Одного разу я повертався зі школи. Жаркий травень не те що не дихав — довго повз до логічно закінчення. Асфальт обпікав повітря, тож бути на Хрещатику не хотілося. Дитяча безтурботність мала перешкоду лише одну — спеку. Тільки спекою я переймався, тільки через палюче небесне світило я не хотів гуляти вулицями рідного міста, тож замість повільної ходи я обрав стрімку. Бажання швидше дібратися додому відкидало думки про школу, про олімпіади, про однокласників. Я пробирався через Київ, неначе бедуїн через безмежну Сахару, тільки не пісок оточував мене, а важкі будинки, позбавлені затінку. Розпечений, мов магма, асфальт переслідував мене весь шлях. І що від тих дерев? У тінях каштанів не було сенсу ховатися, адже й там пекло, мов у печі.

Нарешті я побачив той Шпиль із зіркою. Радість переповнювала мене відтоді, як я зайшов до прохолодного під'їзду і надихався морозного затхлого повітря старого будинку. У ліфті я знову відчув себе вершником не верблюді, адже там було аж дуже душно і від того нестерпно. Та знову я повернувся до реальності, як тільки вийшов із доменної печі будинку. Ось і двері квартири, а там кондиціонер і незабутні враження від миті спокою у прохолоді.

На дзвінок у двері ніхто не відповів. «Дивно», — подумав тоді я. Два повороти ключем і я потрапив до того самого оазису, в прямому сенсі цього слова, адже близько півсотні рослин наповнювали інтер'єр оселі. Всі ті каланхое з азаліями які доповнювалися гортензіями й сансевієріями дихали життям.

— Хтось вдома?

Ніхто не відгукнувся на моє питання.

«Отже, ніжитися під поривами штучного вітерця буду я сам»

Краще б не заходив до тієї зеленої вітальні.

Посеред кімнати лежала прабабуся, наче впала, коли вставала із дивану. Двері зачинилися. Я знову був у коридорі, шокований.

«Що я роблю?»

Знову увірвався до вітальні й кинувся до бабці.

«Дихає»

Я не знав що робити. Сльози самі покотилися із моїх очей, немов дамба, що стримувала потоки моєї бурхливої ріки, прорвалася.

— Бабусю, що з тобою?

— Мій хлопчику — незнано хриплим голосом пролунало в кімнаті.

Я кричав, плакав, плакав і кричав. Навіщо? Не знаю. Не мав контролю над собою. Чи лякав я її? Не знаю. Намагався підняти назад на диван. Вдалося. Світле обличчя старої перекосилося, дякувати Богу її голова була цілою. Допетрало зателефонувати матері.

— Алло.

— Мамо, я не знаю що саме трапилося але...

— Що ти кажеш? Я тебе погано чую.

— Бабусі зле.

— Почекай. Я тебе не чую, алло!

— Баба Марія лежала на підлозі як я прийшов.

— Що ти кажеш?..

Кинув слухавку

В сльозах поглянув на прабабусю. Здалося, що вона... Але ні, дихає.

— Пробач мені, будь ласка, пробач за все, що я зробив. Я такий малий і дурний, що міг тобі казати настільки злі та огидні речі. Якби ж я знав...

— Ілле...

— Пробач, пробач, пробач!

— Люню, я ж на тебе не зобижаюся, — їй так тяжко давалися ті слова, ледве говорила.

— Я тебе дуже сильно люблю! Пробач. Чого ж я такий дурний?

Заторохкотів телефон. Злякався.

— Алло.

— Алло. Ілле, чому ти дзвонив?

— Бабці Марії погано дуже.

— Тобто?

— Я знайшов її на підлозі. Приїжджай додому, будь ласка.

— Зараз буду.

Гудок.

Знову тиша заповнила простір. Її перебивало важке дихання старої та мої похлюпування

— Пробач...

