З тим кредо, яке я взяв на озброєння, пролетіло літо. Якимось дивом наша школа повернулася до майже звичного навчання. Масковий режим заважав почувати себе вільним, але ближче до грудня ним почали нехтувати як учні, так і вчителі. Олімпіада за олімпіадою швидко пролетіли. Перемога за перемогою промайнули й в другому семестрі. Десятий клас лишився позаду. Знову увірвалося літо, насичене подіями, що гралися зі мною. Довгі прогулянки з компанією, що сама собою знайшлася у школі. Тепла дніпровська вода, ніжні доторки серпневого вітру. Багатогодинні розмови зі Святом, бажання знову його побачити.

Повернувся вересень, шкільна лінійка була присвячена нашому класу — випускному. Вкотре я був у центрі уваги, чергова перемога улюбленого учня доповнилася ще однією, а потім ще однією. Двадцять перший догорів, замість нього засяяв двадцять другий. Я не звертав уваги на тривожні заяви політиків, не хотів купатися, варитися у погрозах й попередженнях. Батьки постійно задавалися питаннями: «буде? не буде?», а я й далі собі жив.

Січень тихо промайнув, лютий рухався до свого завершення. Тепера я зникав не лише на довгих та плідних підготовках до чергових змагань, а й на репетиціях скорого випуску. Шістнадцяте тримало в напрузі усіх, але не мене. Двадцятого переживання забулися. Двадцять третього я ліг о восьмій вечора з думкою про завтрашню обласну олімпіаду з математики.

Прокинувся.

Телефон, що звечора був на зарядці, розривав тишу в кімнаті. Дзвонила мама. Пропущений. Не встиг підняти слухавку. Знехотя помітив повідомлення із численних телеграм-каналів. На годиннику була 8:03.

«Я запізнююся.»

З неймовірною швидкістю вдягнувся. Кинувся до ванної. Щось зашуміло за вікном. У квартирі все заторохкотіло. Знову телефон. Знову той самий шум за вікном і торохкотіння. На екрані висвітився напис: Мама.

— Алло! Чому ти мене не розбудила о 7:00. Я ж тільки-но прокинувся! Яким тепер чином мені їхати на Печерську, аби встигнути на 8:30?

— Ти нікуди не поїдеш.

— Як це я нікуди не поїду? — страшна злість захопила мене.

«Хіба вона не розуміє, що через неї я підвів викладача і школу»

— Як це я нікуди не поїду? Що це означає?

— Ілле...

— Що? Що? В тебе є аргументи?

— Почалася війна.

У кімнату повернулася тиша. Я вже не чув вказівок матері. Думав. Поглянув у вікно. Хрещатик не був Хрещатиком. Здалося, що це все відбувається у паралельному Всесвіті, що це все несправжнє. Якимось чином я заснув у реальності, у своєму світі, а прокинувся в ефемерності, сам серед чужих. Не було звичних місту перехожих, що безтурботно неслися до чогось, або до когось. Не виблискували маківки храмів на сонці. Не було тепла. Стало продовжувалася морозна лютнева пора. За вікном тиша, що порушувалася шумом винищувачів, а я, спустошений внутрішньо, спостерігав за воєнним Києвом.

Їжаки захопили столицю, немов із зоопарку повтікали натовпи протитанкових загороджень і зарясніли коричневою й ржавою гнітючістю.

Небо було таким важким. Стовп за стовпом, що тримали затуманену вись, валилися, падали, руйнували собою рукотворне й нерукотворне. Плани знищені, надії потрощені. Сотні, тисячі, мільйони людських душ стали привидами цієї нової війни.

Небо, те далеке вчора небо наближалося. Все ближче опускалося до землі з кожним артилерійським ударом, з кожною ракетою, що врізалася в ціль, або ж без цілі нищила все при зіткненні.

Небо, попри свою хмарність, учора було зовсім іншим: добрим, легким, воно було живим. Сьогодні ж, та туманність віяла мертвим холодом, що от-от увірветься з висот до низин й буде морозити нас невідомо скільки.

А тих стовпів все менше й менше. Воно скоро впаде. Воно впаде на наші міста, на наші домівки, на наші голови. Воно знищить нас, але то буде зовсім інше небо, не те що було вчора, позавчора, місяць тому, рік. Воно чуже. Це не наше небо, не моє небо, невідоме й важке, мертве й гнітюче, жалюгідно страшне й дуже близьке до падіння. Тепера я чекаю на катастрофу, не впевнений у сьогодні, із втраченою вірою у завтра.

...

Цілий день телевізор не вимикався. Очі сльозилися або від утоми, або від мого незнання. Кожна наступна новина, що передавалася з екрану була страшнішою і страшнішою. Нова Каховка під триколором, Перекоп ще від ранку опинився позаду ворожих колон. Прип'ятськими вулицями роз'їжджали БМП і БТРи, а Чорнобильську станцію інспектували чужі. От-от і когорта дістанеться Києва.

