2
Я прокинувся як зазвичай раніше команди "підйом". Була неділя, в цей день ми спали на годину більше. Я почув чиїсь голоси, "діди" посміхались, голосно говорили.
—Рота підйом!
Ми скинули з себе одіяла та зіскочили зі своїх ліжок.
—Як я мріяв це крикнути, — з усмішкою сказав незнайомий молодший сержант. — Мєдлєно, дуже мєдлєно. Дрищі швидше!
—Та не зайобуй, нормальні пацани, — сказав сержанту старший солдат Блудов і звернувся до нас:
—Знайомтесь, це наші доблесні сержанти нацгвардії, з Золочева повернулись.
Таке було знайомство з нашими сержантами. Їх було троє, сержантів-строковиків: Влад Черкашин, Саня Соломахін, Іван Фортельний. Також з ними були контрактники, які теж проходили навчання в навчальному центрі Національної гвардії.
За два тижня до Нового року нам добавили два наряда: патруль по містечку, або, як цей наряд називали "тропа", і посильний штабу.
Мені та старшому солдату Вітьку Ключевському пощасливилось заступити посильними, старшим над нами, чи помічником чергового або помічником помічника (незнаю!) поставили дівчину з штабу, старшого солдата. В тому наряді не було нічого важкого, головне щоб у штабі було чисто, вчасно замітати, іноді якийсь офіцер поприсить прибрати у нього в кабінеті. Ввечері, близько дев'ятої ранку, ми прибрали в штабі, позамітали, помили підлогу, винесли сміття та пішли відпочивати.
О шостій ранку знову пішли у штаб, знову поприбирали і сиділи за столом вхідних дверей. О половині восьмої ранку почали сходитись штабні офіцери та сержанти. У штаб увійшов чоловік з чотирма ромбами на погоні, ми не знали, що то за звання, чи підводитись, чи далі сидіти.
—Пані старший солдат, — звернувся до дівчини Вітьок, — а що то за звання?
—То капітан, по-новому, — відповіла.
Дивний погон, такий ще не бачили, звикли радянських зірочок.
До нас підійшов майор.
—Там на дверях пилюка, треба протерти, — сказав нам той майор.
Я взяв тряпку та пішов на другий поверх протирати пилюку з дверей. Біля актової зали зібралися бійці "Азову", один з азовців у британському мультикамі підійшов до мене. Я його одразу не впізнав, то був Діма Смітія. Ми зраділи один одному, але мені було стидно перед ним, хлопчина на 2 роки молодший від мене служить в елітному підрозділі НГУ, добробаті, воює в окопах, знищує сепарів на передовій, а я у зеленій формі на два розміра більшій, штик-ніж висить на ремені, протираю пилюку з дверей.
—Я теж хочу перевестись в "Азов", — сказав я. — Не моє це, зеків водити.
—Там КМБ дуже важке, — сказав у відповідь Дімон.
—У мене теж не з легких було, гадав, що кришняк з'їде.
—У нас три місяці усілєной фізпідготовки, тактики, морально вбивають, із ста чоловік пройшло лише десять.
Азовці почали заходити в актовий зал.
—Добре, не прощаємось, — промовив Дімон і пішов у актовий зал.
Я був у шоці, що зустрів свого земляка, тай ще й з "Азова". До мене підійшов командир частини полковник Крячко.
—Знайомого зустрів? — запитав мене комполка.
—Так точно, зведеного брата.
—Я почув ти теж в "Азов" хочеш?
—Так точно, не хочу в тилу сидіти.
—У кожного своя робота, хтось повинен в окопах сидіти, а хтось виконувати бойові задачі в тилу, у кожного своя служба. Так що, солдате, послухай мій совєт: якщо потрапив у конвой — радуйся, ти постійно в теплі, накормлений, конвой теж служба, а в окопі не мед.