Вкрив бабусю ковдрою і вийшов до кухні на балкон. Довго дивився на бульвар Шевченка. Там машини, люди, звичні Києву туристи, що крокували наче нізвідки, золоті маківки храмів, нестерпна спека. Хмари текли небесною височиною. Батько лишив пачку цигарок біля попільнички. Клац запальнички. Дим проникнув до моїх легень. Я не закашлявся. Незрозумілий спокій окутав мене. Враз почав чути усі ознаки того, що природа в місті є: шелест листя від гри травневого вітру, спів пташок, — це все не перебивалося голосами людей і шумом автівок. Сонце припинило пекти. Вітер ставав дедалі сильнішим. Чисте і безкрайнє небо затягнулося темними дощовими хмарами.

«Це розгулялася уява, чи дійсно природа відчула мій стан у моменті важкого розуміння неминучої утрати?»

Я відчув себе піщинкою Київської Сахари. Не долав я тієї пустелі, то вітер ніс мене від школи додому, адже ми неспроможні ходити. Я частина тієї великої площини, нікому не потрібна піщинка.

«Навіщо я з'явився на цей світ? Що я маю зробити, чого маю досягти? Невже я створений аби страждати, терпіти знущання однолітків? Невже моя душа має розколюватися, боліти від того, що скоро має статися. А якщо це все обман? Якщо це плід накуреної фантазії? Можливо це марево від спеки? Можливо це сон. Чи я зомлів посеред нестерпно важкого від спеки Хрещатику і мене от-от приведуть до тями? Ні, це реальність»

Небо хмарне стало безхмарним. Шелест листя і спів пташок загубилися посеред міської метушні людей і машин. Я знову став самим собою, хоча відчуття тягучості піску лишалося всередині. Я нічого не міг зробити, аби воно зникло так само раптово, як і з'явилося. Я прийняв те, що мало статися рано чи пізно. Той потік, що зніс дамбу, вгамувався. Тепер лише очікування, важке очікування неминучості. Страшне очікування втрати, котра відірве клаптик моєї скаліченої незгодами душі, і від цього мені й було страшно — від неминучості.

Не знаю скільки я пробув на тому балконі, розмірковуючи про страшне і небажане, й не знаю скільки б ще часу я б так сидів, якби додому, спішно, не повернулася мама. Час тягнувся довгою стрічкою до її приходу. Здається, що минула ціла вічність, знову ж таки в очікуванні. Вона знайшла мене побитого, заплаканого, незграбного хлопчика із окурком в руці. В той момент я втупився поглядом на маленький каштанчик внизу, що нагадував мені піщинку.

— Ілле, тобі потрібно відпо...

Не встигла мати докінчити слово, як я вхопився об неї так міцно, як ніколи раніше ще не чіплявся. Мені потрібні були ті обійми, дуже були потрібні. Мама зніяковіла на мить, завмерла, а потім повільно обхопила мене своїми руками так ніжно, так трепетно. Саме того потребувала моя душа, прояву найвищої любові — материнської.

— Це мало статися рано чи пізно.

— Знаю. — Злісно сказав я. Але та злість була спрямована не на маму. Ні, не на бабцю, ба навіть не на тих людей, що безтурботно перетікалися Хрещатиком. Вона була зосереджена виключно на мені.

Аби ж я не лаявся з бабусею, не ображав би її всіляко без причини, не тікав би в останні місяці від її любові, а просто приділяв би час, спілкувався би, гуляв, читав би ті самі книжки — Головне разом із нею, із людиною, що ладна була знищити цей світ заради правнука, що стільки разів утішала мене в миті картання та самопобиття... Можливо не сталося б того, що сталося тоді.

— Ілле, піди відпочинь, на тобі немає лиця.

— Ні, я хочу прогулятися. — Максимально не хотів би я опинитися тоді на вулиці — все через спеку, але не міг знаходитися у себе в оселі.

— Добре, піди пройдися, розвійся.

— А чи ти викликала лікарів? — Зовсім по-дитячому запитав я.

— Звичайно, ще на роботі.

Похапцем взяв рюкзака у себе в кімнаті, що була окремим світом у тій квартирі, й вибіг у під'їзд.

