Після п'яти хвилинного землетрусу, я відчула, що знаходжусь на твердій землі. Лише тоді я повільно розплющила очі, не відпускаючи руки мого недавнього рятівника.

Я була... Не на Землі!! Не в моєму світі! І стояла навіть не на твердій поверхні, а на хмарі!

- Щ-що ти зробив!?

- Вітаю в моєму світі.

- Н-ні... Це галюцинації... Цього небуває... Я марю... Я перехвилювалась, після пережитого шоку, а ти і все це, просто плід моєї божевільної уяви.

- А-а-а! До чого ж вперте дівчисько! Та як ти не поймеш, що це все справжнє!? Ви всі люди такі тупі?

- Ти маєш наувазі наполегливі? Не всі. Слухай, а коли мине галюциноген, бо мені ще десь ночувати потрібно.

- Та як можна бути такою спокійною? Ти не в себе вдома, навіть не в своєму світі, ти в моїй реальності!

- Ага, ага, так звичайно.

- Та ти знущаєшся!? Ну як я тобі доведу? Хоча... Хах, я знаю. Якщо це все галюцинації, то думаю тобі нестрашно впасти з 10 000 кілометрової висоти. Ну, падати будеш довго.

- Хм... Не страшно.

- Окей, то прошу, стрибай.

- З радістю, якщо це допоможе прокинутися.

Я сміливо відпустила його руку, підійшла до краю хмари, на якій ми стояли, заплющила очі і стрибнула вниз. Це ж не насправді... Правда? Я відчувала як моє тіло обтікає повітря, воно всюди, воно давить на мене, але я зтримуюсь щоб не знепритомніти. Чим довше я падаю, то тим більше сумніваюся в своїй правоті. Здалеку починає виднітися земля але не хмара, а нормальна земля з зеленню. До мене починає припливати страх. Невже все закінчиться ось так? Де той, Вітер чи як там, коли він так потрібний? Я... Не знаю що робити, мені страшно, це не галюцинації нарешті доходить до мого тупого мозку. В голові з'являється слово. Ні! Почекайте, я його кричу на всю силу.

- Ві-і-іте-е-ер!!! Ряту-уй! Т-ти був прави-ий! Не дай мен-ні в-впасти-и-и!!!Чуєш!?

Я безсило кличу його, але повітря нещадно приглушує мій голос і змушує затинатись. О ні! Занадто пізно... Ось уже земля в декількох метрах від мене. Невже я загину ось так? Через свою вперту тупість? Схоже, що так...

Я зажмурила очі від страху, всім своїм єством я відчула що він скоро... Мій кінець. Раптом, в останній момент, ще в повітрі, щось мене схопило в свої обійми, щось велике і тепле. Досі не відійшовши від шоку я вчепилася у одяг свого рятівника. Повільно відкривши спочатку одне око, а потім друге, я побачила його... Вітра, якого я так сильно кликала.

- Ти як? - схвильовано запитав він.

- Ти... дурень!

- Що?- схоже він не очікував такої вдячності.

- Дурень! Дурень, дурень, дурень, дурень, дурень...

Я істерично почала бити його в груди.

- Опусти мене!! Дурню!

Він повільно поклав мене на землю, а я далі продовжувала його бити.

- Досить!

Він різко схопив мене за кисті рук, водночас так сильно стиснувши їх, що я згадала, той випадок з татом...
Мої очі видали мене і в одну мить по щоках почали литися струмки сліз.

- Ей, ти чого... - хлопця це не на жарт перелякало. - Вибач, чуєш? Вибач, я просто мусів довести тобі, що це реальність. Не бійся, взагалі, не бійся ніколи і нічого, бо я завжди поряд і тому завжди тебе врятую, в яку б проблему ти не потрапила. Чуєш? Вір мені...

Я стривожено підняла очі на нього. На його обличчі грала легка посмішка, яка вселяла в серце довіру.

- Я... Вірю тобі... Просто не роби так більше.

- Більше ніколи.

- Обіцяєш?

- Якщо ти пообіцяєш, що на твоєму лиці більше не з'являться сльози.

Він турботливо витер сльози з мого лиця, а я схвильована цим милим жестом, посміхнулася.

- Обіцяю...

- От і добре! Тільки, чому ти мене не кликала по-імені?

- Імені? А хіба ти казав?

- Хах, смішна ти, я казав ще коли ми були на Землі. Я - Рей.

Раптом в мені з'явилося дивне бажання вимовити його ім'я. Давши волю почуттям я сказала те, що хотіла сказати ще від початку.

- Дякую, Рей...

Я зробила один крок і обняла його.  Рей здивовано подивився на мене, але потім мило посміхнувся і обняв мене у відповідь. Ось чого мені в останні дні не вистачало - це міцних обіймів, які допомогли усвідомити, що я не одна в цьому світі... Ні, Всесвіті...