія – еліта нашої армії.
—А як це виходить, що у тебе одне прізвище, а у твоєї мами інша?
—Мої батьки розведені. До речі, мій вітчим теж у минулому військовий, майор у відставці, воював в Афганістані, Абхазії, має нагороди, він був для мене прикладом.
—А ти живеш з батьком чи матір'ю?
—До вісімнадцяти років жив з мамою і вітчимом, а коли батька в АТО забрали я переїхав до бабусі, допомагати з дідом, він тоді був паралізованим на ліву сторону.
—Зрозумів. Контракт будеш підписувати?
—Так точно, я з дитинства мріяв стати військовим.
—Ти знав, що можеш вивчитися на офіцера в Академії НГУ?
—Ого, це добре, якщо вийде, я вступлю в Академію.
Така розмова у нас вийшла з підполковником Кратьом. Я вийшов з кабінету, на ЦП на табуретках сиділи солдати, дивилися по телевізору, що стояв у кутку центрального проходу, новини, по яких розповідали про «Моторолу» командира сепарського батальйону «Спарта», якого підірвали у ліфті.
—Воювати навчився, а на ліфті їздити не навчився, — сказав Каленюк.
Я виніс з кубрика табуретку і сів на задньому ряду. Була майже дев'ята година, мене вже тягнуло на сон, очі самі заплющувалися, але я тримався. Був би вдома уже мабуть ліг би спати, а може б гуляв з друзями, хоча і друзів у мене в селі не залишилося, всі служать. Як там Олег, чи тяжка в нього служба? Видадуть телефон, подзвоню йому.
—Рота, на ЦП ставай, форма одягу номер п'ять! — дав команду днювальний.
Ми занесли табуретки в кубрик, рівно виставили біля ліжок, одягли бушлати, головні убори і вишикувались у коридорі в дві шеренги. Каленюк нас перерахував.
—Право-руч! З казарми бігом руш! — дав команду Шаповал.
На вулиці ми пошикувались в колону по три і по команді пішли на плац. На плацу було морозно, дув невеличкий вітерець, який щипав щоки.
—Рівняйсь! Струнко! — скомандував оперативний черговий частини, який стояв перед строєм. — Слухай вечірню перевірку на сьоме листопада дві тисячі шістнадцятого року! Солдат...
Чергового частини було погано чутно, але я запам'ятав за ким я стою у списку і чекав доки він скаже «я».
—Струнко, Береза, — сказав мені сержант Рева. — Дивись на дембель.
Я підняв голову.
—Шукай свій дембель, — сказав мені Шаповал. — Він дуууууже далеко, десь там літає.
Небо було чисте-чисте, я стояв на плацу і роздивлявся зорі, які яскраво заповнили нічне морозне осіннє небо.
—Солдат Березов! — почув я своє прізвище від чергового частини.
—Я!
—Солдат Бучанчицький!
—Я!
—Солдат....
Руслан¹ Бучанчинський був з Херсонщини, Павелко не міг вимовити його прізвище і називав його Бахчиванжи, в честь однієї з вулиць Маріуполя, так почали і ми його називати.
Після вечірньої перевірки ми пішли у казарму, де почали готуватися до відбою. Я помив ноги і почав потихеньку йти до кубрика, бо ноги мокрі і ковзали у шльопанцях.
—Що ви як черепахи?! — вийшов з кубрика Каленюк. — Слони не ходять, слони бігають! Бігом руш.
Я пробіг два метра, що зпровокувало падіння, я проплів по коридору на животі, мило полетіло в одну сторону, мильниця в іншу.
—Береза, ти хочеш Землю штовхати? — запитав мене Залуцький.
—Ніяк ні.
—Так що встав і бігом у кубрик, через п'ять хвилин чекаю всіх на ЦП, щоб стояли в дві шеренги. Бігом, пітони!!!
Я поклав мило у мильницю і побіг, тепер уже акуратно у кубрик, поклав мило у тумбочку, повісив армійське полотенце на бильце ліжка і побіг на ЦП. Там нас перевірив черговий медик на побої, яких не було виявлено. Після цього, по команді, ми побігли у кубрик, розстелили ліжка і знову пошикувались на ЦП.