«До чорта ліфт»

Допоки спускався сходами, написав Святославові. Він без зайвих питань погодився зустрітися зі мною. Місце зустрічі було як завжди одне й те саме — перехрестя поруч з Європейською площею. Я знову промчався піщинкою просторами пустелі на Хрещатику, але цього разу повільніше у декілька разів. Та попри те, однаково, довелося почекати свята близько п'ятнадцяти хвилин.

Привіту не було, була лише гримаса переживання і незрозумілості на його обличчі, коли той зблизька розгледів мій стан. Не встиг він нічого сказати як я й на ньому повиснув. Міцно пригортався тоді до нього, чи то він мене так тримав, не знаю.

— Ілле, що трапилося?

Таким наляканим я його ще ніколи не бачив. Святославовий страх випадково проявився в голосі, але мабуть я дуже дурний, адже почувши як він це запитав, мені стало страшенно приємно. І розповів я Святові як повертався додому, як побачив бабу Марію на підлозі зеленої вітальні, як стояв і курив на балконі в роздумах про неминуче, поділився своїм страхом. Так розмова й довела нас до арки, під якою ми всілися і розмовляли близько години, а то й більше. Нарешті я відчув полегшення. Здалося, що той біль у моїй душі вгамувався. Так і провів мене мій дорогий друг до Будинку із зіркою.

— Я вірю в тебе. Впевнений, що все буде добре. — Відказав на прощання Святослав.

Я ж мовчки зайшов до під'їзду і сходами піднявся до квартири. Шляхом рефлексував. Знову роздлубав ту ранку в душі, котру Свят начебто залатав.

Вдома, на кухні, сиділи втомлені й побиті матір з батьком. Бабусю госпіталізували із лівостороннім інсультом. Я не став слухати розмови батьків про найближчі декілька днів, які мають бути важкими. Ніби овоч вклався на нерозстелене ліжко й швидко заснув. Прокинувся достатньо рано, з неприємним передчуттям. Ледь-ледь чув напружені голоси мами й тата. Підозри закралися до моєї голови. Дуже хотів відтягнути мить усвідомлення реальності до останнього. Намагався із усіх сил знову повернутися до сну, але нічого не виходило. Перевернувся я на своїй пустелі разів кільканадцять. Нарешті встав. Як тільки відчинив двері своєї кімнати, на мить усе завмерло. Батьки стишили розмову й дивилися на мене скляними очима.

«Ні, я не хочу чути те, що ви зараз мені скажете»

Вранці її не стало.

От і прийшла та неминучість. Очікування скінчилися. Тягучість зникла, але сліз у мене не було, біль був, сліз не було. Я буквально поставив себе перед фактом, що мені не можна плакати. Тішило лише те, що я попросив у неї пробачення, а вона — найсильніша людина котру я знав — не гнівалася на малого дурника, не ображалася за мої гидкі слова, любила кривдника, рідного кривдника. От ця частинка моєї душі і відпала, а рана від розриву не кровоточила, бо затягнулася за ніч.

Не знаю як, але в школі уже всі знали про неминучість, що настала того ранку. Щось людське прокинулося у моїх однокласниках, адже кожен висловив свої співчуття.

«Невже те, що сталося — це переломний момент у моєму існуванні?»

Надалі я не чув жодного кривого слова у свою адресу. І далі був відмінником, старанним учнем, що повсякчас готувався до підкорення нових і нових вершин освітнього Олімпу. І о диво, вони співраділи мені, коли дізнавалися про перемогу, співпереживали через поразку.

«Чи це реальність?»

Хіба правда, що я перестав бути об'єктом для насмішок, здобиччю для хижака-кривдника? Чи ж бо я й досі накурений стою на балконі у випадкових фантазіях, чи ж бо я сплю, чи може я зомлів у той день на розпеченій вулиці?

А от ті щасливі, вічно блискучі очі залишилися у мене в пам'яті. Той глибокий синій потік мерехтливих думок я вже ніколи не побачу і тяжко мені.