Полковник ввійшов у актову залу, а я протер інші двері та спустився на перший поверх. Вітьок запропонував вийти покурити, ми вийшли на офіцерську курилку, що знаходилась неподалік штабу. До нас підійшли Бодя Леонов і сержант-контрактник, вони в той час були в патрулі, одягнуті в бронежелет, каску, автомати на перевіс стволом вниз.
—Нас пізда, — сказав мені Бодя. — Тепер заборона на куріння.
—А що таке? — запитав я.
—В Чорнобая телефон знайшли.
—Вам капла-капліще, — з усмішкою сказав контрач. — Після відбою вас чекають "лосі", "фанери". Капла!
Перед відбоєм, як зазвичай, провелась вечірня повірка на ЦП, потім помили ноги і готувались до сну. Прозвучала команда днювального "рота відбій!".
—Рота підйом, — сказав Макс Романенко, підводячись зі свого ліжка.
Ми, "дрищі", вишикувались в одну шеренгу.
Діди теж всі поставали.
—Вам що, служиться погано? —запитав Романенко. —Чи у вас тут дідовщина? Чи ми вас зайобуємо? Та ніби ми вас зовсім не чіпаємо. Чи заїбали?
—Ніяк ні, — відповів Бондаренко.
—Чорнобай, вийди зі строю.
Чорнобай підійшов до дідів.
—Оцей чел, — почав Блудов, — вирішив, що він краще вас, заховав у себе телефон... Чи хтось теж розумний, не здає телефон?
—Ні, — відповіли ми.
—Солдат Чернобай, фанєру к осмотру.
Чорнобай заховав руки за спину.
—Фанєра к осмотру готова, —промовив він.
Діди по черзі почали "скидатись" по удару в грудну клітину.
—Доклад! — сказав Войтаник, ударивши останнім.
—Фанєра осмотр пройшла.
—Красава.
—Це було попередження, — почав Романенко, — ще один зальот і вам пізда, а зараз відбій.
Ми повлягалися в ліжка. Пронесло, я гадав, що гірше буде.
Наступного дня, в того ж Серьоги Чорнобая знайшли ще один телефон, ну тепер нам точно "капла". Цей вечір був як і минулий: вечірня повірка, миття ніг, "рота відбій!" і спокійний голос "підйом".
—Ми вас попереджали, — сказав Блудов.— Що вчора, шо на курильці, пам'ятаєте, коли ви сюди приїхали?
—Так точно.
—Чи ви службу підзабули?! Дрищі, ви не ахуєлі?! Служба медом здалась? Хочете щоб у вас було як на КМБ? Можемо зробити. Ми як краще для вас робимо, щоб вам було комфортно, а ви нам ножа в спину?! Фанєри к осмотру!
"Череп" солдат Юра Антонюк підходив до кожного та бив у грудну клітку. Підійшов до мене.
—Фанєра 08.08.96 однослойна к осмотру готова.
Антонюк ударив мене в грудну клітку, від удару я зробив крок назад.
—Фанєра 08.08.96 однослойна осмотр пройшла.
Антонюк пішов далі, "пробиваючи фанеру" кожному.
—Солдат Чорнобай, — промовив Романенко, — вийти зі строю.
Чорнобай підійшов вийшов зі строю. Макс з прижка вдарив ногою Сергію в груди, той від удару зробив декілька кроків назад та впав на спину.
—Що трапилось воїне?! — крикнув Соломахін, підійшовши до Чорнобая. — Встати!
Сергій підвівся. Діди нам ще декілька хвилин почитали лекції да подали команду "відбій", також сказали, що з цього дня ми не куримо.
За два дні про цей зальот старослужащі забули, все стало на свої місця.
Вечором нас, 10 "духів", повели на продсклад на роботи. Старший прапорщик Шевченко – начальник продскладу нарізав нам задачі: мішки з продуктами перекласти з одного місця на інше, помити підлогу, покласти піддони, потім знову розкласти мішки, гречка окремо, перловка окремо, тушняк окремо, на кожний мішок або ящик понаклеювати бірки з назвою продукції. Справлялися ми добре, дуже не спішили, з перекурами. Також нам видали телефони, під час перекуру я переписувався з Вохою Ольховиком:
Я: Що ти там?
