Травень розгулював вулицями Золотоверхої столиці. Сонце обпікало верхівки духовних твердинь. Машини, люди, ще раз машини й ще раз люди. Про війну нагадували лише постійні сирени. Тривоги закінчувалися новинами про чергових привидів війни. Кожного дня Хрещатиком ширився відгомін траурних пісень за героями, з якими прощалися на Майдані.
Думки, що розривали мою голову, аж ніяк не зникли, але вони вже не робили мені боляче. Сни, в яких я щоночі погибав, продовжувалися. І із тим чимось я не боровся — щоразу чекав на постріл, котрий пробуджував мене.
В очікуванні небесного падіння я сидів на балконі своєї спальні, вдивлявся в перехожих й розмірковував про своє. Дзвінок загорлав у квартирі. Мама пішла до дверей. А у мене перемішувалися люди з машинами й каштани з асфальтом.
— Ілле, тут до тебе прийшли... — радісно віддзвеніла мати щастям. Я й далі губився за вікном.
«До мене?»
— Хто?
— Я.
Невже це той голос, що мучив мене щомиті? Господи, цього не може бути.
Посеред кімнати стояла мама, на її обличчі сяяла усмішка, очі блищали задоволенням. Обабіч неї був він — Святослав, світлий, живий, справжній. Щось завирувало у моїй душі, розбушувалося. Тепло поширювалося тілом, думки розвіялися із його появою. Ще мить тому мене охоплювала незрозумілість того, що відбувається, а тепер Свят обіймав мене. Моє серце вистрибувало із грудей, душа ще дужче штормила.
«Це ненормально!»
— Ти що, не радий моєму поверненню?
— Чому? Я... Я аж дуже радий. — моє обличчя було тупим, шокованим. Буря всередині вирувала, серце билося ще сильніше.
«Це ненормально!!»
— Нарешті я повернувся, Ілле. Ти не уявляєш того, що я зараз відчуваю. Це дивовижно...
Я не чув Святослава. Думок не було, тож ніщо мені не заважало радіти тому, що сталося нині. Але я нічого не сприймав, нічогісінько! Стояв укопаний, мов істукан. А Свят щось радісно й енергійно розповідав.
«Це не... не... Це нормально!!!»
«Це нормально любити хлопцеві хлопця. Хто мені заборонить відчувати те, що я нині відчуваю? Що, соціум? Суспільство, думка якого мені є важливою так само як і думка психічнохворих?»
«Я кохаю цю людину, і не маю придушувати почуття, що давно розгорілися в мені»
Я задивився у його глибоку зелень очей, потопав у їхній енергії, купався у тому морі людської душі.
— Може підемо погуляємо? — по-дитячому запитав я. Ще ніколи так не хвилювався перед ним.
— Авжеж!
— Тоді, дай мені хвилинку, я приведу себе до ладу.
«Знову цей дитячий тон!»
— Окей!
— Святославе, ходімо на кухню. Розпитаю тебе про Нідерлянди. — (акцентовано на «я» запропонувала мама).
«І що мені вдягнути?»
Перебрав купу сорочок, футболок й ще таку гору штанів з шортами.
«Ну добре, це на вигляд пасує»
Понишпорив в рюкзаку. Повикидав із нього на ліжко все сміття.
«Бляха!»
Макаров ще досі розлежувався на дні ранця. Я точно, в той момент, не міг із ним у руках чкурнути до вітальні, й перед батьком, вкласти до футляра.
«Господи, хай лежить, пізніше викладу»
— Я готовий! — стрімголов залетів до кухні.
— А не занадто світло ти вдягнувся? — мати здивовано дивилася на мене.
— Галино Вікторівно, на вулиці добряче так припікає, тож біле саме для сьогодні. — Святослав викликався адвокатом проти моєї мами.
— Але нащо білі штани, ти ж замажеш їх. — прокурор кинув звинувачення.
— Не замажу. Ходімо, Святе.
Так бентежно мені було йти поруч із ним. Він усе розповів про Амстердам, а я мовчки слухав й раз по раз поглядав на його стан.
Серце рвалося на волю. Буря гнула верхи дерев.
