Від його лиця

Хух... Ледве випросив батька щоб він дав мені людську подобу. Ще місяць і мені не потрібний буде його дозвіл щоб вирушати в людський світ. Це все заради неї... Можливо тато і невірить в Пророцтво але я впевнеий, що руни не брешуть.

Я непомітив як перенісся на Землю. Моя голова була заповнена думками про мою коронацію, мій народ і те, що чекає на нас. Ну, зараз головне знайти її, завжди хотів побачити дівчину з Пророцтва і ось мені випала нагода. Я вже пробував зв'язатись з нею через сон але чи вийшло? Не знаю...

Хлопець сперся на вербу, ще трохи постоявши. Він рушив з парку. Його чисте і виразне лице могло розказати, що він не з останніх людей в суспільстві. Але було щось в ньому надприродне. Коли він ступав на землю, то трава сколихалася, немов, від легкого подиху вітру, хоча навколо був штиль. Його світло-русява чуприна легко спадала йому на чоло, а сірі очі зберігали в собі безліч таємниць.

Я не знаю де вона... Але я знайду її... Просто треба довіритись серцю. Довіритись серцю... Що мало на увазі давнє Пророцтво? Як це зробити? Треба було все обдумати, перш ніж переноситись в цей світ.

Від безвиході я заплющив очі і напружив свій слух. Раптом переді мною блимнула картинка, потім ще одна... Це... Я, здається, знаю де це. Я побачив сірий підвал якогось під'їзду, потім сам під'їзд і вулицю де він знаходився. В мене було дуже тривожне передчуття... Я вихором кинувся до місця яке явилось мені, ось вже стою перед дверима підвалу... Тихо. Ні, чую голоси...

- Ну що, золотко, сама роздягнешся чи нам допомогти?

-Ні...ах...Не чіпайте мене!!!

- Вже взагалі оборзіла!? Нічого, зараз будеш як шовкова!

Я відчув злість і ненависть, зараз станеться щось погане... Для цих негідників!

Я блискавично забіг в приміщення і як раз вчасно, один з цих засранців підняв руку на дівчину, мабуть, хотів її вирубити, але не тут то було!
Хлопець кинув погляд на мене і забрав руку від дівчини.

- Пацани, бачу я дуже вчасно завітав! Вибачте, що порушив ваше дійство але... ДІВЧИНА ПІДЕ ЗІ МНОЮ!

- Слухай, та хто ти такий, щоб нам вказувати? Хлопці покажімо цьому виродку, де раки зимують!

Четверо хлопців кинулись на мене але їхні удари були нечіткі і слабкі, порівняно з моїми. Кожен удар потрапив в зазначену ціль. Одному в щелепу, другому в живіт, третьому в спину, а четвертому, так сказати в "найсвятіше". Всі вони калачиком скорчились від болю і тільки один з них сказав:

- Та хто ти в біса такий?

- Я? Мене порізному називають, Ураган, Подих Божий і т.д. Але найчастіше, просто Вітер.

Хлопець здивовано витріщився на мене, але я не звертав на нього уваги і перевів погляд на дівчину. Вона забилася в куток і дивилася на мене наляканими очима.
В її голубих очах бриніли сльози.

- Ти... Це ти!?