Ольховик: В Авдіївці, тут пздц. А ти що там?
Я: В Маріуполі, в конвої служу.
Ольховик: Та ти вертухай)))
Я: КЕОП – це еліта нашої армії)
Ольховик: Мусор)) ха-ха))
В склад увійшли два хлопця з патрульного батальйону. Доки ми займалися своєю роботою вони чомусь шарились по складу. Увійшов Шевченко і патрульні вирішили виходити, прапор їх зупинив.
—Кишені до огляду, — сказав їм прапорщик.
Виявилось, що вони вкрали декілька сосисок і печиво.
—Їжте, щоб я бачив, — наказав прапорщик.
Патрульні почали їсти сосиски з печивом.
—Вас що, тут погано годують? Не наїдаєтесь? Доки все вкрадине не з'їсте нікуди не підете.
—Товариш старший прапорщик, вибачте, більше не повториться.
—Їжте.
До складу увійшов молодший сержант Фортельний. Побачив цю картину і запитав у Шевченка:
—Що тут сталося?
—Та ось, — прапор кивнув на двух хлопців, що давилися сосисками, — крисюків упіймав.
—А мої без зальотів?
—Ні, твої молодці, з роботою справились.
Через деякий час Шевченко хлопці відпустив, а нам дав ящик печива і по банці згущонки, то все ми поховали у холодній каптерці. Наступні дні замість перекуру ми ходили в холодну каптерку їсти згущонку з печивом, то було важливіше за куріння.
До Нового 2017 року залишались считанні дні. У класі вже встановили ялинку, а новорічного настрою ніяк не було, дуже хотілося додому. 28 грудня я заступив у наряд днювальним роти, черговим був Фортельний, другий днювальний Влад Бондаренко. Відповідальний по роті заступил лейтенант Помагаєв, також нам видали телефони на добу. Вночі стояти на тумбочці не прийшлось, сиділи в класі, дивились телевізор, Фортельний нам проінструктував наші дії.
На вулиці було морозно, йшов сніг. О 24⁰⁰ черговий пішов відпочивати, сказав щоб о третій його розбудили, Помагаєв сидів у канцелярії, грав у ігри на ноутбуці, а я з Владом сиділи у класі і дивилися фільми на телевізорі. Почули скрип дверей у казарму, Влад швидко побіг на тумбочку, я за ним. Хтось постукав у двері.
—П'ять, — промовив я.
—Чотири, — почув у відповідь.
На цю добу був пароль 9, я міг запитати "3", а відповідь була б "6". Я відчинив двері. Увійшов капітан зі штабу, який в той час був черговим частини.
—Днювальний за чергового солдат Березов, — почав я доклад.
—Відствити, — махнув рукою капітан.
Черговий поставив свій підпис у журналі і вийшов з казарми, а ми зачинили двері і пішли в клас.
О другій годині Влад пішов відпочивати, а о третій розбудив Фортельного.
Мене сильно клонило на сон, очі вже самі заплющувались. По телевізору, на каналі "ictv" транслювали фільм "Супермен" і мене наздогнала настольгія, згадав, як з батьком сиділи в літній кухні, вечором попивали пивко, говорили про щось, або слухали музику на телефоні, а телевізор, що стояв на холодильнику, тихо працював, освітлюючи кухню і як зазвичай у нас працював "ictv", кожну п'ятницю і суботу на тому каналі показували цікаві фільми. Як я хотів повернутися у ті часи, коли я просто жив для себе, коли захотів – поїв, коли захотів – ліг спати, міг просто сходити куди захотів, коли захотів. А тут, в армії, щоб сходити покурити треба питати дозволу у старшого за званням і то не завжди відпускають, бо ще не дослужив до такого, наприклад, на суді, коли чекаємо автозак з підсудними діди навіть не питають дозволу, щоб вийти покурити, а нас, дрищів як нас називали, не завжди пускали на перекур. Я ще задавався питанням: як на гражданці я міг гуляти до ранку, навіть спати не хотілось, а зараз четверта година ранку, а мене тупо вирубає.