«Кохання, це таке дивне відчуття. Воно непомітно вривається до людей і зводить з розуму, змушує нервувати й вічно думати про любов»
Довго ми бродили Києвом. Сонце дійсно добряче пекло. На асфальті можна було посмажити яєчню, а тінь від дерев не рятувала. Мені так не вистачало цих прогулянок, мені не вистачало Святослава. Я не хотів знову покидати його.
Сонце впало за обрій. Місто дихало вечірнім теплом. Ліхтарі за ліхтарями запалювалися на Володимирській гірці. Лівий берег, Оболонь, Поділ — сяяли вогниками. Дивовижна меланхолія змусила вдивлятися в усе й шукати в усьому естетику. Пух тополі кружляв у повітрі. Травневий снігопад зачаровував. Нарешті повернувся той стан легкості, окриленості, а за ним повернулася й жага до життя.
Ми повільно наближалися до місця наших зустрічей і прощань — до Європейської площі. Я не розповідав Святові про переживання й навіювання, котрі панували у моїй голові до його повернення. Хотілося забути їх, хотілося викинути з голови сон, що весь час являвся мені епізодично. Я не хотів знову чути ті глухі кроки, котрі наближали до мене мить смерті.
Ще трохи і я прийду додому. Я боявся знову втратити окриленість, боявся засипати. Сходинки, що вели до Арки над Дніпром, зникали одна за одною. Все ближче й ближче наближалося те роздоріжжя.
Я не чув розмови Свята, тупо йшов з небажаними думками, що притишували мою легкість. Ми стали під ліхтарем неподалік від філармонії. Я дивився в далину Хрещатика й нічого не розумів.
— Ілле, що з тобою?
Перемкнувся. У світлі лампи я затримав погляд на очах Святослава. Їхній блиск не туманився нічною каламуттю. Стосильна енергія кидалася із них. Серце вистрибувало. Час заповільнився. У мене з'явилося дивне бажання, і те бажання — не хотів би виконувати, але я не контролював себе ніскілечки. Щось узяло мене й повело до Свята, до його обличчя, до його зеленої безодні.
Тепер я був максимально близько до нього, бачив вогники в його погляді, сповненому незрозумілості. Все зникло. Темрява закрутила мою голову. Повільний доторк устами до його вуст. Ніжність, трепет, серцебиття. Час зупинився. Душа здійнялася вітровієм. Груди розривалися. Тепло поширювалося всім моїм тілом.
Розплющив очі. Святослав закляк. Обличчя зі співчутливого стало шокованим.
«Що я наробив...»
Стрімко кинувся у перехід. Мав бажання швидше втікти з того перехрестя. Я нічого не чув. Не звертав увагу ні на людей, ні на гуркіт машин. Очі безперестанку росилися. Нічого я тоді не бачив окрім шокованого погляду Святослава.
Щойно я втратив найдорожче, що мав. Перекреслив наші взаємини дурною забаганкою п'яної від кохання підсвідомості. Я ненавидів цей день так само сильно, як і любив. Краще б я нікуди не йшов. Якби не моя дурнуватість й ненормальність, то ми й далі були б кращими друзями, а тепер я зник із його життя навіки. Став чужим і огидним.
Я летів вечірнім Хрещатиком. Знову став тією піщинкою серед решти піщинок. Байдуже мені було на те, що хто подумає. Не однаково ж мені було на те, що подумав Святослав.
Роздоріжжя ставало все далі і далі від мене, але думками лишався на ньому. Я тікав, тікав від себе, від того, ким є насправді.
Хутко залетів до квартири й чкурнув до кімнати. Заперся з середини й розридався. Закривав собі рота подушкою, аби ніхто не чув мого завивання. Бився головою об стінку, дер волосся на голові, розгриз нігті до крові.
Раптом я заспокоївся. Двері на балкон були відчинені й з них повівав теплотою вітерець. Машини вщухали, людей майже не лишилося. Духовні твердині завмерли в місячному сяйві. Білолиций був повним й кривавим. Хотів вовком вити на нього, та вже не міг. Спустошений, побитий, незграбний. Моя душа остаточно розірвалася на шмаття. Від неї нічого не лишилося. Асфальт манив до себе.
Увага знову перемкнулася на зенітний диск нічного, блідо-червоного смолоскипа. Впав на коліна. Ледве доповз до ліжка. Спати не хотів.
«Я не засну»
Знову до мене вночі прийде те невідоме опудало.
«Я не засну! Я переграю його!»