—Рівняйсь, — дав команду Залуцький. — Струнко. Рота! П'ятнадцять секунд! Відбій!
Ми кинулися в кубрик і полягали в ліжка.
—Ви не встигли на десять секунд, — сказав Залуцький. — Рота, підйом!
Ми відкинули ковдру і ринулися на ЦП.
—Рота, відбій!
Ми знову повлягалися в ліжка і знову не встигли за 15 секунд. Знову підйом і знову відбій, тепер ми не встигли на 7 секунд, знову «рота підйом». Як же я заздрив контрачам?! Вони уже лежали в своїх ліжках і спостерігали за цим цирком.
—Рота! — почав Залуцький. — Сідай!
Ми спочатку ринулися до кубрика і різко сіли.Ми розсміялися, такого повороту ми не очікували.
—Рота, відбій!
Ми побігли у кубрик і швидко повлягалися в ліжка, чекавши команди «підйом», але цієї команди вже не поступало. Залуцький вимкнув світло, ввімкнувши синю лампу у вхідних дверей і кудись вийшов.
—Рота відбій! — почувся голос днювального.
—Рота спить, а ти постій, — сказав Ковальов, який спав на першому ліжку біля дверей.
Я не встиг закрити очі, як мене вирубило.
Я уже звик прокидатися за декілька хвилин до підйому і чекав команди «підйом». У кубрик ввійшов Залуцький, який був тоді черговим роти. Господи, як же хочеться ще полежати у ліжку! Ввімкнулося світло, ще стояла тиша, лише чувся чийсь храп.
—Рота підйом!
Ми підірвалися з ліжка. Я швидко одягнув штани, натягнув шкарпетки, які за декілька хвилин до підйому дістав з батареї, на якій вони сушилися, усунув ноги в берці, накинув на себе кітель, взяв в руки шапку і вибіг на ЦП, де почав зашнуровувати берці, застібнув кітель.
Нема нічого гіршого, ніж ранкова зарядка з Залуцьким. Замість трьох кілометрів, з ним бігали близько п'яти, хто ззаду відставав, того чекали в упорі лежачи або присідали, не везло тому, хто забував перчатки, тому що при ньому ми віджималися на асфальті на кулаках. У казарму ми заходили замучені, за двадцять хвилин до сніданку, а треба було ще встигти заправити ліжко, поголитися, зробити кантік на шиї.
Знову день сурка, тільки дещо змінилося. Сьогодні у нас тактична підготовка і я вперше взяв у руки автомат, новенький АК-74М, якого ще називають «весло». Нас вчили по стандартах НАТО, всі рухи лівою рукою, лівою рукою приєднуємо магазин до автомату і лівою рукою досилаємо патрон в патронник.
В цей день тактику проводив Павелко на поляні поблизу спортивної площадки. Він нам розповідав про Майдан, у якому він приймав участь будучи курсантом внутрішніх військ, і показував як треба діяти для подавлення масових мітінгів.
—Ти щось не так розповідаєш, — сказав йому Сергій Ахімасов², контрактник років під 30.
—А ти зовсім мовчи, ви, менти, перші тікали.
—Зато вас, вевешників, перших пиздили, — з посмішкою відповів Сергій, у минулому сержант міліції.
У той час мені було не до тактики, дзюрити хотілося, що собаці дикій. Павелко нас вишукував в одну шеренгу.
—Товариш лейтенант, дозвольте звернутися зі строю, солдат Березов.
—Дозволяю.
—Дозвольте вийти в туалет.
—Потерпи.
Та куди терпіти?! Було відчуття, що зараз з очей польється.
—На перший-другий розрахуйсь! — наказав нам Павелко.
—Перший.
—Другий.
—Перший.
—...
Дійшла черга до мене:
—Третій, — мізки у мене перестали працювати.
—Що таке? — запитав мене Павелко.
—Стяти хочу.
—Хто ще хоче?
П'ять чоловік підняли руки.
—Добре, давайте бігом, під забор.
Ми побігли до забору. Яке ж було полегшення!
—Як же добре, — сказав Леонов. — Я вже годину на цей забор дивлюся.
—Я, мабуть, вже більше години, — сказав я у відповідь.
