Всю ніч я дивився у вікна. Пекельна заграва так і не з'явилася, а з нею не заповзав туман, й кроків, глухих кроків невідомості не було.

Світало.

«Як швидко насправді сходить сонце й тим самим народжується новий день»

Поступово з'являвся шум автівок й гомін людей.

«Все нормально. Що було — те загуло»

Підвівся. Скинув із себе вчорашній білий наряд, а на зміну йому вбрався в чорний.

«Люблю нуарну естетику»

На годиннику була 9:31, на екрані — численні повідомлення й кільканадцять пропущених від Святослава.

«Не зараз! Час снідати»

Відчинився. Плавно попрямував на кухню.

— Привіт синку... А чому це ти так вбрався? Кудись збираєшся? — віддзвеніла матуся, не помітивши спершу моє вбрання.

— Привіт. Сьогодні таке хороше сонце. Хочу пройтися до Софії.

— Сьогодні хороше сонце... — монотонно вивів батько й інтелігентно ковтнув свіжої, ще гарячої кави.

Мама забула про свій клопіт біля плити й почала розглядати мене. Татові, здається, було абсолютно байдуже, адже він й далі продовжував пити каву й паралельно заглядав у смартфон. У каструлі щось бурно булькало, пар вирував над кухонною поверхнею, але мамі було однаково на те, що зараз та рідина повністю википить.

— Чому у тебе такий важкий погляд? — її голос забринів тривожними нотками. — Ти не спав?

— Та ні, спав. Просто не виспався.

За сніданком ми сиділи й розмовляли про те та й те. Кілька реплік про майбутні випускні екзамени й мою цілковиту готовність до складання. Потім вислухав розповідь батька, що нарешті викинув телефона із рук, про його вчорашню пригоду на роботі.

— Як ви вчора погуляли зі Святославом? — обличчя мами засяяло радістю.

— Абсолютно нормально.

— То ти йдеш разом із ним? — згукнулася татова монотонність.

— Ні. Це буде прогулянка наодинці.

Заревів телефон. То був Свят. Відклав пристрій в сторону й вимкнув на ньому звук.

— Чому не відповідаєш? — тепер в маминому голосі звучала настороженість.

— Пізніше наберу. Зараз я їм, а відривати від трапези в сімейному колі це...

— ... це моветон. — доповнив мене тато реплікою бабці Марії.

— Дійсно. Дякую, матусю, за смачний сніданок. Дякую татові за хорошу компанію. Що ж, буду вже йти. Тільки рюкзака візьму зі спальні.

— Може ти переодягнешся? Спекотно ж буде.

— Та ні, мамо. Не хочу забруднитися, аби потім ти все це прала.

— Ну дивись.

Встав зі столу. Відкланявся як вчила мене колись прабабуся. Мама зацікавлено й насторожливо проводжала мене. Забіг до кімнати, рвучко захопив ранець й через секунду, той опинився на моїх плечах.

Повернув ключ у вхідних дверях. З кухні почулося мамине:

— Гарної прогулянки!

— Дякую! — й зачинив за собою квартиру.

Пух розлітався Хрещатиком. Снігопадом захоплювався тільки я, решта — безуважно крокували.

«Господи, я забув телефон на кухні... Нічого страшного. Він мені не потрібний»

Пушинки кружляли сентиментальний вальс, легко та ніжно їх підхоплював вітерець. Замріяно я крокував до своєї мети — до Софії, місця духовної сили. Майдан лишився позаду. Висока дзвіниця була в центрі моєї уваги. Я милувався пухом, що кружляв довкола. Ось вже й проходив крізь браму святині. Хотів був розрахуватися за вхід з допомогою телефона, але ж я його забув. Нічого, у мене була готівка. Мить, і я опинився на території заповідника.

Легко й впевнено крокував до входу в собор.

«Ось я знову тут»

Крок, ще один крок, і так кілька разів. Переді мною красувався вівтар, понад яким возвеличувалася Оранта. Спокій, тиша, ні людини, ні машини, тільки я та Святий дух. Обійшов усі закутки Софії й повернувся до точки перед Царськими воротами.

Скинув із плечей рюкзака й заліз в нього рукою.

«Я ж казав, що переможу»

Тихо і спокійно дістав правицю із ранця.

«І я переміг»

Рвучко натиснув на спусковий гачок. У скроню щосили гепнув постріл. Темрява.