Ти не помреш, ти будеш жити,
Такі як ти — не помирають...

Гамірно стоїть Золотоверха столиця Київ. Машини, люди, ще раз автівки та ще раз міські жителі, або ж звичні місту туристи. Сяють під променями сонця духовні твердині: Лавра, Андріївська церква, Михайлівський золотоверхий і Володимирський катедральний собори, увінчує їх монолітна Софія. На захисті многолітніх Дніпровських берегів стоїть Батьківщина-Мати, із почуттям несамовитої гордості, готовності віддати своє життя, височезно здійняла над своєю головою та головами мільйонів українців Ареєвого меча. Святійшим золотом і небесною азурою переливаються стяги, стяги свободи, вольності та рівності людей.

Але Софія... Вона неперевершена мати усіх пам'яток, котрі зібрав воєдино Київ. І як його можна не любити? Як можна зневажати й нехтувати першістю руською? Як можна забирати історію, як можна думати про ядерне стирання стольного Всеукраїнського міста?

Я завше тікав до велета столиці, аби роздумати й відпустити наболіле. Скільки разів робив подібне? Точно кільканадцять. У цьому місці сили я наповнювався енергією і мені ніколи не хотілося йти звідти. Я б жив би тут до скону своїх днів, та навіть ладен померти в стінах Софії, що стала лікарнею для моєї пораненої душі.

...

Попри молодий вік, я задумувався про аж занадто доросле. І що ж з цим мені робити? А нічого. Далі турбуватися про майбутнє моєї держави, про безпорадність сучасного люду.

Із початкової школи мене вважали диваком. Всі ті розмови про нестандартність змусили повірити мені у те, що я не такий як інші. Так, я грав у комп'ютерні ігри, займався дивними речами в інтернеті, але ж однаково думав, що я дивний. Чому? Здається, що соціум, котрий складався із моїх друзів, примусив мене подібно мислити. Та чи мав я друзів? Обов'язково з'являлися приязні люди, котрі помічали моє існування перед контрольними роботами, чи рештою робіт, які б могли виконати я і мої знання. Начитаний дурник. Сам вірив, що у мене щось із кимось починає ладнатися, аж тут і бум, і я дізнаюся від Свята, що ті мене зневажають й ображають, за спиною розмірковують одне з одним який я не такий як всі.

Зацікавило ім'я Свят? Хто він такий? Мабуть мій найкращий друг. Так, розумію, що рядками раніше писав про відсутність товариських відносин у житті, а тепер суперечу власним словам. Здається, що кращої людини я ніколи не знав й не буду знати. Він мій тил, моє укриття від душевних пожирань самого себе, завжди втішав мене й боровся за моє щастя.

Святослав єдиний, кого я не вважаю варваром. Найбільш чистий, найбільш приємний, просто найпрекрасніша особистість у цілому Всесвіті. І хоча він не підтримує моїх радикальних поглядів — однаково. У нас із ним значно більше спільного ніж з кимось іншим.

Святослава найбільше дратує нерівність у суспільстві, упередженість. Аналогічно з цим б'юся і я. Чоловік, жінка — яка різниця? Виключно фізіологічна. Але ж є люди, точніше дегенерати, котрі й досі кажуть: «Ти мужик, не плач, не будь ганчіркою!», або: «Ти ж дівчинка! Як ти можеш мріяти стати суддею, це чоловіча професія!»... Абсурднішою буде думка, що чоловіки кращі за жінок. Як можна так мислити?

Ненавиджу усіх, хто вважає жінок не такими, нерівними чоловікам. Жінка слабша за чоловіка, адже вона емоційна. Жінка тупіша за чоловіка. Чому? А просто так. Жінка має бути берегинею домашнього вогнища, а чоловік — усім. Здається, що ці думки не вибити із голів дебілів.

І якщо ви думаєте, що подібна сегрегація коли-небудь припиниться, то дуже й дуже помиляєтеся, адже ці погляди нав'язуються ще в юному віці батьками, котрих виховали їхні батьки, а їх виховали прабатьки. Якщо в родинах не з'являться реформатори, то й далі, з кожним поколінням ці думки будуть лише загострюватися, а не зточуватися. Варто чекати того самого Наполеона, аби в суспільстві утвердилися здорові погляди.