Ми повернулися до строю, розрахувалися на перший-другий. Наша задача була відпрацювати наступ у «двійках», або це ще називається переміщення парою, тобто спочатку перший розрахунок повинен швидким кроком зробити три кроки, впасти на коліно і сказати «Крию», другий розрахунок, крикнувши «Іду», наздоганяє перший розрахунок, поряд встає на коліно, говорить «Крию», потім перший розрахунок дублює команду «Іду» і робить декілька кроків і знову другий розрахунок його наздоганяє. Переміщення парою має три фази. Перша фаза: № 1 прикриває, № 2 переміщується. Друга фаза: № 2 залягає, робить прицільний постріл або чергу й оповіщає № 1 про готовність прикривати його переміщення. Третя фаза являє собою повтори двох перших.
Після обіду ми сиділи на ЦП і писали у конспектах «Правила поводження зі зброєю». Ми були забов'язані вивчити ці правила, тому що нам грозилися хто не знатиме правила поводження зі зброєю того не допустять до стрільб, а хто не допущений до стрільб того не допустять до присяги і залишиться ще на місяць на КМБ, хоч у це важко вірилося. Також у цей день приїхало ще поповнення, сформувався шостий взвод першої навчальної роти, який теж входив у «маріупольську команду».
Служити стало трохи цікавіше, ганяти нас стали менше, сержанти переключилися на новоприбулих, а нас почали хоч чомусь вчити, не тільки ходити стройовим по плацу, а й військової справи. Одного дня нас водили у військове містечко, нам показали військову техніку, яка знаходилася у військовій частині 3017, я вперше у своєму житті побачив справжній танк, хотілося б біля нього сфоткатись, але телефонів у нікого не було, та й фотозйомка була заборонена. Після військового містечка ми поверталися у частину, вночі пройшов дощ і гразюки з калюжами було по кісточки, ми старалися їх оминати.
—Ви що, мавпи, охуїли?! — закричав Каленюк. — Вам влада видала берці, щоб ви калюжі оминали?!
Ми пішли по калюжах і грязюці, глина налипла на берці, що важко було ходити. Коли ми вийшли на асфальт Павелко дав команду:
—Стройовим кроком руш!
Ми пішли стройовою, гразюка сама почала відлітати від берців. Звісно, повернувшись до частини, нас у казарму не пускали, доки ми не помили свої берці. Хотілося як найшвидше їх вимити, бо на дворі було прохолодно та й вода у відрі була наче льодяна. Вимивши берці ми піднялися на третій поверх і вишукувались біля каптерки, для отримання підміночних бушлатів. Дійшла моя черга, я увійшов у каптерку, Залуцький дав мені стару підстежку, у якій не було змійки, потім він дістав накидку, зразка 2014 року, але вона теж не застібалася.
—Який же ти проблемний, — сказав мені старшина.
Все таки він знайшов мені ватник з бушлата зразка 2014 року, піксель синього кольору. Новий бушлат, який мені видали в перший день служби, я повісив на тремпель і віддав Ковальову.
Після обіду у нас була медична підготовка, яку вела Альона Кушнір. Вона нам показувала як користуватися кровоспинними препаратами, а також як накладати турнікет. Коли Альону викликали до санчастини, з нами залишився Павелко.
—Тепер я вам покажу як військовому боляче під час поранення, — сказав взводний. — Береза, лягай на підлогу.
—Слухаюсь.
—Нюхаюсь! Швидше, тєлєґа.
Я приліг на підлогу. Павелко наклав на мою ногу, майже під пах, турнікет і затягнув його що сили. Було не приємно.
—Коли солдат поранений, він дуже сильно кричить, кличе маму, — я лежав мовчки і дивився на нього. — Кличе маму! — з натякам крикнув він мені.
Я почав не правдоподібно стогнати, кликати маму. Павелко наступив мені на онімівшу ногу, це було справді боляче і я закричав що сили, почав кликати маму, батька. Це було справді як при справжньому пораненні.
—Ось так кричить боєць, коли йому відриває ногу. Тобі боляче?
—Так! — закричав я. — Мама допоможи! Аяй!!Боже!!!
З кабінету вийшов капітан Сисоєв, замполіт «харківської команди».
—Що тут у вас відбувається? — запитав він.
—Медична підготовка, — відповів Павелко.