«Це не мій світ. Я не хочу вірити у те, що відбувається»

В Києві були страшні затори. Тримільйонне місто кинулося рятуватися від близької грози. У нашому будинку лишилося кілька осіб.

Надвечір'я ми зустріли в укритті. Матір з батьком про щось говорили, тривожно, без розуміння того, що відбувається. А повернулися вони значно раніше, ніж зазвичай. Телефон розривався від трагічних повідомлень (не брав його до рук, не хотів). Страшні світлини мерехтіли перед очима. Мертві тіла, руїни, наслідки першого дня війни.

Я не міг заснути, не тому, що холод і вогкість гнітили мене, ні. Я наповнював свою голову невтішними думками й новими переживаннями.

«Як важко не мати контролю над ситуацією, у яку ти не бажав і не думав потрапляти»

Заснув.

Щось дивне коїлося. Стояла непроглядна ніч. Туман заповзав крізь усі шпарини моєї кімнати. За вікном грало червоне криваве зарево. І я нічого не міг вдіяти. Очі мої пекли, сльозилися, наче кислота їх роз'їдала, але повільно, дуже повільною Заграва посилювалася з кожним ударом дзвону, що набатно бемкав за вікнами, де нічого, крім вогнища не було видно. Скло повільно тріскалося, очі витікали, щось підкрадалося до мене позаду.

Крок. Язики полум'я обплели балкон. Крок, моторошний і глухий, наближав до мене невідомість. Ще один крок, і щось було просто за моєю спиною.

Зупинилося.

Тиша. Дихання моментально стихло. Усе завмерло, все. Лише зарище за вікнами квартири розгулювалося щосили. Що то стоїть за моєю спиною? Чому воно прийшло саме до мене? Це порятунок з вогняної пастки, янгол-охоронець, що сторожем слідує за мною? Чи це інквізитор, котрий забере мою душу у невідомі нетрі тривоги?

Тиша тягнулася, момент тягнувся, у повітрі тліла напруга.

Постріл.

Полум'я зникло, очі не пекли. Туман, котрий захопив димкою кімнату в якій я ще мить тому перебував, розвіявся. Настала темрява, увірвалося небуття, незнане й безкольорове.

Прокинувся.

Знову труби, знову зелено-білі стіни підземного укриття стовбичили перед очима. Лише присутність того невідомого торкалася моєї спини. Батьки тривожно переговорювалися. Часті паузи в їхніх розмовах переповнювалися напругою. Вони помітили, що я не сплю. Стихли й втупилися спершу на мене, а потім в стінку біля моєї лежанки.

«Ось як виглядає пекло, без лавових прірв й незагасних вогнищ. З чортами, що лаштують бенкет на згарищах.

Апокаліпсис скоро загримить Землею. Розпечене каміння падатиме на голови. Небо розсипиться на атоми у страшній ядерній заграві. А передвісники кінця усього вже подали знаки: чума бушує непідвладно, смерть розповсюджується усюдами. Голод бенкетує континентами. Війна впевнено торжествує. Стовпи стали крихкими, вони руйнуються від будь-якого небесного удару. Небо падає.

Теперечки чекати лишилося на пришестя Білого вершника. Апокаліпсис увірветься і знищиться. Разом з ним зникнемо й ми»

І хоч оточений я був монолітними стінами сховища — не бачив їх, і труб теж не бачив. Ржаві, крихкі, вони перетворювалися на фантазію кінця світу, що вирувала у моїй голові. Час загубився.

«Не знаю: чи вечір нині, чи навпаки — світанок»

На годинник не дивився. Телефон не брав до рук. Не хотів перейматися тим, що витворяла війна. Страшно й болісно було знати мені.

Батько повернувся з поверхні. Переповів, що ця ніч буде вирішальною. Бенкетники підійшли до Золотоверхої столиці.

«Отже, ще не вечір. А може вже сутеніє»

Матір нарешті дочекалася розради, як прийшов до нашого тимчасового житла тато, адже не вдавалося їй зі мною відволіктися. Мертві не говорять, а я, здається, вже вмер.

Заснути не міг, все дивився й уявляв картину армагедону. І страшно було мені від майбутнього.

Почув щось про Берестейську. Голоси тривожні вирували в підвальному закутку.

«Завтра може не настати. Але це не моє сьогодні, і чужим мені буде те завтра. Тож чому я переживаю — не розумію»

...

Повільно заповзав туман до моєї спальні. За вікнами вирувала нічна пожежа. Дзвін гепав набатом і вогнище посилювалося. Очі пекли, розтікалися. Скло тріщало від вогню. Знову я чув глухі й повільні кроки. Щось те позаду зупинилося. Бах!

