Я могла б просидіти так цілу вічність, тільки б не думати про тата... Але цього не буде, я вже й так прогуляла історію, а мамі зайві проблеми не потрібні. Мда... Чую гарний в мене буде сьогодні день.
Я ледве піднялася, кинула рюкзак на плече і поплелася до школи. Єдиним моїм провідником був вітер... Він тихо посвистув і підштовхував мене в напрямку школи, додаючи мені сил. Я мовчки йшла хвилин 5 і ось переді мною школа... Велична, багата, вишукана, найкраща в області. Хотіла б я ходити в звичайну школу, де немає учнів "на понтах".
Я тихо пройшла до гардеробу, прокралася повз чергову і засіла за шкафчиками. Так... До кінця уроку 10хв. Тепер головне не думати про те... Ммм! Вже подумала! Не вірю... Що тато міг так зі мною... Перед очима почали прокручуватися кадри мого життя...

(Спогади)
Так... Тут у нього будуть крила, а тут ріг... А... А зверху намалюю веселку і знизу троянди! Який красивий пегас і єдиноріг!

- Ух, ти! Мамо, мамо!

Я швидко прибігла на кухню до мами, щоб похвалитись малюнком. О, тут і тато. Добре, нехай він теж подивиться!

-Мамо, мамо! Дивися що я намалювала, правда гарно?
-Ой, як красиво молодець! Бачиш? Я казала, що в тебе все вийде, моя доця.
- Тату, тату! Дивись, я навчилась гарно малювати! Я стану художником!
- Тц! Я тобі казав, що малювати і фантазувати, це для слабаків. Тому забудь про свої іграшки, блокнотики і ляльки.
-Що ти хочеш з дитини, їй всього 6!
-Та ми тільки гроші на неї переводимо! А вона малює тут собі!
- Тату але я...
- Що тату?! Повигадує собі!
- М-мамо...
- Це тобі непотрібно! І мамуся не поможе!
Тато взяв мій малюнок і стиснув в руці. Моє серце зжалося, ніби воно тільки що відчуло силу татового кулака.
- Т-тату... *хник-хник*... за що!?
Я кинулась з кухні.
.  .  .  .  .  .  .   .   .   .  .   .   .   .   .  .
Досі пам'ятаю цей випадок, після цього я завжди ховалась в куточку і тихо малювала. Це для мене єдиний спосіб виявити свої почуття.
Я здригнулася від різкого шуму.
О, дзвінок, зараз я потраплю в Пекло.
Я повільно покрокувала до кабінету хімії. Вже на вході  мене чекала "свята" трійця.

-Привіт, привіт, хто тут у нас?
- Вероніка, відстань.
-Ааа, та це ж наша неудачниця...бла-бла-бла-бла...

Я просто не звертала уваги на те, як вона принижувала мене. Знаєте, з часом до всього звикаєш.

- Вероніка, ти вже закінчила? Мені треба підготуватись до уроку.
- ... бла-бла-бла-бла... і тому й недивно, що в тебе нема хлопця.
-Ти... закінчила?
-Так!

Вероніка різко обернулась і вдарила мене своїм волоссям. Мій погляд впав на парту.
"Віра шл*ха! =Р"
-Щоооо!?
Ну все, цей малий догрався!
Якщо хтось не вкурсі, то пояснюю. Мій однокласник Олег, ще та зараза. Робить мені різні капості така як ця. Ну, а на перерві я весь час намагаюся його піймати, але ніколи не виходить, бо цей малий недоросток дуже швидкий. Чому недоросток? Він найнижчий серед хлопців, тому інколи здаєтьсь, що він мій молодший брат.

-Де цей малий паршивець?А!?

Я розлючено кинулась до парти задротів, де скупчились всі хлопці і сиділи в телефонах, а посеред них хто? Правильно, ця мала гнида. Я розлючено покрокувала до їхньої парти всі почали дивитися на мене, а Олег не помічав небезпеки. А зря! Я підійшла до нього з-за спини і схопила його за вухо.

- Ну що, паразит недороблений! Будуть виправні роботи!?
-Еее...

Я з усієї злості потягнула його до вчительки.

- Маріє Степанівно, можна я візьму мийні засоби, щоб відмити парту?
- Так, звичайно, вони там за шафою.
-Дякую.
-(до Олега) Ну що, голубчику, будеш витирати скоїне.
-Ааай! Та пусти моє вухо! Чим воно тобі завинило?
- Тим, що воно твоє, а тепер шагом марш.

Я ще 5хв. тероризувала Олега, але потім дала йому спокій. Після цього почався урок, не фанатка хімії але вчитися треба.



(Після школи)
Коли я йшла додому, нічого визначного не сталося, трохи почубилась з Олегом і все. Я вирішила послухати музику і так, ще 10хв. йти. Я взяла навушники з рюкзака і включила їх. В голові роздалася знайома мелодія Alan Volker - Faded.
Нарешті, коли я дійшла до свого дому, то виключила їх. Зупинившись біля дверей, на мене напав ступор. А що, якщо вдома є тато? Як я йому в очі подивлюсь? Ай, і так вже гірше не буде... Я тихо нажала на дверну ручку і зайшла в дім. Прислухавшись до тиші, я зрозуміла, що вдома нікого нема. Я пішла в свою кімнату, переодяглась в домашній одяг і покрокувала на кухню. Там підігріла собі плов і м'ясо, коли вже хотіла сідати за стіл, то побачила на ньому записку.

"Віро, я чула, що тобі наговорив тато, не вір йому!Ти не помилка! Ти моя гордість, сонечко, я тебе дуже люблю, пам'ятай це! Де б ти не була, знай, що ти комусь потрібна. Ти потрібна мені... Будь-ласка, будь чемною дівчинкою. Хоча, ти вже така іншої дочки мені і не треба.
                                               Мама"
Я оглянула листок і помітила на ньому краплі, скоріше всього від сліз. А почерк був кривим ніби не в силах було тримати ручку. Мої очі наповнились сльозами. О мамо, я теж тебе дуже люблю, тільки б ти завжди була зі мною...
Ледве я зібралася з силами і почала обідати, як почувся гудок мого телефону. Я зможу пообідати чи ні!? Розлючено гупаючи, я пішла в свою кімнату і взяла телефон.

-Ало, ви дасте мені поїсти, чи ні!

-Вибачте, що перервали від важливих справ, але це ви дочка Ангеліни Йосипівни?

Ой, як не гарно вийшло... Цікаво хто це, і причому тут я? Чому вони питаються за мою маму.

-Емм... Так я, а ви хто?

-Це з лікарні, ми змушені повідомити, що ваша мати потрапила в аварію, але ми довго не могли подзвонити через те, що її телефон був виключений...

-ЩО З МОЄЮ МАМОЮ!¡!

-Вона...було занадто багато травм... Пошкодження хребта...

-ЩО...

-Внутрішній крововилив...

- З МОЄЮ...

- Численні переломи...

-МАМОЮ!?¡

-Ем... Ми не змогли її врятувати... Вибачте.

З телефону донеслися гудки.
...