—Трохи ж тихіше можна? Я думав когось ріжуть.
—Добре. Тихіше кричи, — лейтенант надавив ще дужче на ногу, я застогнав, після цього він зняв з мене турнікет.
Черговий армійський день підходив до кінця, до присяги залишалося зовсім нічого, ми її чекали як дембеля.
Вечірня перевірка проводилася в казармі, так як на вулиці йшов дощ. Після перевірки помили ноги, попрали шкарпетки і готувались до відбою.
—Бля, ви заїбали! Ще раз побачу, що ваші карасі будуть сохнути на батареї, я їх викину у вікно, — сказав Каленюк.
Ми почали свої шкарпетки ховати під матрас, до речі, до ранку висихали.
Після відбою у нас почалася цікава гра «Три скрипа», тобто, якщо ліжко тричі скрипне, відразу «рота підйом» і ми віджималися, присідали. Керував цією грою Миколайович, який на той час був у нетверезому стані.
—Рота відбій, — дав команду Каленюк.
Ми полягали у ліжка.
—Солдат Лисенко, — покликав він Сергія, який спав поряд біля мене.
—Я!
—Рота підйом, Лисенку не спиться.
Ми підірвалися з ліжок, присіли 100 разів і прозвучала команда «відбій».
—Солдат Лисенко.
Сергій мовчав, ніби спить.
—Солдат Лисенко.
Знову тиша.
—Рота підйом, Лисенко проїбався.
Ми знову присіли 100 разів, як з ліжка підвівся сержант Лук'янов, командир одного з відділень шостого взводу.
—Толя, ти заїбав! — звернувся він до Миколайовича. — Якщо нахерячився лягай спати.
—Нехай «запахи» не розслабляються, — сказав у відповідь той.
—Вдень не можна їх покачати?! Всі спати хочуть!
—Хочеш спати – йди відпочивай.
—Рота відбій, — сказав нам Лук'янов.
Ми полягали у ліжка.
—Підйом, — наказав нам Миколайович.
Ми вже хотіли вставати з ліжок, як Лук'янов нам крикнув:
—Відбій я сказав! Не хочете спати, я вас качати почну!
—Підйом! — Миколайовича ми ігнорували. — Підйом душари! Ви охуїли?! Підйом!
Ми лежали мовчки, не слухаючи п'яного сержанта. Миколайович махнув рукою і вийшов з кубрика.
У суботу в нас було ПХД, тобто «парко-хозяйственный день», або як його ще називали «Піздєц хорошому дню». Ми витрушували ковдри, все виносили з кубрика і проводили генеральне прибирання в казармі. Щоб помити підлогу треба було зробити піну у відрі з водою, для цього ми шкрябали у відро копійкою куски мила, видавлювали зубну пасту, іноді добавляли хлорку, по яку я пішов до Залуцького в каптерку.
—Що тобі треба? — запитав мене старшина роти.
—Хлор, — відповів я.
—Візьми в кутку біля ліжка.
Я підійшов до ліжка, а хлорку не побачив.
—Де, товариш сержант?
—Сліпий бля?! Пішов на хуй, пітон!!
Я встиг вибігти з каптерки, як старшина кинув у мене свій тапок, я тільки почув як той тапок прилетів по дверях.
—Береза!!! — покликав мене Залуцький.
—Я!
—Служить до хуя! Принеси тапок.
—Слухаюсь.
—Нюхаюсь! Я чекати ще повинен.
Я приніс йому тапок, поглядом знайшов той хлор.
—Дозвольте йти, товариш сержант?
—Піздуй на хуй, щоб я тебе не бачив!
Я взяв хлорку і побіг до кубрика, де мене чекали товариші. Хтось протерав пилюку на підвіконні, хтось на батареях, хтось мив підлогу, хтось працював на дворі, у нас все було організовано. Прибравши кубрик ми почали заносити ліжка і тумбочки. У кубрик ввійшов Каленюк.
—Ви все прибрали, що заносите ліжка?— запитав він.
—Так точно, — відповів Бондаренко.
Сержант пройшов по кубрику, перевірив на пил підвіконня.
—Щоб все було чотко – шукайте до чого можна доїбатись, — сказав Каленюк. — Зараз ніби доїбатись ні до чого.