—Сильно спати хочеш? — спитав мене Фортельний.
—Так точно, — відповів я.
—Поспи трохи, а я тебе збужу.
Я лише поклав голову на парту і швидко провалився в сон. Фортельний розбудив мене близько шостої ранку, я заступив на "тумбочку", чекаючи коли стрілки годинника покажуть на шосту годину. Уже прокинувся і Влад Бондаренко. Годинник показав на шість годин.
—Рота підйом! — голосно подав команду я, після чого я зійшов з "тумбочки", а Влад став на моє місце.
В казармі почалася двіжуха, хтось йшов голитися, умиватися, хтось повертався в розташування після гоління, коли всі пішли на зарядку настала тиша, я та ще двоє почали прибирати казарму, тобто учбовий клас, кабінет ротного та ЦП.
Що мені подобалось у наряді, так це, що ті, хто в наряді можуть не стояти в черзі. Зазвичай я проходив чергу та зупинявся другим в черзі, головне щоб була бірка "Днювальний роти". А найбільше мені мені подобався наряд днювальним у суботу, коли в частині ПХД, бо в казармі прибирати не треба, все зроблять інші бійці.
Наряд змінився о дванадцятій годині. Спати дуже сильно хотілось, очі ніби самі заплющувались, але мені було радісно, що тут було не КМБ, о першій годині ми пообідали і одразу після обіду у нас (хто був у наряді) відбій. Спали до шостої вечора, потім нас будили, о сьомій вечеря, далі сиділи в класі та займалися кожний своїм ділом: хтось залипав у телефон, хтось дивився телевізор, хтось вчив обов'язки. О дев'ятій годині ми поздавали телефони, потім вечірня повірка та відбій.
—Рота підйом!
Ми скинули з себе одіяла та зіскочили зі своїх ліжок.
—Як я мріяв це крикнути, — з усмішкою сказав незнайомий молодший сержант. — Мєдлєно, дуже мєдлєно. Дрищі швидше!
—Та не зайобуй, нормальні пацани, — сказав сержанту старший солдат Блудов і звернувся до нас:
—Знайомтесь, це наші доблесні сержанти нацгвардії, з Золочева повернулись.
Таке було знайомство з нашими сержантами. Їх було троє, сержантів-строковиків: Влад Черкашин, Саня Соломахін, Іван Фортельний. Також з ними були контрактники, які теж проходили навчання в навчальному центрі Національної гвардії.
За два тижня до Нового року нам добавили два наряда: патруль по містечку, або, як цей наряд називали "тропа", і посильний штабу.
Мені та старшому солдату Вітьку Ключевському пощасливилось заступити посильними, старшим над нами, чи помічником чергового або помічником помічника (незнаю!) поставили дівчину з штабу, старшого солдата. В тому наряді не було нічого важкого, головне щоб у штабі було чисто, вчасно замітати, іноді якийсь офіцер поприсить прибрати у нього в кабінеті. Ввечері, близько дев'ятої ранку, ми прибрали в штабі, позамітали, помили підлогу, винесли сміття та пішли відпочивати.
О шостій ранку знову пішли у штаб, знову поприбирали і сиділи за столом вхідних дверей. О половині восьмої ранку почали сходитись штабні офіцери та сержанти. У штаб увійшов чоловік з чотирма ромбами на погоні, ми не знали, що то за звання, чи підводитись, чи далі сидіти.
—Пані старший солдат, — звернувся до дівчини Вітьок, — а що то за звання?
—То капітан, по-новому, — відповіла.
Дивний погон, такий ще не бачили, звикли радянських зірочок.
