І ось уже вечір. Я просидів у кабінеті весь день, спостерігаючи у вікно за людьми і хоч це те що мені найбільше тепер подобалося, задоволення від саме цього очікування я не отримав. Я зняв зі спинки стільця свій піджак, залишив на столі листа, який я встиг написати за весь день очікування і мовчки вийшов з кабінету. Я пройшов до ліфта, нікого з персоналу не було видно. Я спустився у фойє, вийшов надвір, спіймав таксі і поїхав до аеропорту, де мене очікував літак. Погода різко змінилася, пішла злива і на вулицях стало зовсім темно. Взовж всього скла автівки чудернацькими річковими потоками стікала вода і через запотіле, мокре скло все і всі, що знаходяться на вулиці, здавалось зовсім нереальними. Я пошкодував про те що дуже грубо закінчив лист, що так швидко полишив ...Рим... і що не поділився ні з ким із трьох найближчих мені людей своїм смутком. Сам себе я завжди вважав дуже слабкою людиною, мало на що здатною, більш ніж не красенем, але не дивлячись на це, я жив радіючи моментам, моментам коли я просто був поряд з тими з ким мені так добре в цьому світі і всі питання моєї недосконалості мене просто не хвилюють в такі моменти.
Я дякую трьом людям що спонукали і надихнули мене написати це оповідання. Де б зараз ви не були. Сподіваюсь ви у безпеці.
G.A.V.