Настав той довгоочікуваний день, день військової присяги. Ми зняли з себе стару та брудну «подмєнку» та одягли нову оливу, нам видали шеврони та погони, які ми вже заслужили. О восьмій ранку нас вивели на курилку, де ми чекали виходу на плац. Погода в той день морозною і пасмурною, а потім з-за хмар вийшло сонце, яке почало пригрівати землю.
   —Четвертий взвод, в колону по три ставай! — дав команду Павелко.
   Ми вишикувались в колону і строєм пішли на плац, де знаходилось вже багато цивільного люду, родичі та батьки новобранців. Крім мого взводу присягу приймали ще третій та п'ятий взводи і ми вишикувалися в три «коробочки».  На трибуну вийшов полковник Проценко, командир третьої бригади оперативного призначення в/ч 3017.
   —Бажаю здоров'я товариші! — привітався до нас комчастини.
   —Бажаємо здоров'я! — хором відповіли ми.
   Проценко почав нам розповідати про військову службу в НГУ, що це честь служити в цих військах, сьогодні ми стаємо справжніми воїнами, захисниками нашої України
   —Сьогодні у вас найважливіший день у вашому житті, який ви запам'ятаєте на все своє життя... — говорив полковник Проценко.
 

«...Крім мого взводу присягу приймали ще третій та п'ятий взводи і ми вишикувалися в три "коробочки"».

   Після слів полковника під музику та барабани ми почали марширувати по плацу і вишукувалися навпроти трибуни у чотири шеренги.  Під трибуною стояв старший лейтенант Муштатов, командир п'ятого навчального взводу, який викликав кожного до себе для складання присяги.  Дійшла черга до мене.
   —Солдат Березов! — звернувся до мене старлей.
   —Я!
  —Для складання військової присяги до мене!
  —Слухаюсь!
  Зробивши стройові кроки я підійшов до Муштатова і доклав:
   —Солдат Березов для складання військової присяги прибув!
   Я повернувся до строю і почав голосно зачитувати присягу:
   —Я, Березов Максим Вікторович , вступаю на військову службу і урочисто присягаю народу України завжди бути йому вірним і відданим, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю.
Присягаю захищати українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності.
Клянусь ніколи не зрадити українському народові!
   Розвернувся до Муштатова, розписався на листку А4.
   —Вітаю з прийняттям присяги! — старлей потиснув мені руку.
   Я розвернувся до строю.
   —Служу українському народові!
   —Стати до строю!
   —Слухаюсь!
 

Перед присягою, Харків, в/ч 3017, 26 листопада 2016 р.

   Коли всі склали присягу ми повернулися в «коробочки», пролунав гімн України і поступила команда «розійтись». Я почав поглядом шукати своїх рідних і я побачив їх – мою маму і тітку. Я обійняв маму як ніколи, у мене сльози виступили з очей, таке відчуття, що я маму не бачив 10 років. Як я за нею сумував! У мами теж з'явилися сльози на очах, вона мене обіймала і розціловувала. Це був щасливий момент.
   —Четвертий взвод, шикуйсь, — дав команду Павелко.
   Я побіг до строю. Ми пішли до казарми, де вишикувалися на ЦП.
    —Молодці, хлопці, крокували класно, — сказав Павелко. — Березов, ти вийшов чотко, я не очікував, всі класно вийшли, зачитали присягу. Я радий, що в мене такий взвод, я горжусь вами. До кого сьогодні не приїхали рідні вийти зі строю.
   Вийшло декілька хлопців.
    —До кого не приїхали рідні підуть у місто з кимось з сержантів, всі інші підуть у звільнення до шостої вечора.
    Через деякий час нас вивели на плац, де за столом стояв підполковник Крать і по одному викликав до себе, віддаючи «увольнітєльні».
   —Солдат Бєрюзов.
   —Березов! Я!
  Підійшов до підполковника, розписався у журналі звільнень і взяв листок звільнення.
    —Бажаю добре провести час з мамою, — побажав мені Крать.
   —Так точно.
  



З мамою, Харків, в/ч 3017, 26 листопада 2016 р.