До нас підійшов майор.
—Там на дверях пилюка, треба протерти, — сказав нам той майор.
Я взяв тряпку та пішов на другий поверх протирати пилюку з дверей. Біля актової зали зібралися бійці "Азову", один з азовців у британському мультикамі підійшов до мене. Я його одразу не впізнав, то був Діма Смітія. Ми зраділи один одному, але мені було стидно перед ним, хлопчина на 2 роки молодший від мене служить в елітному підрозділі НГУ, добробаті, воює в окопах, знищує сепарів на передовій, а я у зеленій формі на два розміра більшій, штик-ніж висить на ремені, протираю пилюку з дверей.
—Я теж хочу перевестись в "Азов", — сказав я. — Не моє це, зеків водити.
—Там КМБ дуже важке, — сказав у відповідь Дімон.
—У мене теж не з легких було, гадав, що кришняк з'їде.
—У нас три місяці усілєной фізпідготовки, тактики, морально вбивають, із ста чоловік пройшло лише десять.
Азовці почали заходити в актовий зал.
—Добре, не прощаємось, — промовив Дімон і пішов у актовий зал.
Я був у шоці, що зустрів свого земляка, тай ще й з "Азова". До мене підійшов командир частини полковник Крячко.
—Знайомого зустрів? — запитав мене комполка.
—Так точно, зведеного брата.
—Я почув ти теж в "Азов" хочеш?
—Так точно, не хочу в тилу сидіти.
—У кожного своя робота, хтось повинен в окопах сидіти, а хтось виконувати бойові задачі в тилу, у кожного своя служба. Так що, солдате, послухай мій совєт: якщо потрапив у конвой — радуйся, ти постійно в теплі, накормлений, конвой теж служба, а в окопі не мед.
Полковник ввійшов у актову залу, а я протер інші двері та спустився на перший поверх. Вітьок запропонував вийти покурити, ми вийшли на офіцерську курилку, що знаходилась неподалік штабу. До нас підійшли Бодя Леонов і сержант-контрактник, вони в той час були в патрулі, одягнуті в бронежелет, каску, автомати на перевіс стволом вниз.
—Нас пізда, — сказав мені Бодя. — Тепер заборона на куріння.
—А що таке? — запитав я.
—В Чорнобая телефон знайшли.
—Вам капла-капліще, — з усмішкою сказав контрач. — Після відбою вас чекають "лосі", "фанери". Капла!
Перед відбоєм, як зазвичай, провелась вечірня повірка на ЦП, потім помили ноги і готувались до сну. Прозвучала команда днювального "рота відбій!".
—Рота підйом, — сказав Макс Романенко, підводячись зі свого ліжка.
Ми, "дрищі", вишикувались в одну шеренгу.
Діди теж всі поставали.
—Вам що, служиться погано? —запитав Романенко. —Чи у вас тут дідовщина? Чи ми вас зайобуємо? Та ніби ми вас зовсім не чіпаємо. Чи заїбали?
—Ніяк ні, — відповів Бондаренко.
—Чорнобай, вийди зі строю.
Чорнобай підійшов до дідів.
—Оцей чел, — почав Блудов, — вирішив, що він краще вас, заховав у себе телефон... Чи хтось теж розумний, не здає телефон?
—Ні, — відповіли ми.
—Солдат Чернобай, фанєру к осмотру.
Чорнобай заховав руки за спину.
—Фанєра к осмотру готова, —промовив він.
Діди по черзі почали "скидатись" по удару в грудну клітину.
—Доклад! — сказав Войтаник, ударивши останнім.
—Фанєра осмотр пройшла.
—Красава.
—Це було попередження, — почав Романенко, — ще один зальот і вам пізда, а зараз відбій.
Ми повлягалися в ліжка. Пронесло, я гадав, що гірше буде.