Все зникло. Темрява запанувала в голові.

Ось я виходив із під'їзду. Нічне зарево лишило сліди на Хрещатику. Асфальт потрощений танками й іншими військовими машинами. Післяпожежна димка здіймалася у вись — хмарну й неприродну.

Майдан в їжаках і вирвах, без жодної живої душі, химерно заснув посеред згарища. І над Київською Сахарою майоріло трикольорове знамено, ціле-цілісіньке, нове, без пилу і бруду.

Щось різко хватонуло й підняло мене із підвальної лежанки. Все ще був оточений зелено-білими стінами й ржавими трубами. На годиннику 6:43, на екрані сотні повідомлень. Відчувалася присутність тієї невідомої нічної істоти позаду мене.

— Що там на вулиці? — тихо пролунало від мене.

— Війна. — батько відволікся від смартфону.

— Ми ще досі... — ком у горлі завадив мені договорити, — ми ще досі в нашому Києві?

— Так. — із маминих вуст вилетіла тиха нотка.

Чи повернулася до мене та легкість, що була до двадцять четвертого? Ні, але я відчув як те, що стояло позаду мене вночі відійшло.

Просидів я на лежанці ще кілька хвилин, а то й кілька годин мовчки. Бачив лишень той стяг, що майорів уві сні над Майданом. Згадував вирви і згарище, їжаки й техніка не зникали з голови.

Аж тут я поліз у телефон, вперше за кілька діб. Від Святослава було кількадесят тривожних повідомлень. Перечитав усі. Очі потроху розтікалися.

«Невже я забув про заборону? Що я за людина, коли не зміг бодай поцікавитися як мій дорогий друг»

Ті емоції, з якими він писав повідомлення, відчувалися сповна. Відповів. Лаявся на себе, благав пробачити й відписати. Відклав телефон. Не минуло й хвилини як екран замерехтів:

С.:

— Боже, ти живий

— Я вже думав, що сталося найгірше

— Ти мене налякав відсутністю

— Зараз плачу від полегшення)

«Він плаче від того, що зі мною все добре»

І.:

— Та краще б я вмер, аніж змусив тебе так перейматися

— Пробач(((

С.:

— Що ти таке кажеш?!

— Слава Богу, що з тобою все добре.

Так боляче мені тепер. І радісно мені через сльози. Він переймався мною, Свят боявся. Незрозумілість повернулася, але не така яскрава, якою була до того дня. Я не знаю, що зі мною коїться, хочу до нього, до Свята. Хочу його побачити, почути дзвінкий голос, котрий підіймав бурю у моїй душі.

І знову переписка. Думки про апокаліпсис відійшли. Ржаві труби стали ржавими трубами, зелено-білі стіни стали зелено-білими стінами. Я ж, мабуть, воскрес.

Кілька годин я не відпускав з рук телефона. Весь час спілкувався із ним. Розповідав про сни, що змішалися із реальністю й про кінець світу, що розгорівся у цьому підвальному закутку Свят переконував мене, що все буде добре й заперечував свою образу на мене кожного разу, коли я згадував про ідіотський ігнор. Наша розмова продовжувалася цілий день. Паралельно, я вперше, за декілька днів поїв і зумів заговорити з мамою й татом. Уже над вечір я відклав телефон, аби піднятися на поверхню — розвіятися.

Попри їжаків, що вилаштувалися вулицею, я був таким щасливим, що Хрещатик не перетворився на згарище, що асфальт не був потрощений танками, що над Майданом майоріли синьо-жовті барви.

Перед тим, як повернутися в сховище, я заскочив до квартири.

Дякувати Богу, в моїй кімнаті не було ніякого туману, що виїдав очі, а за вікнами був Хрещатик — не пекельна пожежа. Чомусь подумав зайти до вітальні, хоча прекрасно розумів навіщо й за чим.

«Я маю відчувати себе в безпеці, маю!

Краще я використаю його проти того, що крокувало до мене дві ночі підряд, аніж воно використає проти мене»

Повільно розкрив лакований футляр з нагородним Макаровим.

«За доблесну й віддану службу», — золотом виблискувало на руків'ї. Обережно дістав пістолет із оксамитових нутрощів дерев'яної коробки й поклав на дно ранця, перед цим, зарядив магазин сімома золотими набоями, що обережно були вкладені до комплекту.

«Уроки Захисту Вітчизни не минулися дарма»

Чи ж думав мій прадід, що ця іграшка, котрою він дуже хизувався, стане колись у пригоді? Я ж сподіваюся, що не стане, й не доведеться мені натиснути на гачок.

З болем я покидав домівку — місце, де я почував себе найкраще. Знову повертався до зелено-білих стін й ржавих труб над моєю лежанкою.

«Коли ми вже повернемося додому?»

...

