Десь у небі над Нью-Йорком.

Світанок. Рожево-червоні язики розривають нічне синє, а подекуди вже блакитне небо, височіючи над величним дзеркальним містом. Я лечу у гелікоптері з уже знайомими мені парочкою амбалів. Місто просто зачаровує з висоти пташиного польоту і просто лякає з землі так як до неба здається так далеко через переважну кількість хмарочосів. У Нью-Йорку я вперше, тому все для мене тут нове і я знаю назви тільки найвідоміших по фільмам будівель, але ось ми вже приземляємося на посадковий майданчик якогось чергового дзеркального шпилю, чи це бізнес-центр, чи житловий будинок хто ж їх розбере.

З гелікоптеру спочатку вилізлі мої супутники, а потім і я. Вони щось лепетали тихенько у свої мікрофони англійською і весь час оглядалися. Ми підійшли до виходу на дах і переді мною відчинилися двері ліфта, я повільно зайшов, потім один із охоронців не заходячи в ліфт натиснув мій поверх і я поїхав. Зсередини ліфт був з дерев'яними, полірованими панелями, а на підлозі червоний килим, і на задній стінці на весь зріст дзеркало. Без зайвих зупинок через буквально пару секунд двері ліфта знову відчинилися, я вийшов з нього і опинився в холі зі скляними стінами, прямокутними колонами, сірим килимом на підлозі і стелею в метрів десять заввишки. До мене тут же підійшла якась дівчина приємної зовнішності і попросила пройти за нею, ми перетнули цей величезний хол і вона відчинила мені двері в якийсь кабінет. Він був з червоними, здавалося оксамитовими стінами. Декілька вельми дивних зображень земної кулі на стінах, пару якихось картин сучасних художників, у центрі біля вікна письмовий стіл з масиву дуба, темний, полірований і дорогий, на столі письмовий набір з дорогим канцелярським приладдям серед яких чорнильна ручка з золотим пером і позолочений канцелярський ніж для паперу. На протилежній від вікна стіні, книжкова шафа на всю стіну із зібранням книг, у більшості своїй професійних, з економіки, біржової діяльності, фінансовими теоріями. Дівчина попросила почекати недовго і зачинила за собою двері, я пройшов до столу і сів на шкіряне коричневе крісло, що стоїть перед ним. Сидячи я дивився через ці скляні панелі за столом які були зовнішньою стіною будівлі, і дивувався, як  безліч людей там у низу метушиться і вічно кудись поспішає. Я вже не такий молодий, дечого досяг, хоч можливо деякі сказали б що міг би і більше, але я вчуся задовольнятися тим, що є, все також копаюся в собі, і знайшовши якийсь бар'єр намагаюся його подолати. Я пишаюся своїми друзями, багато хто з них пішов своїми шляхами і чогось досяг, набагато більшого ніж зізнаюся я чекав від них, тим самим приємно мене здивувавши. Хоча в моєму схваленні вони зовсім і не потребують. Загалом я гордий за них і ось зараз я чекаю одного зі своїх друзів, багато в нашому житті змінилося з тих пір, коли ми тісно спілкувалися, а зараз, я лише дізнаюся про нього з новин або газет, частіше від його дружини. Тієї самої "шоколадної дівчини". Ми рідко зідзвонюємося і ще рідше бачимося, він завжди зайнятий, то з роботою, то на якихось зустрічах і святах катаючись з одного урочистого вечора на інший на іншій півкулі. Напевно я повинен бути гордий і щасливий за нього, адже йому все це подобається, напевно це просто дитяче, дружні ревнощі, але мені прикро що ми перестали бачитися. Хоча з віком ми змінювалися і в ньому ще більше проявилися риси які я терпіти не міг але іноді сидячи під самим дахом у своєму будинку на острові, мені шкода що його немає поруч, друга підтримка якого так багато для мене важила...