Солдат Березов М. В., 1 навчальна рота 4 взвод, жовтень 2016 р.
******
Ми стояли на ЦП в упорі лежачи, чекали Каленюка та командира взводу.
—Встати! Струнко! — дав команду сержант Рева.
—Вільно, — махнув рукою Павелко.
—Вільно.
—Так, — почав Каленюк. — сьогодні в наряд заступають: черговий роти –Шаповал.
—Я!
—Днювальні: Лисенко, Березов, Угнівенко. Вчіть обов'язки, через пів години спитаю.
Я дістав з тумбочки конспект, сів на табуретку біля свого ліжка і почав повторювати обов'язки днювального:
Днювальний роти призначається з рядового складу. Він несе службу у вхідних дверей біля КЗЗ...
Наче вивчив, але деякі моменти вилітають з голови. До мене підійшов Шаповал.
—Ну що, вивчив? — запитав мене командир відділення.
—Так точно.
—Що забороняється днювальному?
—Сидіти, знімати спорядження, бути у розстебнутому виді.
—Все, знаєш, молодець.
У штабі ми отримали бірки для чергового роти і днювальних, а також черговий частини видав нам багнети. Повернувшись в казарму я продовжив повторювати обов'язки. Це був мій перший наряд, страх переповнював мене, я боявся, що хтось з офіцерів запитає у мене обов'язки, а я їх погано знаю, або ж можу десь тупонути і мені буде капець від Павелка та сержантів. Я розказав про себе обов'язки днювального, ніби вивчив.
—Наряд за мною, — дав команду Шаповал.
Ну, з Богом! Ми зайшли на курилку, де крім нас ще курила Маша, теж контрактниця, яка з нами проходила КМБ, вона про щось спілкувалася з Ревою.
—Ти б трахнув Машу? — тихим голосом запитав мене Сергій Шаповал.
—Мабуть, — відповів я.
—Я теж. А Альону?
—Не знаю.
—Краще не треба, у неї чоловік снайпер з «Азову».
Докуривши, ми пішли на плац, де нас уже чекав Залуцький. Нам проводили інструктаж.
—Заходить командир роти, яку подаєте команду? — запитав нас Залуцький.
—Струнко, — відповів Лисенко.
—А якщо заходить хтось нижче ротного? Або якийсь лівий хер?
—Черговий роти на вихід.
—Наряд ставай! — дав команду черговий частини.
Вартові, днювальні, патрульні, посильні вишукувались на плацу. Начальник штабу провів перекличку, потім почав щось розповідати, він стояв далеко і я не чув, що він говорив. Після інструктажу ми пішли в казарму. Шаповал розписав наші зміни, я був у другій зміні, з 22⁰⁰ до 2⁰⁰, потім з шостої ранку до десятої.
Павло Угнівенко заступив на «тумбочку» першим. До нього підійшов Каленюк.
—Як справи, воїне? — запитав він Угнівенка.
—Нормально, — відповів той.
—Такого не буває, буває тільки заєбісь. Як справи, воїне?
—Заєбісь.
—О! Це інша справа.
О 19 годині вечеря, я з Сергієм Лисенко пішов у їдальню, потім, прийшовши, я підмінив Павла, щоб той сходив повечеряти. До мене підійшов хлопчина з третього взводу.
—Ти зараз на «тумбочці»? — запитав він мене.
—Ні, я товариша підмінив.
—А коли ти заступаєш?
— У десять годин.
—Найкраще врем'я, тільки спати хочеться, зате після відбою, навіть якщо генерал заходить, подаєш команду «черговий роти на вихід».
Коли я вчив обов'язки днювального, цей момент чомусь упустив.
Угнівенко повернувся і заступив на «тумбочку», а я, як днювальний вільної зміни протирав плінтуса від пилу. О 10 ночі я заступив на пост. Стояла тиша, лише чутно як цокає годинник на стіні.
До мене підійшов Шаповал.
—Як тут, все нормально? — запитав він мене.
—Так точно.
—Я буду у каптерці, раптом що кричи дуже голосно.
Шаповал пішов, а я залишився стояти на посту днювального, втикаючи на годинник. У казарму ввійшов старший лейтенант Риков. Я приклав праву руку до голови і крикнув:
—Черговий по роті на вихід!
