Настав той довгоочікуваний день. Я переночував у своєї матері і рано вранці ми виїхали до військкомату, по дорозі ми заїхали до своїх бабусі та діда по маминій лінії, бабуся пустила сльозу, обійняла мене як ніколи, дід, який уже був дуже слабий, потиснув мені руку.
Ось ми приїхали у військкомат, де зібралося багато людей, матері зі сльозами проводжали своїх синів до армії. Ми, призовники, отримали військові квитки і чекали автобусу для відправки у Суми. Через декілька хвилин під'їхав автобус «Суми-Михайлівка».
—Всі в автобус! — подав команду Токар.
Мама мене обійняла та почала розціловувати.
—Господи, синочку, бережи себе, телефонуй як буде час, — зі сльозами сказала мені мама.
—Мамо, не плач, все буде добре, час швидко пролетить.
Вітчим потиснув мені руку і я сів в автобус. Ми приїхали до обласного військкомату де пройшли обласну ВЛК і мені в особовій справі написали «Придатний до служби в МВС». Тепер ми вважалися військовослужбовцями, як нам сказали у військкоматі і почалися шикування на плацу, ходьба до їдальні строєм, яка знаходилася на території 27 артбригади. Три дні ми жили на території військкомату, у 22:00 звучала команда «Відбій», виходити з корпусу у нічний час нам забороняли, о 6:00 команда «Підйом» і весь день сиділа в актовому залі, звідки по черзі викликали до одного кабінету, у якому розподіляли по військових частинах. Там же я зустрів свого одногрупника, з яким я навчався на лісника і якого я не бачив три роки, він потрапив служити у Морську піхоту.
На третій день, сидячи у актовому залі я почув своє прізвище, мене повели до кабінету, у якому за столом сиділи два майора у оливковій формі нацгвардії.
—Де будеш служити, знаєш?— запитав мене майор нацгвардії.
—Так, — невпевнено відповів я. — У нацгвардії, в Харкові.
—Так, у Національній гвардії, але не зовсім в Харкові, у Харкові ти пройдеш учебку, приймеш присягу, а служити будеш у Маріуполі. Не боїшся, там війна, АТО?
—Ні, не боюся.
—Служити хочеш? — запитав мене інший майор.
—Так, я з дитинства мрію про армію.
—Ну добре, йди телефонуй до мами, щоб вона дала дозвіл про службу в зоні АТО.
І тут потрібен дозвіл матері! Я вийшов на курилку та набрав номер мами.
—Ало, синочок, — почув голос матері.
—Мамо, я буду служити в Маріуполі, в АТО.
—Тобто? Яке АТО?! Я не дозволю.
—Мамо, я нічого не можу зробити, мене розподілили, я уже військовий і це наказ.
—Господи, ще на війну тебе відправлять.
—Що ж поробиш? Це служба.
Я підійшов до кабінету, де сиділи нацгвардійці.
—Ну що, мама дозволила? — запитали мене.
—Так.
—От і добре.
У «маріупольську команду» набрали 10 призовників. Під вечір нас вишикували з речами у коридорі, де у нас забрали всі документи, провели так званий інструктаж і майор з погоном замість шеврона повів нас на маршрутну зупинку.
—Командире, можна сходити в магазин за сигаретами? — спитав у майора один з призовників.
—Не можна, —відповів той. — Підете в магазин, потім вас ловити по Сумах.
Через декілька хвилин під'їхала маршрутка і ми поїхали у бік залізничного вокзалу. Якось на душі сумно стало, раніше по цих місцях я вільно міг ходити, гуляти, а тепер таке відчуття, що я знаходжусь в неволі. На вокзалі ми знову вишукувались у дві шеренги, майор нас порахував і Олега Орленка, Богдана Леонова, Сергія Лисенка відпустив у магазин, всі інші пішли на місце для куріння. Через декілька хвилин хлопці, що були у магазині, повернулися, майор подивився на годинник, знову перерахував нас і ми пішли на перон. Під'їхав поїзд «Суми-Харків».
—Грузимося! — дав команду майор.