З тіткою, Харків, в/ч 3017, 26 листопада 2016

   Ми вийшли за територію частини і поїхали в центр Харкова, де ми зайшли в кафе, потім я зняв гроші зі своєї картки, на якій було 2000 грн і купили мені телефон-андроїд «Престіжіо», телефон звісно поганенький, батарея слаба, камера теж не з кращих, але хоч можна послухати музику і зайти в інтернет. Час з рідними пролітав швидко. Уже починало темніти і мені потрібно повертатися в частину.  Біля військової частини ми ще попили каву, поговорили. Як я не хотів туди повертатись! Мені хотілося ще більше часу пробути з мамою та Оксаною.
   —Я розумію, але ж тобі через двадцять хвилин треба бути там, — говорила мені мама. — А нам треба їхати до Люби, — Люба моя родичка, що проживала під Харковом.
   Я обійняв Оксану, а потім обійняв та поцілував маму і пішов до частини, на КПП показав «увальнітільне», яке віддав у штабі черговому частини та пішов до казарми. Усі сиділи на ЦП, хтось дивився телевізор, який стояв у кутку центрального проходу, хтось говорив по телефону, хтось лазив у інтернеті. Я ввійшов у кубрик, де знаходилися сержанти, я підійшов до них.
   —Солдат Березов зі звільнення прибув, — доклав я.
  —Дихни, — наказав мені Каленюк.
  Я дихнув на нього.
   —Бухав, сука?! — запитав він.
   —Ніяк ні, — відповів я, хоч і справді я не вживав алкоголь.
    —Не пизди!
   —Я чесно не пив.
   Каленюк ударив мене у грудну клітку.
   —Пішов на хуй звідси!
  Я вийшов з кубрика. На душі й так було  кепсько, хотілося додому, до рідних, хотілося повернути це день, щоб ще побути з мамою та тіткою, та ще й цей Каленюк доколупався.
  Наступного дня нас знову відпустили у звільнення, я отримав на руки листок звільнення, о 18 годині я повинен з'явитися до військової частини. Мама з тіткою мене зустріли на КПП і ми поїхали на маршрутці до Центрального ринку, біля якого знаходився автовокзал.
   Ми погуляли по набережній, пройшлися до Історичного музея, сфотографувалися, і повернулися до вокзалу, де мама з Оксаною купили білети на автобус. Часу залишалося багато і я згадав про «Піцерію», в якій у минулому році, повертаючись з Одеси сиділи з друзями. Ми увійшли в «Піцерію» і я ніби повернувся у грудень 2015 року, згадав «Семена», Русіка, Вацьковського, Таню Присич, Олега Власенка, я тоді ще був цивільною людиною і не знав як морально важко служити в армії і не знав як це сумувати за свободою та друзями.
   Ми сіли за столик, мама мені замовила пельменів, які я дуже сильно любив і про які я мріяв на службі, собі з тіткою мама замовила пюре з котлетою і 0,5 горілки.
   —Чому ти вчора нас сюди не привів? — запитала мене мама.
   —Я забув.
   —Тут класно, — сказала Оксана.
   Ми просиділи тут десь з годину. Оксана подивилася на годинник, що висів у неї на руці. Виявилось, що їй пора йти на автобус, мама пішла проводжати на Оксану, залишивши мене у «Піцерії». Мені в голову почали приходити різні думки, я згадав, що скоро мені повертатись у частину і хто зна коли тепер я зустріну своїх рідних, сльози покотились з моїх очей. Повернувшись, мама побачила мої сльози.
    —Синочок, що сталося? — запитала мене мама.
    —Нічого, матусь, — витираючи сльози відповів я. — Не хочу повертатись на службу.
    Мама обійняла мене.
    —Заспокойся, синуля, ти ж сам хотів служити, ти ж мріяв про це, — заспокоювала мене мама. — Не плач, бо я сама зараз заплачу.
    Я взяв себе в руки, з ми попили чаю і мама провела мене на приміську автостанцію, з якої повинен їхати автобус до військової частини 3017. Під'їхала маршрутка, прийшов час прощатися. Я так не хотів повертатися до частини! Мені дуже хотілося поїхати з мамою додому або хоча б ще трішечки побути з нею.
    —Мамо, може давай ще трішки побудемо разом? — обіймаючи і стримуючи сльози сказав я.
     —Синуля, я би не проти, але у мене через пів години автобус, — теж, стараючись не заплакати, промовила мама.
    Завтра мені їхати в АТО, і через цих думок мені ставало ще гірше. А що там, в АТО? Де я буду? Що мене там чекає? А чи повернусь я живим?
   —Мамуля, я повернусь, я обіцяю.
   —Я знаю синочок.
   —Я люблю тебе, мама.
   —І я тебе люблю, синочок.
   Я поцілував маму і пішов в автобус. Мама теж ледве стримувала сльози, але не хотіла мені їх показувати. Автобус рушив і мама пішла до автовокзалу, а я тримав свій шлях до військової частини. Я сидів на сидінні скраю  дивився у вікно автобуса на вечірній Харків, кішки шкрябали мою душу, думки про дім і маму мене не відпускали.
   Я побачив дівчину, років вісімнадцяти, що стояла біля мене. Я згадав, що в першу чергу я гвардієць, обличчя Національної гвардії, підвівся з сидіння.
   —Дівчино, присядьте, будь ласка, — промовив я тій дівчині, уступаючи їй місце.
   —Дякую, — лагідним голосом і посмішкою відповіла вона мені.
   Було б у мене в той час більше мужності і впевненості в собі я б познайомився з нею, а так я стояв і любувався її ангельським личиком, час від часу відводячи свій погляд на вікно.
    Повернувшись до частини я подзвонив мамі, сказав, що все добре і я у підрозділі. Нам видали речові мішки у які ми почали збирати речі, телефони цього разу у нас не забирали, завтра їдемо в Маріуполь, у зону проведення АТО, завтра починається нове армійське життя.