Наступного дня, в того ж Серьоги Чорнобая знайшли ще один телефон, ну тепер нам точно "капла". Цей вечір був як і минулий: вечірня повірка, миття ніг, "рота відбій!" і спокійний голос "підйом".
—Ми вас попереджали, — сказав Блудов.— Що вчора, шо на курильці, пам'ятаєте, коли ви сюди приїхали?
—Так точно.
—Чи ви службу підзабули?! Дрищі, ви не ахуєлі?! Служба медом здалась? Хочете щоб у вас було як на КМБ? Можемо зробити. Ми як краще для вас робимо, щоб вам було комфортно, а ви нам ножа в спину?! Фанєри к осмотру!
"Череп" солдат Юра Антонюк підходив до кожного та бив у грудну клітку. Підійшов до мене.
—Фанєра 08.08.96 однослойна к осмотру готова.
Антонюк ударив мене в грудну клітку, від удару я зробив крок назад.
—Фанєра 08.08.96 однослойна осмотр пройшла.
Антонюк пішов далі, "пробиваючи фанеру" кожному.
—Солдат Чорнобай, — промовив Романенко, — вийти зі строю.
Чорнобай підійшов вийшов зі строю. Макс з прижка вдарив ногою Сергію в груди, той від удару зробив декілька кроків назад та впав на спину.
—Що трапилось воїне?! — крикнув Соломахін, підійшовши до Чорнобая. — Встати!
Сергій підвівся. Діди нам ще декілька хвилин почитали лекції да подали команду "відбій", також сказали, що з цього дня ми не куримо.
За два дні про цей зальот старослужащі забули, все стало на свої місця.
Вечором нас, 10 "духів", повели на продсклад на роботи. Старший прапорщик Шевченко – начальник продскладу нарізав нам задачі: мішки з продуктами перекласти з одного місця на інше, помити підлогу, покласти піддони, потім знову розкласти мішки, гречка окремо, перловка окремо, тушняк окремо, на кожний мішок або ящик понаклеювати бірки з назвою продукції. Справлялися ми добре, дуже не спішили, з перекурами. Також нам видали телефони, під час перекуру я переписувався з Вохою Ольховиком:
Я: Що ти там?
Ольховик: В Авдіївці, тут пздц. А ти що там?
Я: В Маріуполі, в конвої служу.
Ольховик: Та ти вертухай)))
Я: КЕОП – це еліта нашої армії)
Ольховик: Мусор)) ха-ха))
В склад увійшли два хлопця з патрульного батальйону. Доки ми займалися своєю роботою вони чомусь шарились по складу. Увійшов Шевченко і патрульні вирішили виходити, прапор їх зупинив.
—Кишені до огляду, — сказав їм прапорщик.
Виявилось, що вони вкрали декілька сосисок і печиво.
—Їжте, щоб я бачив, — наказав прапорщик.
Патрульні почали їсти сосиски з печивом.
—Вас що, тут погано годують? Не наїдаєтесь? Доки все вкрадине не з'їсте нікуди не підете.
—Товариш старший прапорщик, вибачте, більше не повториться.
—Їжте.
До складу увійшов молодший сержант Фортельний. Побачив цю картину і запитав у Шевченка:
—Що тут сталося?
—Та ось, — прапор кивнув на двух хлопців, що давилися сосисками, — крисюків упіймав.
—А мої без зальотів?
—Ні, твої молодці, з роботою справились.
Через деякий час Шевченко хлопці відпустив, а нам дав ящик печива і по банці згущонки, то все ми поховали у холодній каптерці. Наступні дні замість перекуру ми ходили в холодну каптерку їсти згущонку з печивом, то було важливіше за куріння.
До Нового 2017 року залишались считанні дні. У класі вже встановили ялинку, а новорічного настрою ніяк не було, дуже хотілося додому. 28 грудня я заступив у наряд днювальним роти, черговим був Фортельний, другий днювальний Влад Бондаренко. Відповідальний по роті заступил лейтенант Помагаєв, також нам видали телефони на добу. Вночі стояти на тумбочці не прийшлось, сиділи в класі, дивились телевізор, Фортельний нам проінструктував наші дії.