—Відставити.
—Відставити!
—Що ти щойно крикнув? «Черговий по роті»? — з посмішкою запитав мене замполіт.
—Так точно.
Риков ухмильнувся, похитав головою і пішов до каптерки. Я простояв на «тумбочці» тільки пів години, а було таке відчуття, що стою більше години. Я дістав з ящика стола, що стояв на посту днювального, Статут ЗСУ, знайшов обов'язки днювального і почав їх повторювати.
Риков повертався до вхідних дверей, я віддав військове вітання. Він відімкнув двері, хотів вийти, але повернувся до мене.
—Обов'язки днювального знаєш? — запитав він мене.
—Так точно, — не впевнено відповів я.
—Коли заходить оперативний черговий, яку подаєш команду?
—У днівний час «Струнко», у нічний – «Черговий по роті на вихід».
—«Черговий по роті...», — засміявся Риков і вийшов з казарми.
Потім мені дійшло, чому сміявся замполіт. Як виявилось, правильно говорити не «Черговий по роті», а «Черговий роти», то у кацапів «Дежурный по роте на выход». Добре, що Каленюк цього не чув, я б уже , або присідав, або отримав би удар в район погона. Одного разу Руслан Гиленко, товариш з Херсонщини, при доповіді представився не «солдат Гиленко», а «рядовий Гиленко», так він після того віджався 50 раз і 10 хвилин простояв у «півтора». Каленюк тоді сказав: «Рядові у Кацапстані, а у нас звання "солдат"».
Я вже простояв на посту близько трьох годин, залишилась майже година. Уже почала боліти спина, а також почало клонити на сон.
Увійшов оперативний черговий частини.
—Черговий роти на вихід!! — крикнув я щосили, віддавши військове вітання.
Шаповал прибіг за хвилину. Віддавши військове вітання Сергій почав доповідь:
—Дійсним доповідаю: за час мого чергування надзвичайних подій не трапилось, особовий склад у повному складі після відбою відпочиває. Доповідав черговий першої навчальної роти молодший сержант Шаповал.
Черговий частини розписався в журналі і звернувся до мене:
—Обов'язки днювального знаєш?
—Так точно, — впевнено відповів я.
Він вийшов. Шаповал подивився у журнал і пішов до каптерки. Згодом прийшла довгоочікувана зміна, Сєрий Лисенко і Угнівенко, який був днювальним вільної зміни, я пішов у кубрик, роздягнувся, ніж поклав під подушку і уклався в ліжко.
Мене розбудив Угнівенко в без десяти шість ранку. Я швидко одягнувся, нацепив на ремінь ніж, у кубрику було ще темно, ліжко я не заправив, а просто застелив ковдрою. Я підійшов до поста днювального, стояла тиша, а спати хотілося капець як. Годинник показав шосту годину.
—Рота підйом! — дав команду Лисенко.
Сергія змінив Угнівенко. До мене підійшов Ковальов.
—Якого хуя ти ліжко не заправив? — запитав мене він.
Я не знав, що відповісти.
—Вибачте, я не роздуплився... з просоння, — відповів я.
—Тебе роздуплити?!
—Ніяк ні. Дозвольте виправити недоліки.
—Уже виправили, ще раз таке повториться і тобі буде... розумієш що.
—Так точно, більше не повториться.
—Я дуже на це надіюсь.
О восьмій годині всі пішли на тактичну підготовку. Казарма опустіла, стояла тиша. З туалету вийшов прапорщик Шевченко (старшина навчальної роти «харківської команди»).
—Чому умивальники брудні? —сказав прапор. — Бігом там все прибрати, щоб і пилинки не було, с-с-с-котіни.