Якби ж шаленою революцією можна було б скинути патріархат, але ж ніхто не повстане проти пережитків Кам'яного віку, точно не чоловіки, адже їм приємна та річ, коли їх виділяють поміж когось. Егоїзм дуже поширений серед мускулінної статі. Тож тоді, коли побутує думка, що мужчини мають більше прав за жінок, тобто вони є апріорі кращими за них, це гріє їм серце й посилює любов до себе.

Отак і в школі мене переслідувала нерівність, бо комусь здавалося, що може бути вищим за іншого. Я ж ніколи не підносив себе на небеса. Можливо у роздумах здається, що все-таки ниточка егоїзму плететься за мною слідом — це не так. Я не думаю, що хтось може бути гіршим за іншого. Всі люди рівні. Суспільство має бути рівним і справедливим до кожного його члена.

Я не комуніст.

Що поганого в комунізмі? Максимально дебільне питання, на яке я не хочу відповідати, та згадую свою вчительку з історії — Тамару Василівну. З першого погляду — звичайна пенсіонерка, що й досі працює у школі, адже пенсія в Україні — одна з наймізерніших речей, тож люди, замість того аби нарешті відпочити, продовжують пахати на своїх професійних нивах. Так само й Тамара Василівна, що протягом 40 років укладала знання в юні голови, не змогла нажити божевільних статків, а те слово на букву «п» аж занадто жалюгідне, тож та й далі працює у загальноосвітній школі.

Так, пані вчителька має енциклопедичні знання і взагалі, її уроки були найулюбленішими саме в тому місці, яке я всім серцем ненавидів. Але є одне але: Тамара Василівна страшна комуністка. Це та людина, яка від комсомолу була першою завжди, яка стрімко рухалася від щабля й до щабля, колись була першим секретарем районного осередку червоного зборища, ба навіть депутатом Верховної Ради Української соцрад республіки. Яку діяльність вона проводила, коли була парламентаркою, мені невідомо, але усі уроки історії були сповнені комуністичною пропагандою.

Чому ж я — антикомуніст, так любив ті заняття із моєю ідеологічною суперницею, Та все через подачу матеріалу. Так, жоден урок не міг відбутися без цитування Леніна чи ж Маркса, але те, як вона викладала — дивовижно. Варто зазначити, що я ніколи не заявляв про свою огиду до комуністичної ідеології на її уроках. Чому? Можливо я боягуз, і не хотів, аби вона розчаровувалася у своєму улюбленому учневі. Ба більше, коли хтось намагався висловити свою неповагу до методів Тамари Василівни, я виступав, точніше розпочинав сварки з однокласниками, кричав, аби ті дегенерати стулили пельки.

Я любив викладачку з історії, боявся, втратити її прихильність до себе. Завжди був на олімпіадах з історії й звичайно завойовував перемоги не лише на обласних етапах, а й на Всеукраїнських. Мною пишалися як батьки й Тамара Василівна, так і Свят, але саме після моїх перемог цькування однокласників посилювалися.

Чи дуже я переймався цим? Ні. Вдома неодноразово зачинявся у кімнаті й плакав у подушку. В ті миті я ненавидів себе за знання, за олімпіади й за те, ким я є. Чи знали про це мої батьки? Чесно, не знаю. Можливо здогадувалися, коли я вечеряв із запухлими червоними очима. Прабабуся тоді жалісно дивилася на мене й запитувала:

— Що сталося?

На що я відповідав:

— Усе добре, ба, книжка погано закінчилася.

— О Боже, Ілле, та не картай себе так тією книжкою. Скільки ж їх існує із позитивним фіналом.

— Та знаю, наступну читатиму таку, аби дочитавши, я не ридав, а навпаки — радів би за героїв.

— От і добре. Галю, де ж ти там? Артур, ти теж вже йди на кухню, їсти будемо.