І так минали дні за днями, текли, перетікали, тягнулися, мов пустельний пісок. Так і пролетів перший травень без бабці Марії. Карантин увірвався у життя мільярдів, і до мене, до піщинки серед величезної кількості аналогічних піщинок, небажано, незрозуміло швидко підкралася та хвороба. Перехворів, можливо ледь не вмер, а думав, що помру. Начитався ж різних статей в тій інтернаціональній мережі. Начебто й минулися кашель та нежить, начебто й повернувся до мене нюх, адже запах каланхое я розрізняв серед решти душних ароматів квартири, а от висока температура трималася близько місяця і ніякі засоби для контролю над нею не приносили бажаних результатів. І я забув про коронавірус, що нишком причаївся всередині кожного, я повірив тому, що мені нашіптував великий полонитель думок Google: і рак, і туберкульоз, і чума, — усі ці варіанти шугали моєю слабою головою, ставили хрест на житті.

Істерики переповнювали мене і брали гору над колись конкретно виданою забороною не плакати. Я хлюпав, заливався день за днем, боявся лишатися на самоті. Мама чатувала наді мною цілодобово, заспокоювала мене і відкидала будь-які притягнуті за вуха думки про неминучу кончину. Не знаю як, але я зумів осилити свої емоції й повернувся до майже звичного життя.

Аж дуже пощастило мені навчатися у часи дистанційки саме в дев'ятому класі. Те страшне для багатьох ДПА скасували. Мої однокласники відчули значне полегшення, адже гнітючий тягар стрімко зник із їхніх плечей. Однозначно важко їм давалася ізоляція. Компанії розтеклися оселями, а їм було так складно сидіти у чотирьох стінах своєї кімнати без живого спілкування, що надавало важливої енергії. А мені звично було перебувати на самоті. Лише я та тяжкі думки, що захоплювали мою голову. Відлюдник потрапив у своє середовище, де йому було дуже комфортно. Це так чудово — не бачити звичні обличчя, що за 9 років добряче набридли. Ну і що, що цькування скінчилися так само як і розпочалися — байдуже. Ті насмішки й відкидання моєї особистості сформували мене, за це я й дякую кривдникам, що живилися емоціями.

Але нестерпно було від того, що я не бачив Свята. Переписок чи ж довгих та насичених телефонних розмов не вистачало мені (не знаю чи було достатньо цього моєму дорогому другові, але я відчував його бажання побачитися). І так минали дні за днями, нескінченно тягнулися піском у годиннику. Уроки, перерви, знову книжка за книжкою перечитувалися, переписки продовжувалися телефонними розмовами, але нарешті то сталося.

Якимось чином забулися заборони і прохання не виходити на вулицю. З кожним днем все більше і більше з'являлося безтурботних перехожих на Хрещатику. Того дня небесне світило жевріло щастям. В променях сонця ніжилися і маківки храмів, і вулиці, і зрізані каштани. Тільки-но я вийшов із холодного й прілого під'їзду — відчув незрівняну ні з чим насолоду від приємних доторків червневого вітру, легенького й теплого. І сонце було не жарким, ніжно воно припікало замріяне у задоволенні обличчя. Хрещатик жив, Київ дихав літньою насолодою, спокійною й передбачуваною. Я без тривоги нісся напролом, забутою в ізоляції, центральною вулицею. Летів до того перехрестя, де ми мали зустрітися зі Святом. Це була божевільна подія.

Сповнена незрозумілими переживаннями моя голова не боліла, а жевріла, як зенітне сонце. Я не був тоді піщинкою, я був живим, я був самим собою, істинним, без гримаси, що приховувала б справжній емоційний стан. І не було довгого очікування, яке б народжувало в мені тривогу. Була мить, швидка мить. Здавалося, що я нарешті впорався сам із собою. От я і побачив постать Свята, білу-білу, незрівнянно чисту, яскраву. Життя випромінювалося із його щасливих зелених очей. Усмішка підкреслювала його винятковість серед решти занурених, затурканих людей, що носилися обабіч філармонії.