Я, як днювальний вільної зміни, узяв кусок ганчірки і пішов мити умивальники. Помивши умивальники я почав протирати підвіконня і завтикав у вікно. На території частини бійці нацгвардії займалися тактичною підготовкою, бігали з автоматами двійками-трійками, деякі підрозділи відпрацьовували зачистки, а за парканом з колючим дротом вирувало мирне і вільне життя, мами вели своїх дітей до школи або у дитячий садок, хтось спішив на роботу, деякі хлопці гуляли зі своїми дівчатами, тримаючись за руки. Як же було тяжко на душі! Чому я не цінував того, що в мене є? Я згадав як сварився зі своєю мамою, який же я був дурний! Мені дуже хотілося зателефонувати до своєї мами і попросити у неї пробачення. У мене покотилися сльози з моїх очей. Як же хочеться додому! Я би все віддав, тільки щоб це був лише страшний сон, і щоб я прокинувся вдома у своєму ліжку, але це був не сон, мені півтора роки носити цю нацгвардійську форму, терпіти приниження, ходити строєм, виконувати накази старших командирів. Я навіть на мить передумав йти на контракт, мені набрехали у військкоматі, виявилось, що я не можу підписати контракт одразу після присяги, мені треба відслужити пів року, а потім уже можу перевестись на контрактну службу. Я витер сльози, швидко протер підвіконня від пилюки, помив підлогу і повернувся до поста днювального.
—Яку команду ти подаєш після відбою коли заходить командир роти? — запитав Угнівенка сержант Каленюк.
—Струнко, — відповів Павло.
Каленюк ударив його у грудну клітку і повторив питання.
—Струнко, — знову відповів Угнівенко.
Каленюк знову ударив його у грудну клітку і знову повторив питання, на що той знову відповів «Струнко», сержант ще раз ударив його.
—Після відбою усім подається команда «черговий роти на вихід», підказав Павлу Лисенко.
—Запам'ятай, дегенерат, — сказав Угнівенку Каленюк і пішов до каптерки.
Вечором ми наряд здали, відстояли нормально.Після наряду ми повинні були відпочивати чотири години, як казали старші, але на КМБ такого не існувало, ми здали багнети, бірки і пішли на ЦП вчити обов'язки. На носі у нас були стрільби і ми вчили правила поводження зі зброєю, вчити там багатенько, але ми були забов'язані були вивчити, щоб нас допустили до стрільб, якщо до стрільб не допустять, то не допустять до присяги, так нам сказав ротний.
*******
Пролітали день за днем, ось і залишилося близько тижня до присяги, також у мене з'явився перший «зальот». В той день Каленюк вишикував на ЦП перевірити, як поголені військовослужбовці, дійшла черга до мене, він провів цигаркою по щоці, вранці я не встиг поголитися і цигарка чиплялася за щітину.
—До вечора щоб поголився!— сказав мені сержант.
—Слухаюсь, — відповів я.
День підходив до кінця, а я ще не поголений, не через те, що я проігнорував наказ командира, а через те, що не було часу. Вечором Каленюк викликав мене до себе, провів цигаркою по щоці.
—Воїн, ти попав, — сказав він мені і пошикував взвод на ЦП.
Ми вишикувалися у дві шеренги.
—Солдат Березов, вийти зі строю.
Я вийшов до сержанта і повернувся до свого взводу.
—За невиконання наказу старшого за званням, солдат Березов «нагороджується» нарядом на роботи строком на п'ять годин.
—Слухаюсь!
—Виконувати!
Три дні я був рабом у днювальних, протерав підвіконня, мив підлогу. Одного разу я не доклав Каленюку про виконання однієї з робіт, так він добавив мені ще дві години.
Тиждень перед присягою був важким, з восьмої ранку і до четвертої вечора ми крокували на плацу. Нам видали автомати АК-74М з якими ми тренувались виконувати команди «Струнко», «Рівняння праворуч-ліворуч». Присяга планувалась на суботу 26 листопада, уже почалися морози, було прохолодно стояти на плацу, найбільше мерзли руки і лице.
У четвер у нас були стрільби. Нас призвели на полігон, що поблизу Чугуєва. На вулиці було морозно, щоб зігрітися ми бігали стометрівку у броніках.
Нам надійшла команда «спорядити магазини». Ми спорядили магазини по 6 патронів і вийшли на бойовий рубіж.
—Приготуватись до бою, перевестись на постріл одиночними, патрон в патронник, — дав команду інструктор. — Докласти про готовність до бою.
Лівою рукою приєднав магазин до автомата, заслав патрон в патронник (у бронежилеті було важко дотягуватись лівою рукою до затвору) і доклав:
—Солдат Березов до стрільби готовий.