Бабуся Марія була дивовижною жінкою. Коли у когось виникали питання: «звідки ти набрався цієї інтелігентності?», то я починав розповідь про неї. Батько моєї прабаби — Анатолій Рябчевський мав великі землеволодіння на Наддніпрянщині. З початком Першої світової той воював на боці царської армії. Під час поразок Росії на фронті отримав поранення в плече й повернувся до Києва. Як Україною загриміла національна революція, Анатолій підтримав Центральну Раду, та після універсалів був розчарований тим, що країна прогиналася під тиском Тимчасового уряду. Тоді він мабуть й зрозумів, що Рада втратила свій шанс, тож й взяв участь у перевороті гетьмана Скоропадського. А вже опісля падіння режиму Павла Петровича й приходу до влади Директорії, разом із сім'єю мій прапрадід емігрував до Австрії. Перед від'їздом у графській родині народився первісток Іван, а в 1922 році на світ з'явилася й бабця Марія.

У родині послуговувалися двома мовами: німецькою й авжеж українською. Коли ж родина Рябчевських перебувала закордоном, в Україні вирувала біда. Події за подіями були все жахливішими: колективізація, радянізація, голодомори. Коли ж здалося, що чистки нарешті скінчилися, а чорні воронки все рідше роз'їжджали вуличками українських поселень, у 1936 році Рябчевські повернулися. Вісімнадцятирічний Іван одразу ж після прибуття вступив до Київського музичного училища, а бабця Марія пішла до восьмого класу середньої школи.

Та все прекрасне й позитивне швидко перетекло в негативне й гнітюче. Через кілька місяців після повернення НКВДисти заарештували батька й брата прабабусі. Протягом довгих років їхня доля залишалася невідомою. Сотні листів від Софії — Маріїної матері, відправилися на Соловки, але жодної відповіді ніхто не отримав. Аж у 1961 році стало відомо, що Анатолія й Івана розстріляли в Сандармосі, майже одразу після арешту.

Бабця Марія, для власної безпеки зреклася батька й взяла прізвище Первомайська, після чого вступила до рядів Комсомолу, а вже на другому курсі німецької філології в університеті Шевченка стала членом Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). Аби ж лишень врятувати себе й свою матір.

Немовби літнє грозове небо, життя тепер Первомайських стало розвиднюватися. Прабабця почала працювати в одній із київських шкіл й згодом отримала квартиру в столиці. Та почалася війна. Силові структури країни розпочали набір викладачів німецької мови для підготовки радянських розвідників, що мали працювати у ворожому тилу. От і бабі Марії надійшло «запрошення» на службу. Однієї червневої ночі, до її квартири постукали НКВДисти. Жінку забрали й повезли у невідомому напрямку. Наступного ранку, бабуся повернулася додому цілою та неушкодженою, де її, в сльозах, застала літня матір. Того ж дня Первомайські зібралися й у супроводі військових рушили до радянської столиці. Там їх поселили в стару комуналку, але Марія практично не з'являлася в пролетарській оселі, адже день і ніч зникала на своїй новій роботі, де познайомилася з майбутнім чоловіком — розвідником Михайлом Івановим.

В 1943 році народився мій дід Олександр. Здавалося, що до повернення на рідну землю лишалося не довго. Київ звільнили, майже вся Україна була під контролем радянської армії. Марія звернулася до своїх начальників із проханням дозволити їй, її сину та матері поїхати назад на Батьківщину, але у відповідь отримала категоричну відмову. Лише в 1947 році, після довгих вмовлянь чоловіка-полковника, Іванови переїжджають до столиці України, там отримали тимчасове житло на Печерську. Того ж року Марії вручили відзнаку заслуженого вчителя СРСР й нагородили зіркою Героя соцпраці. Після черги удостоєнь прабаба влаштувалася на роботу до alma mater.

Михайло був у постійних роз'їздах між Києвом та Москвою, тож усе падало на Маріїні плечі. А якісь дегенерати стверджують, що жінки слабкі й дурні. Ще більше клопоту з'явилося після смерті Софії. Тяжко далася кончина матері моїй бабі, так ще й доповнила палітру переживань новина про чоловікову коханку в Москві. Ось куди той так часто їздив. Навідував «хорошу знайому». Донавідувався так, що й нагуляв маленьку дівчинку на стороні. Подружжя офіційно розірвало шлюб. Не знаю якою була реакція суспільства на те розлучення, та Олександр відреагував суттєво. Коли той отримував паспорт — змінив своє прізвище: замість батькового «Іванов» обрав забуте й викреслене з документів материне «Рябчевський».