Ми розсілися у вагоні. До мене підсів Саня Левочка, дев'ятнадцятирічний хлопець невеличкого зросту, худенький, виглядав років на 16, не більше. Нас таких була більша половина, невисоких, виглядавших на шістнадцять рочків. Поїзд тронувся і на душі стало якось не спокійно, цивільне життя, можна мовити, позаду, і я не знав, що мене чекає у військовій частині. Ми їхали тихо, кожен думав про своє, тільки та трійка, що ходила у магазин і Сергій Полов'ян пили "Фанту" змішаною з горілкою. Мені теж пропонували, але я відмовився.
—Дайте води хильнути, — попросив у них майор.
Хлопці перезирнулися, не знаючи, що їм робити, чи дати воду і "спалитися", чи почати «морозитись» і він щось запідозрить. Орленко вирішив дати. Майор зробив три смачних ковтка і скривився. Ми всі почали сміятися.
—Добра у вас водичка, — хриплим голосом сказав майор. — Ви попали, це зальот.
—Тільки не кажіть нікому, коли вже будемо в армії, — сказав Леонов.
—Я вимушений сказати, я ж вас попереджав про розпивання алкогольних напоїв.
Хлопці почали благати, щоб майор нічого не говорив командирам.
—Добре, — сказав той, — не бу їм говорити.
Ось ми приїхали у Харків. Поїзд зупинився у Південному вокзалі і ми з речами вийшли на вечірній перон, де нас чекали три нацгвардійця. Вони привіталися з майором і нас повели на стоянку, де стояв ГАЗ-66 з гратами на вікнах. Ми розсілися в кузові машини і до нас ввійшов молодий лейтенант.
—Здраствуйте, хлопчики, вам пізда, — з посмішкою сказав лейтенант. Мене звати лейтенант Павелко, я буду вашим командиром взводу на КМБ, і буду вас їбати кожного дня, ви будете проклинати все на світечку. Мій четвертий взвод завжди був кращим і я не дозволю, щоб хтось змінив моїй традиції. У мене поки що все.
Лейтенант вийшов і до нас зайшли два молодих сержанта.
—З перегаром у вас є? — запитав один з сержантів. —Я ще раз питаю, у вас є хтось у нетверезому стані?!
Всі мовчали.
—Ну добре, розберемося, — сказав він і вийшов.
—Не очікуйте, все буде норм, — сказав інший сержант. — Я молодший сержант Шаповал, я буду вашим командиром відділення, я гадаю, що ми будемо з вами дружити.
—Так, будемо, — відповіли ми.
—Це є дуже добре.
Після цих слів він вийшов. «Шишарик» завівся і ми поїхали по нічному Харкові. Нічого нового я у вікні не побачив, бо я прожив десь з 2 місяці у Харкові, на Холодній Горі, проходив стажировку у UBC promo, навчався варити аргоном, коли устроївся на роботу в UBC.
По дорозі ми жартували, сміялися. Всі жарти закінчилися, коли відкрилися ворота КПП і ми заїхали на територію військової частини 3017. Наш «Шишарик» зупинився біля однієї з казарм.
Відчинилися двері кузова.
—Приїхали! Виходимо і шикуємося в колону по три! — Дав команду Павелко.
Ми повилазили з машини і почали шикуватися. На вулиці було геть темно, лише у вікнах казарми світило світло, по периметру військової частини горіли ліхтарі, моросив невеликий дощик. Шаповал нас перерахував, щось сказав Павелку.
—У казарму кроком руш! — дав команду лейтенант.
Ми пішли строєм до казарми, піднялись на третій поверх, зайшли у каптерку, де за столом сидів здоровий, зростом десь метр вісімдесят, лисий офіцер з двома великими зірками на погоні. Ми встали в одну шеренгу. Офіцер з нами привітався, ми теж навзаєм.
—Я підполковник Крать, ваш командир навчального збору «два-шістнадцять», — представився він. — Хто вас понабирав? —Ми мовчали. —Вас чи зі школи забрали?
Він почав нам розповідати про службу в Національній гвардії, про те, що ми отримаємо УБД, після служби в Маріуполі у нас будуть пільги, отримаємо землю, 2 гектари.
—Ковальов, — звернувся від до молодшого сержанта. — Покажи хлопцям своє посвідчення.
—Воно вдома, товаришу підполковник.
—А то може хлопці не вірять, що на строковій службі можна отримати учасника бойових дій.