Так доклали й інші. Інструктор подав команду "Вогонь" і поряд почали стріляти автомати. Я повільно почав натискати на спусковий гачок, боячись, що буде сильна віддача в плече, мій автомат випустив кулю по мішені, яка знаходилася 100 м від мене, віддача виявилася слабенькою. Випустивши ще п'ять куль в сторону цілі я доклав, піднявши ліву руку:
—Солдат Березов стрільбу закінчив.
Стрільбу закінчили всі. У мене було п'ять попадань в ціль. Ми спорядили ще 6 патронів і знову вийшли на рубіж. Цього разу у мене було 6 попадань з шести, відстрілявся на відмінно.
Відстрілявшись ми здали автомати прапорщику Шевченко і чекали команду на збори. Неподалік знаходився чи то танковий полігон чи артилерійський і було добре чутно канонади.
—Як будете в Маріуполі кожного дня будете таке чути, — сказав один з контрактників.
4 взвод 1 навчальна рота, Харків, в/ч 3017, за декілька днів до присяги
У п'ятницю був останній день перед присягою. Весь день у нас була репетиція, під барабани ходили стройовим по плацу, виходили зі строю і зачитували присягу. В обід ми годину перепочили в казармі і знову пішли на плац. Також мама з моєю тіткою Оксаною приїхали в Харків, зупинились у родичів.
Вечором ми відпочивали в казармі, сиділи на ЦП, хтось вчив обов'язки, хтось слухав лейтенанта Гошовського, командира п'ятого взводу, він розповідав про конвойну службу.
—Четвертий взвод, у кубрик, — дав команду Павелко.
Ми ввійшли у кубрик, порозсідалися на табуретки. Каленюк роздав нам листки А4, на яких ми почали писати: «Я, солдат ...., добровольно погоджуюсь проходити строкову військову службу у зоні проведення АТО м. Маріуполь, в/ч 3057. 25 листопада. Підпис».
—Хто боїться, може залишитися у цій частині, тільки після цього я буду вас вважати сцикунами, тому що тільки справжні чоловіки погодяться виконувати службові завдання в АТО, а баби залишаться в глибокому тилу, — сказав Павелко.
Каленюк зібрав наші рапорта і вийшов з ними з кубрика. Все, тепер дороги назад нема, тільки в АТО, а що там нас чекає — невідомо.
Мене викликали в каптерку.
—Дозвольте ввійти, солдат Березов.
—Заходь, — відповів Залуцький. —Сідай за стіл.
Сержанти вечеряли, на столі була запечена качка, лежала ковбаса, тушонка, на кроваті вже спав Миколайович.
—Давай, хавай, — сказав мені Шаповал. — Тобі поправлятися треба.
Я відірвав маленький косочок качки.
—Що ти робиш? Бери качура в обидві руки і хавай, не стісняйся.
Я взяв качку в руки і почав відкушувати куски м'яса.
—До тебе хтось на присягу приїде? — запитав мене Шаповал.
—Так, точно, — відповів я. — Мама з тіткою.
—Так що хавай, щоб не казали, типу тебе тут не кормили.
Шаповал мене сфоткав на телефон, як я їм качку.
—Ось так живуть солдати нацгвардії, качура жруть, — сказав Залуцький, — а вони від армії косять, кажуть, що служити погано. Бери ковбаску.
Я з'їв ту качку через силу. Шаповал налив мені у стакан соку, я запив, витер серветками руки. Сергій подивився на годинник.
—Тепер, Береза, йди і шикуй на ЦП бажаючих перекурити.
Я вийшов з каптерки і пішов до кубрика.
—Четвертий взвод, бажаючі на перекур – форма одягу номер п'ять і шикуємося на ЦП, — дав я команду.
Ми швидко одягли бушлати і вишикувалися у дві шеренги. Через хвилину підійшов Шаповал.
—Право-руч, на вихід кроком руш, — дав команду комвідділення.
Ми прийшли на курилку. Тиждень перед присягою до нас почали краще відноситись, перестали чмирити, ганяти, виводили курити декілька разів у день, отже, найважче було позаду, КМБ підходило до кінця, завтра присяга, а у понеділок вже поїдемо у Маріуполь.
«—Ось так живуть солдати нацгвардії, качура жруть...». Листопад 2016 р.
Коментарі