Чи вплинула сепарація Іванових на подальше життя Марії та Сашка? Суттєвих змін вони не відчули. Прабаба працювала й мала достатній заробіток, і всі ті нагороди й звання дозволили отримати їй власне житло в Буднику із зіркою, що на Хрещатику. Здавалося, що із її плечей впав зайвий вантаж, і цим вантажем був Михайло.

Менше з тим. Коли час підійшов до вибору професії, дід Олександр вирішив бути пожежником. Чи то він любив спостерігати за тлінням вуглинок у багатті, чи ж хотів рятувати людей — не знаю. Знаю точно, що його пригодолюбива натура взяла гору. Став підполковником, знайшов дружину Світлану, котра народила йому сина — мого батька Артура. Справжнє життя лише починалося, воно було в зародковому стані й от-от мало розродитися.

26 квітня 1986 року, вночі, дід Олександр мав нічне чергування в одній із пожежних частин Києва, аж раптом загорлав телефон. Там, в паніці, в незрозумілості того, що відбувається, просили направити до Чорнобиля весь екіпаж пожежників. Сашко підняв усіх на сполох і разом із товаришами вирушив на допомогу прип'ятським колегам, що гасили пожежу на атомній станції. Там було пекло, те саме що й в «Божественній комедії» Данте, але в сотні разів страшніше й небезпечніше. Олександр ліз по руїнах четвертого блоку й гасив кожний вогник, котрий зустрічав дорогою, споглядав жахливе й смертоносне зарево.

Вранці, того самого дня, із численними опіками, чоловіка було госпіталізовано до прип'ятської лікарні. Ввечері, його й решту вогнеборців, вертольотами, направили до Москви. Як тільки про це дізналася баба Марія, то тієї ж миті подалася до радянської столиці, хотіла переконатися, що з її Сашком усе добре, що він в безпеці і скоро повернеться додому, до Києва, що знову прийде з дружиною та маленьким сином Артурчиком до матері в гості. Вона хотіла побачити його очі, сірі-сірі, такі глибокі, як у її репресованого батька, сповнені думок і міркувань. Хотіла обійняти, притулитися до сина, поговорити із ним про те та й те... Баба Марія неслася тим літаком із Жулян у Шереметьєво із усіх сил, молила Бога, аби той прискорив довгий та бентежний для неї політ. Вона не встигла.

Підполковник пожежної охорони Олександр Михайлович Рябчевський помер 1 травня 1986 року в Москві, на чужій землі, убитий променевою хворобою. Попри намагання Марії Анатоліївни перевести тіло сина в Україну — нічого не вдалося. Всіх їх поховали в бетоні на Мітинському кладовищі, усіх тих, хто врятував світ. Ще одну близьку людину, тепер вже найдорожчу, в баби Марії забрали совєти.

Як вона мала жити далі? Що мало сповнювати її так потрібної життю енергії? Попри горе, попри сльози і душевний біль вона працювала, відкинувши будь-яку комуністичну пропаганду із цитуваннями творів Леніна. Вона не могла прославляти ідеологію, що зламала її сім'ю. Вона не хотіла, аби її студенти вірили в партію і були слухняними маріонетками в руках ненажерливої номенклатури.

А от чому Тамара Василівна так довго після краху країни рад вірила у ідею? Чому і далі, уже без вказівок, лупала скалу щасливого і безтурботного майбутнього рівності? Мабуть не забрав ніхто у неї частини її душі, мабуть не плакала педагогиня через смерть у катівні КГБ рідного.

Баба Марія була найсильнішою людиною котру я знав. Але ж могла натиснути на гачок нагородного пістолета Макарова, що його вручили її чоловікові-зраднику. Здається, що та не мала й думки накласти на себе стомлені руки.

Ніколи не бачив аби прабаба плакала. Її очі ніколи не наповнювалися слізьми — були такими чистими й добрими, без димки суму, без туману ненависті, сповнені любов'ю, радістю та щасливими думками. Були живими, зарядженими, мали неймовірну глибину синьої бурхливої ріки, що неслася й рубала собі шляхи роками, що блищала на сонці ясного теплого дня.