—Віримо, —хтось відповів Кратю.
—Добре, —Крать підвівся з-за столу. — Павелко, призовники в твоєму розпорядженні.
—Слухаюсь, — відповів лейтенант.
Крать вийшов з каптерки. Через деякий час нас почав стригти замісник командиру взводу старший сержант Каленюк. У каптерку зайшов худощавий чоловік, зростом під два метри, на його погоні виднілися три лички, це був старшина навчального збору Василь Залуцький. Він на нас здивовано подивився.
—Що це за школярики стоять? — запитав він.
—Це нові СЛОНики, —відповів йому Ковальов.
—Це не СЛОНики, це гномики. Де я на них форму візьму?! — він повернувся до нас. — Пітони, вас з дитсадка в армію забрали? На вас труси будуть як бріджі.
Стригтися сів Павло Угнівенко, у якого був вигляд, що він з пів року не стригся.
—Опа! У нас Цой служить, — сказав на нього Павелко, через його вираз очей і зачіску.
—А чому Цой? — запитав Ковальов.
—Та ти подивись на нього: викапаний Віктор Цой, — з посмішкою сказав Павелко і звернувся до Угнівенка:
—Все, забуть як тебе звати, ти тепер Цой.Зрозумів?
—Так, — відповів Павло
—Ти охуєл? Воїне!!!!— крикнув Залуцький. —Ти в армії! Пітон галімий!! Не «так», а «так точно». Не чую!
—Так точно, — тихо сказав хлопчина.
—Не чую!!! Я глухий!!!
—Так точно! — крикнув Угнівенко.
Нас постригли «під нуль» і нам почали видавати форму. Залуцький заліз на полицю і почав по черзі кожному кидати берці, бушлат, ушанку, форму, термуху. Черга дійшла до мене.
—Ти хто? —звернувся він до мене.
—Березов, — відповів я.
—Блядь! Пітони, ви мене не виводьте!! —Ти не Березов, ти солдат Березов!
—Так точно.
—Заочно! Зріст який?
—Метр шістдесят п'ять.
Він кинув у мене форму складену в пакеті, я впіймав, потім полетіли берці, термуха, бушлат, ушанка, термуха шкарпетки, це все я скинув у один великий целофановий мішок. Після отримання форми нас вивели під казарму де ми вишикувались у одну колону.
—Прямо кроком руш! — подав команду Каленюк.
Ми йшли не в ногу, як попало, ступаючи один одному на п'ятки.
—Прямо! —подав команду Залуцький.
Ми не знали цієї команди і йшли далі як і раніше.
—У вас ОЗВ було?
—Було, тільки нас там нічому не вчили, — хтось сказав зі строю.
—У мене цей урок вів фізик, — сказав Влад Бондаренко.
—У мене трудовик, — добавив я.
—Ну це пиздець! — сказав Каленюк. — Бойових мавп призвали, які ні хера не вміють, ну добре, навчимо.
Ми прийшли до лазні. Почекавши декілька хвилин, доки попередній взвод помиється, ми увійшли в лазню. Там сиділи ще декілька сержантів.
—СЛОНи, швидше чухаємося, — кричав однин з сержантів. — Форму окремо, гражданку окремо, швидко!
—Швидше пітони, —підганяв Залуцький. —Ще швидше, а то я щас вас пиздить почну!
Молодший сержант з зачіскою «полубокс» підійшов до одного з призовників і ударив його у живіт.
—Ти дебіл?! Не розумієш?— звернувся сержант до хлопця, що ловив ротом повітря. — Тобі сказали: цивілку окремо, форму окремо.
Я забіг у душову, там стояла тиша, тільки кожен пошепки про себе повторював: «Нам пізда, нам пізда". Я відкрив воду і на мене полилися краплі теплої води. Один хлопець вирішив, що вже обмився і пішов одягатися. З роздягальні почувся грізний голос одного з сержанта:
—Помився, чи що? Чистий?! Від тебе ще смердить! Пиздуй митися, осел галімий!
