...
Гудки...
Ноги не тримають тіло...
В вухах неприємний дзвін...
В очах темніє...
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Що зі мною? Це запитання звучало в моїй голові. Очі... Я не можу їх відкрити. Один раз, другий... Нарешті з третього виходить. Повіки ледве піднімаються, ніби важать тону. В голові дзвін, від якого вона розламлюється на дрібні шматочки. Коли очі вже потроху почали функціонувати, я побачила, що лежу на кухні. Так, лежу, не знаю як це сталося. В пам'яті ніби провалля. Пам'ятаю,  що я прийшла зі школи, підігріла обід. Ах так... І сварка з татом... А потім дзвінок... Аагрх! Цей дзвін! Він мене вбиває! Я не можу згадати що було далі... Що зі мною? Все ж, як я не старалася, згадати не змогла. Може є щось на кухні, що допоможе зрозуміти що трапилось... Але як встати? Відкрити очі забрало багато зусиль та й думати важко, а піднятися на ноги здається недосяжною метою. Що ж, варто спробувати...
Я напружила спину і ноги. Раз... Два... Три! Збоку здавалося ніби я качаю прес, але все ж мені вдалося сісти. Тілом було дуже важко управляти, воно повністю оніміло. Скоріше всього, знадобиться добрих пів години, щоб я змогла повноцінно рухатися. Ну добре, сісти, то сіла, а от піднятися зовсім інше діло. Я по троху почала згинати коліна. Аагррхх!!! Таке відчуття, ніби мої м'язи натягнули, а я намагаюсь їх ще більше розтягнути. Ммм! Хух... Ще чуть-чуть. Я піднялася з підлоги з зігнутими колінами і тримаючись одною рукою за спину, бо вона теж оніміла, а другою за ногу. Збоку це виглядало дуже смішно, але ви не уявляєте на скільки боляче. Ну що ж, вроді піднялись.
Я потроху почала оглядати кухню. На столі стояв давно холодний  обід, а біля нього зіжмаканий папірець... Цікаво, що там? Я взяла його в руки і... знову цей дзвін. Він розриває мій мозок, прориває барабанні перетинки, в очах з'являються сльози, а тіло починає трясти... Та що зі мною коїться!?
Пересиливши себе, я повністю розгортаю карточку і швидко перебігаю очима рядки слів. Ні... З очей фонтаном починають лити сльози. Я відкриваю рот, щоб видавити хоч якийсь звук, але не можу. Мій голос ніби розчиняється в повітрі, неспроможний позбутися болю...
Я згадала... Все. Сварка. Я не мала народитись. Помилка природи. Слова з листа. І мама...
Не усвідомлюючи, що роблю я потягнулася до ножа. Байдуже... Тепер усе байдуже... Кому я потрібна? Нікому. Єдина людина, заради якої я жила на цьому світі, загинула...
Раптом вікно розпахнулося і через нього повіяв вітер. Холодний... Він остудив мою гарячу голову і з його першого подиху, зрозуміла що роблю. Я кинула ніж на стіл і побігла на вулицю. Ні, я не бігла... Я ніби летіла. Здавалося, що вітер мене огорнув своїми теплими руками і мені не страшні будь-які перешкоди. 
Знову парк, знову верба, знову вітер. Яка іронія долі, чи не так?
Я скрутилася калачиком і... мені більше не було сумно. Я відпустила маму, зрозуміла, що вона покинула цей світ, щоб я не пішла за нею. Ні... Аж ніяк... Вона це зробила, щоб я стала сильнішою. Кожна втрата робить нас сильнішими і не дає підкоритися примхам долі.
Ось так, думаючи про все пережите я занурилася в сон...
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
Чорна безодня... Яка поглинає найменший промінь світла. Саме вона постала переді мною. Я не знала що робити. Пройшовши декілька кроків, я весь час натикалася на одну і ту саму темряву. Раптом, десь відлунням почулися кроки. Кожен крок ставав все ближчим і ближчим. Згодом десь далеко з'явився силует. Його білі риси ставали все чіткішими. "Силует" вже був за декілька кроків від мене і я побачила, що це хлопець трохи старший за мене. В нього дуже світле, русо-попелясте волосся, сірі очі, які переливалися голубими тонами, а одяг був якимось зовсім незвичним. Простіше сказати "не нашим". Він підійшов до мене, а на його лиці грала легка посмішка.
- Привіт... Віро.
- Щ-чо?
- Не лякайся мене.

Він дружелюбно посміхнувся і поклав руку мені на голову. Від нього повіяло свіжим ароматом квітів.

- Мені відомо, що ти пережила, але ти сильна і я впевнений, що нічого не стане тобі на заваді. Пам'ятай, я завжди поряд і в будь-який момент допоможу.
- Хто ти? І чому так добре до мене ставишся? Я тебе знаю?
- Знаєш, навіть дуже добре, але це все потім. Мій час вийшов...
- Що!? Ні! Не йди!

Незнайомець почав розсіюватися. В розпачі я схопила його за руку. Він легко посміхнувся і розчинився в повітрі, а в темряві я почула його слова.

- Я завжди поряд...
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  . 
- Віра!? Ей, Віро!!!
Моє тіло безперестанно трясли, на лице падали гарячі сльози.

- А, що, хто тут!?

- О, Боже! Віро, це я, твоя сестра!
Я підняла очі на дівчину, яка притисла мене до себе. Її світле волосся розвіювалося вітром, а з зелених очей лилися сльози.

- Се...стра?!