Довго ми з ним говорили, і теми для розмови не вичерпувалися. Від арки на Дніпром і до Володимирської гірки, а далі до Андріївського узвозу, та й так обійшли ми майже увесь Київ. Із зеніту утекло сонце, а тепле денне повітря плавно перетікало в легку вечірню прохолоду. Зірки гралися над Дніпром, над Печерськими пагорбами вітер завивав червневий вальс. Срібний серпанок здійнявся, возвеличився, запанував у вечірньому небі, а в його сяйві, опісля жаркої пори, тліли тьмяні маківки духовних твердинь.

Я не хотів повертатися додому. Не мав бажання, аби цей день добігав до кінця. Що можна зробити із часом? Як би його зупинити, чи хоча б заповільнити неспинну швидкоплинність? Ми зі Святом не хотіли розходитися на нашому зустрічному роздоріжжі. Ще довго стояли на ньому й прощалися. Тільки тоді, коли мені вкотре зателефонувала мама із питанням: «ти де?», ми залилися сміхом й подалися у різнобіч.

От і знову я жив чеканням. Мріяв, думав про нашу скору зустріч, повертався додому із нерозумінням свого стану окриленості, що надавав шаленої життєствердності, відкидав, не пускав до моєї голови негативу й дурних переживань, що повністю захопив й не покидав мене протягом кількох тижнів й плавно переріс у місяць, рік. Із кожною наступною нашою зі Святом зустріччю він поновлювався, перенароджувався, жив у середині моєї, в шрамах, душі.

Я аж ніяк не був тоді піщинкою, навпаки — особистістю, гравцем. Нехай хтось тільки спробує зробити із мене шахову фігуру й нещадно використовувати її на дошці. Нехай лише зажене мене в незрозумілі події — точно прорвуся, вигризуся, звільнюся попри-що.

Ось для чого я з'явився на світ — жити. Нестися на крилах щастя від зустрічі до зустрічі. Боротися із обставинами, у які мене заносила доля. Не падати, не скорюватися чомусь страшному, ламати тяжку кригу сугестій. Стояти у авангарді починань будь-чого. Допомагати, творити, насолоджуватися, розвиватися, перемагати не тільки в олімпіадах, а й в битвах за надпотрібне, над приємне — за життя, а воно таке коротке, таке динамічне (хоч раніше здавалося статичним, ні!)

Життя вирує, і з кожною його круговертю стає дедалі цікавіше йти далі із постійним питанням:

«А що ж цього разу буде?»

Здається, я зрозумів щось надзвичайно важливе: життя не можливе без любові. Це вічна боротьба, і саме я веду її, не ефемерна доля — я. Не можу я бути піщинкою серед піщинок. Мушу бути діамантом, і Бог з ним якщо єдиним таким камінчиком у пустелі. Не можу я чекати вітру з надією що той занесе мене кудись деінде, що той підхопить своєю бурхливістю. Я готовий жити в постійному очікуванні, головне — жити, насолоджуватися кожною хвилиною свого існування, самому створювати стрімкі завивання у душі, пробуджувати її й нестися удаль до нового дня, засинати із думкою:

«А що я буду робити завтра? А післязавтра що?»

Байдуже на дебілів, що думають про свою обізнаність й розумність. Байдуже на їхнє абстрактне й незв'язане нічим мислення, байдуже на їхнє існування. Раніше я жив лише думками про оточення, про минуле, а зараз — про себе й майбутнє. Навіщо оцінювати їх? Навіщо переживати, перейматися тим, що було колись? Лише завтра й сьогодні має бути в основі. Минулого вже не існує, як не існує ще й майбутнього. Та спогадами й рефлексією ми будемо себе закопувати в темну яму ностальгії без будь-якої думки про завтра, повільно погибати в побиваннях за вчорашнім.

Ось він мій маніфест: «живи зараз, живи завтра!» І ніколи я його не перепишу.