Хлопець повернувся і встав під душ. Я сам був не в захваті, перші враження змінили погляди на армію. «Невже таке півтора роки терпіти? Господи, навіщо я пішов у цю армію? Якби ж можна було повернути час назад, я би військкомат стороною оминав». Такі думки були у мене в голові. Як же мені було страшно в ті хвилини! 20 років, можна мовити тільки від маминої цицьки відірвався, а тут таке, тут армія, мами нема, ніхто не пожаліє.
—Досить піськи мити, виходимо! — сказав нам Каленюк. — Швидко бля!
Ми вибігли у роздягальню, знову почалися крики, мати. Сержанти починали кричати ще сильніше, коли ми тупили. Труси у нас були заборонені і ми одягали спочатку термуху на голе тіло, потім штани і кітель оливкового кольору на два розміри більші, чорні зимові берці з хутром в середині були на розмір більші, зате бушлат ніби підійшов по розміру, шапка-ушанка теж була великуватою. Коли ми одягнулися нас вивели з лазні і вишикували в три шеренги.
—У «шишарику» я у вас запитав, чи є хтось з перегаром, — сказав нам Ковальов. Ви мовчали, тепер я у вас ще раз питаю: є хто з вас, хто вживав алкоголь у поїзді?
Всі мовчали.
—Краще зараз зізнатися, бо буде гірше, —сказав Залуцький.
—Ліво-руч, —дав команду Павелко.
Тепер ми стояли в колону по три. Залуцький підійшов до першої трійки, наказав, щоб кожний на нього дихнув. «Обнюхавши» першу шеренгу наказав їм зробити три кроки вперед, підійшов до наступної, теж не почув перегару, друга трійка зробила три кроки, він підійшов до третьої, у якій стояв я, моя теж була без перегару. У четвертій трійці стояв Полов'ян, у нього Залуцький щось почув.
—Вийти зі строю! — наказав Сергію лейтенант Павелко.
Залуцький пішов далі по шеренгах. Дійшовши до кінця колони він вивів зі строю ще трьох, що вживали алкоголь у поїзді.
—Право-руч, — дав команду Павелко.
Ми незграбно виконали цю команду. Перед строєм крім сержантів і Павелка ще стояли Полов'ян, Лисенко, Орленко і Леонов. Залуцький підійшов до Леонова і ударив його у сонячне сплетіння, так покарав і інших трьох.
—Синки, ви повністю охрініли?! —сказав нам Павелко. — Ви ще армії не бачили, а почали в поїзді бухати. Я вас буду їбати кожного дня, ви будете бідні у мене. Ласкаво просимо до КМБ. Рівняйсь! Відставити! Рівняйсь! Струнко! Право-руч! Прямо кроком руш! Відставити! При команді "Прямо" і "прямо кроком" ви робите три стройових кроки! Прямо кроком руш!
Ми незграбно зробили три стройових, наступаючи один одному на п'ятки. Йшли не в ногу.
—На місці!!
Ми зупинилися біля вхідних дверей у казарму.
— Я що, сказав зупинитися! —сказав Павелко. —На місці кроком руш!
Ми почали крокувати на місці. Павелко рахував «Раз, раз, раз-два-три".
—Ногу ловимо, дебілоїди! — крикнув Залуцький. —Вам пизда, пітони.
—На місці стій! У казарму на третій поверх бігом руш!
Ми прибігли до каптерки, де віддали цивільний одяг і телефони. Після цього нас повели на п'ятий поверх, де знаходилося розташування першої навчальної роти. Там уже усі спали, тільки днювальний стояв на "тумбочці" і сержант Удивиченко, який був черговим роти, щось читав у телефоні, сидячи на стільці біля днювального. Нам почали показувати хто на якому ліжку буде спати, комусь дістався верхній ярус, кому нижній, мені пощастило лягти на нижньому. Шаповал показав нам як треба складати форму і як заправляти ліжко по армійські.
—Усі запам'ятали? — запитав він.
—Так точно, —відповіли ми.
—Завтра вранці побачимо. Все, відбій.
Ми уклалися в ліжка. Сну не було ніякого, різні думки лізли у голову, хотілося щоб це був лише страшний сон, я не знав, що чекає на мене завтра. Невже півтора роки нас будуть так принижувати, ганяти? Господи, коли ж уже дембель?! Хоча, про дембель мені ще мріяти, сьогодні тільки перший день армійської служби...