Цієї ночі мені нічого не наснилося, тож прокинувся я не тривожно, а звичайно, так само, як прокидався до війни. Як тільки-но розплющив очі — одразу залип в телефон. Святослав теж не спав, тож швидко відповів на моє повідомлення. Слово за словом, речення за реченням наповнювали мене тим самим світлим почуттям легкості й окриленості. Аж раптом, та легкість упала в невідому прірву, моментально важкість звалилася на плечі.

С.:

— Завтра ввечері я їду із Києва

— Швидше за все в Нідерланди, до тітки

— Мама аж дуже переймається безпекою

— Боїться

Чому я опинився у світі війни?! Голова розколювалася, очі росилися, розтікалися річкою. От тепер він поїде і ніколи не повернеться, або я не дочекаюся його — загину під рештками розтрощеного неба апокаліпсису. І ось так руйнується приємність.

І ми не зможемо востаннє зустрітися зі Святом через комендантську, яку впровадили на кілька днів.

Знову я втупився у стелю з ржавими трубами, але не бачив тепер того, що являлося мені раніше. Переді мною був просто метал, котрий перемагала корозія.

І жодного розуміння: «чому?» Що сталося зі мною?

«Хіба це нормально аж так перейматися розлукою з другом, бути залежним від спілкування з ним?»

Я поводив себе як дитина, влаштовував істерику з нічого. Але хіба це з нічого? Мій кращий друг, котрий готовий заради мене на все має поїхати світ-заочі, змушений тікати від агресивної природи війни, що зруйнувала життя мільйонів. Звичайно я не міг спокійно сприйняти подібну звістку від людини, котра дорога мені.

«Та це не нормально — мати аж таку емоційну реакцію!»

Якесь дивовижне шаленство творилося у моїй голові.

Думка за думкою і кожна з них все глибше заганяла мене.

«Все що відбувається — ніколи не закінчиться. Край моїм переживанням зможе покласти лише кінець світу. Бодай швидше він станеться»

...

О Господи. Я знову сидів на стільці у своїй кімнаті, споглядав за нічним заревом на Хрещатику, вогонь тріщав, ніби автоматні черги. Полум'я постійно посилювався з кожним набатним ударом дзвону. Туман повільно наповнював приміщення. Зараз це мало відбутися.

Крок за кроком, глухо, наближалося те щось до мене. Руки тремтіли, очі кололися сотнями голок. Зупинилося. Блискавично ляснув постріл. Заграва стихла. Туман зник. Невже я переміг? Нагородний Макаров випав із моїх рук. Розплющив очі. Того, що щоночі вбивало мене, не було. Постріл зроблений у порожнечу, але я ще досі ту...

Позаду дзвінко гепнуло.

Я вскочив із лежанки. Те гадство, що сиділо у моїй голові, обдурило мене й обманом перемогло. І наступні ночі теж брало гору наді мною й убивало в спину, тож я просто припинив намагання застрелити те щось невідоме, бо втратив сенс боротися з тим, що мало статися.

Все йшло шкереберть. Кредо вже не вважалося тим гаслом, котре наставляло мене. Я вже не вірив у завтра, втратив сподівання у сьогодні. Не міг листуватися зі Святом, бо боляче мені було, чорт знає чому.

«Як таке можливо, щоб будь-яка згадка про мого любого друга краяла серце»

«Де та окриленість? Чому вона зникла»

«Чому я так побиваюся за ним? Чому не можу і миті прожити без спогаду про нього?»

«Чому його стан, палкі зелені очі, голос, запах вилазять у пам'яті?»

«Чому я день за днем не можу змиритися із тим, що сталося?»

«Чому не можу відпустити його? Чому хочу повернути? Чому хочу до нього?»

День за днем минав, перетікав. Думка за думкою посилювала тривогу у душі. Вічні запитання, на які я не міг знайти відповіді, породжували собою нові. Тягучість часу заполонила мене. Буча, Ірпінь, Макарів —рвали залишки внутрішнього. Страшні фото відбивалися з кожним ударом серця. Що всі ті люди зробили бенкетниками? Навіщо кровожерці вчинили жахливий акт вбивства невинних? Кров, тіла, могили у дворах.

«Скільки ще жертв буде породжено війною? Коли настане армагедон? Коли впадуть небеса, аби все це зупинилося? Проти чого ми боремося?»

«Як тепера живеться Тамарі Василівні, котра прославляла систему, що зутворила осатанілих тварюк? Байдуже»

«Чому все це закінчувалося на спогадах про Святослава?»

«Я ненавиджу той день, який нас познайомив. Я ненавиджу себе за те, що не можу побороти невідомість у снах. Я... Я... О Господи, я люблю його...»

«Як це сталося? Що зі мною сталося?»

«Я ненормальний! Ця ненормальність мене вб'є!»