На вулиці було морозно, йшов сніг. О 24⁰⁰ черговий пішов відпочивати, сказав щоб о третій його розбудили, Помагаєв сидів у канцелярії, грав у ігри на ноутбуці, а я з Владом сиділи у класі і дивилися фільми на телевізорі. Почули скрип дверей у казарму, Влад швидко побіг на тумбочку, я за ним. Хтось постукав у двері.
—П'ять, — промовив я.
—Чотири, — почув у відповідь.
На цю добу був пароль 9, я міг запитати "3", а відповідь була б "6". Я відчинив двері. Увійшов капітан зі штабу, який в той час був черговим частини.
—Днювальний за чергового солдат Березов, — почав я доклад.
—Відствити, — махнув рукою капітан.
Черговий поставив свій підпис у журналі і вийшов з казарми, а ми зачинили двері і пішли в клас.
О другій годині Влад пішов відпочивати, а о третій розбудив Фортельного.
Мене сильно клонило на сон, очі вже самі заплющувались. По телевізору, на каналі "ictv" транслювали фільм "Супермен" і мене наздогнала настольгія, згадав, як з батьком сиділи в літній кухні, вечором попивали пивко, говорили про щось, або слухали музику на телефоні, а телевізор, що стояв на холодильнику, тихо працював, освітлюючи кухню і як зазвичай у нас працював "ictv", кожну п'ятницю і суботу на тому каналі показували цікаві фільми. Як я хотів повернутися у ті часи, коли я просто жив для себе, коли захотів – поїв, коли захотів – ліг спати, міг просто сходити куди захотів, коли захотів. А тут, в армії, щоб сходити покурити треба питати дозволу у старшого за званням і то не завжди відпускають, бо ще не дослужив до такого, наприклад, на суді, коли чекаємо автозак з підсудними діди навіть не питають дозволу, щоб вийти покурити, а нас, дрищів як нас називали, не завжди пускали на перекур. Я ще задавався питанням: як на гражданці я міг гуляти до ранку, навіть спати не хотілось, а зараз четверта година ранку, а мене тупо вирубає.
—Сильно спати хочеш? — спитав мене Фортельний.
—Так точно, — відповів я.
—Поспи трохи, а я тебе збужу.
Я лише поклав голову на парту і швидко провалився в сон. Фортельний розбудив мене близько шостої ранку, я заступив на "тумбочку", чекаючи коли стрілки годинника покажуть на шосту годину. Уже прокинувся і Влад Бондаренко. Годинник показав на шість годин.
—Рота підйом! — голосно подав команду я, після чого я зійшов з "тумбочки", а Влад став на моє місце.
В казармі почалася двіжуха, хтось йшов голитися, умиватися, хтось повертався в розташування після гоління, коли всі пішли на зарядку настала тиша, я та ще двоє почали прибирати казарму, тобто учбовий клас, кабінет ротного та ЦП.
Що мені подобалось у наряді, так це, що ті, хто в наряді можуть не стояти в черзі. Зазвичай я проходив чергу та зупинявся другим в черзі, головне щоб була бірка "Днювальний роти". А найбільше мені мені подобався наряд днювальним у суботу, коли в частині ПХД, бо в казармі прибирати не треба, все зроблять інші бійці.
Наряд змінився о дванадцятій годині. Спати дуже сильно хотілось, очі ніби самі заплющувались, але мені було радісно, що тут було не КМБ, о першій годині ми пообідали і одразу після обіду у нас (хто був у наряді) відбій. Спали до шостої вечора, потім нас будили, о сьомій вечеря, далі сиділи в класі та займалися кожний своїм ділом: хтось залипав у телефон, хтось дивився телевізор, хтось вчив обов'язки. О дев'ятій годині ми поздавали телефони, потім вечірня повірка та відбій.
Коментарі